Тривіальна відповідь: тому, що ходити строєм доводиться не їм. Але якщо придивитись уважніше – не все так просто. Річ у тім, що ми маємо справу з класичним атавізмом.

                Ще в доісторичні часи люди з’ясували, що порядок б’є силу. Організоване військо завжди сильніше за неорганізоване такої ж кількості. Ще Леонід, вождь зооспартанців, добре знав, що неважливо, скільки в тебе взагалі війська. Важливо лише – скільки ти можеш зосередити на лінії зіткнення. Його зусиллями з цією доктриною детально ознайомився Ксеркс (цар, а не копір). В часи панування холодної зброї перемога діставалася тому, хто маг воювати щільнішим строєм, тобто виставити більше мечів (шпаг, сокир, кистенів і т.д.) на погонний метр строю. Крім злагодження в бою (вміння не виколоти око сусіду) щільний стрій вимагав навичок узгодженого пересування. Як переміщатися у щільному строю? Лише карбуючи крок, щоб не відтоптати п’яти передньому і не постраждати від заднього. З курсу історії нам відомі деякі приклади щільного строю: македонська фаланга, римський легіон, каре... Наші  предки, приміром, в бою любили ставати широко, щоб зопалу не чіпляти своїх бойовими сокирами. Проти степняків такі звичаї добре діяли, бо їх кіннота була ще менш щільна у наступі. Але з часом на нашу землю ступили вікінги, що воювали піші, щільним строєм. Швидко з’ясувалося, що наймогутніший воїн поступається двом супротивникам, які разом займають місця менше, ніж він один. Урок дістався дорогою ціною, і не лише нам. Тодішні вікінги тероризували чи не всю Європу. Паризький бандит граф Гуго Капюшон перший з поміж франків зумів навчити своє військо щільному строю. Оскільки банди вікінгів були відносно невеликими (не більше сотні на кожному кораблі), як тільки військо Капюшона засвоїло новий стиль, його чисельна перевага одразу ж почала даватись взнаки. Сусіди захотіли, щоб він бив приблуд не лише від свого імені, але і від їхнього. І обрали його королем, а рідне село Капюшона Париж стало столицею нової держави. Династіія Капюшонів (Капетингів) правила Францією протягом кількох віків. Давньоруські князі теж мусили здійснити аналогічну реформу. Інакше б не вижили.

                Після епохи холодної зброї почались часи примітивної вогнепальної. Перезаряджання мушкета займало багато часу, зазвичай солдати не встигали дати більше одного-двох залпів о наближення ворога впритул, тож щільність строю набула ще більшого значення. Бо вона забезпечувала щільність вогню.

                До чого тут парад? Річ у тім, що від самого початку основною його функцією було залякування потенційного ворога. Парад проводили задля високих послів, на їхню честь, так би мовити. От подивіться, гості дорогі, як щільно наше військо тримає стрій, як багато його є… Подумайте, панове, може вам краще придовбатись до когось іншого?!

                З часом виявилась і друга, допоміжна функція параду: заспокоїти власних платників податків. Мовляв, дивіться: вас є кому захищати.

                З часів появи автоматичної зброї звичка воювати щільним строєм стала згубною. Я. Гашек з натури описував генерала, який на навчаннях водив свій полк колонами проти кулеметів і був настільки тупим, що призначення його до Генерального штабу залишалось лише питанням часу…             З появою високоточної зброї ситуація для любителів щільного строю знову погіршилась. Звичайно, поняття атавізму доволі умовне: для Шарікова атавізмом був хвіст, а для Шаріка – вміння говорити. Все залежить від напрямку розвитку… Але саме напрям розвитку систем озброєнь не лише унеможливлює застосування щільного строю, але і загрожує у найближчому майбутньому наповнити новим змістом старий кацапський принцип «больше трех не собираться». Війна стає розосередженою.  Тож демонструвати ворогу щільність строю зараз – заняття невдячне. І взагалі найкращий спосіб бути запідозреним у тупості.  Демонстрація військової техніки теж потроху втрачає сенс, оскільки з одного боку ворог завдяки розвідці і без параду знає, яка техніка у тебе на озброєнні, а з другого – не може бути певен, що танк на параді не фанерний, а ракета – не надувна. Помацати ж не дають – тільки дивитись, та й то здалеку…

                Лякати ворога строєм і предметами, схожими на бойову техніку під час війни – взагалі абсурд. Ворог ВЖЕ напав. І лякають його тепер на фронті наші захисники. Саме там зараз визначається реальна сила нашого війська.

                Друга функція параду на сьогодні теж не потрібна. Усі ми знаємо, кому завдячуємо тим, що кацап не завоював нашу державу. Путлер спинився на Донбасі не через те, що добрий всередині, і не через допомогу наших «партнерів» у вигляді безлічі глибочезних  стурбованостей  і безрозмірних занепокоєностей. А лише тому, що його спинили. Спинили кількадесят тисяч добровольців, озброєних самими автоматами. Ті самі, кого зараз з таким задоволенням шельмує і принижує «наше» військове командування. Але ми всі – дякуємо і пам’ятаємо. І розуміємо, що саме їм завдячуємо волею, а не паркетним генералам, що обпльовують їхній чин, і не товстопузим цивільним «командувачам», що не нюхали пороху, але заради піару запаковують свої огрядні туші в зшиті на замовлення однострої. Пам'ять про їхній чин і стримує зараз кацапа, що подібно гієні нападає лише на беззахисного.

                Нам не потрібен парад, щоб переконатись, що Україна має захисників. Ми бачимо їх щодня по телевізору, а іноді й на власні очі, втомлених, змучених, непохитних. Часом у багнюці по коліна, інколи в воді по шию, а коли й у снігу по пояс. І без усякого параду точно знаємо, що ворог не пройде.

                То кому ж потрібен цей парад, заради якого вже другий тиждень військо мордують непотрібними вправами, а киян – обмеженням руху транспорту?! Правильно здогадалися – верховному говнокомандувачу, який прагне відчути свою співучасть у чужому подвигу. А якщо знову, не дай Бог, трапиться кацапський «святковий» наступ – не так страшно йому буде, бідасі. Матиме, чим зайнятись і за ким сховатись…

Оскільки ринок автобусних, тролейбусних та  колійних (трамвай, метро, елекричка) перевезень у Києві монополізовано, за основу розрахунків слід взяти вартість проїзду в маршрутці до останніх подій. В середньому по Києву вартість однієї поїздки складала 6 грн.

З них третину (від 1000 до 2000 з кожної маршрутки за день) отримували «на карман» «карманичі» Києва. Це ні для кого не секрет.  За вирахуванням корупційної складової залишається 4 грн за поїздку.  Ціна включає:

1.       Вартість роботи водія.

2.       Вартість пального.

3.       Вартість витрат на транспортний засіб ( знос автобуса, техобслуговування, регламентні роботи, заміна швидкозношуваних частин).

4.       Прибуток перевізника.

Частка цих складових у вартості приблизно рівна – по 25%, тож кожному параметру можна присвоїти ваговий коефіцієнт 0,25 (внесок у вартість).

Порівняємо з міським автобусом типу МАЗ або ЛАЗ.

1.       Вартість роботи водія в розрахунку на одного пасажира менше втричі, оскільки пасажиромісткість автобуса в середньому втричі більша, аніж маршрутки.

2.       Вартість пального в розрахунку на одного пасажира менша в середньому у півтора рази.

3.       Вартість витрат на транспортний засіб. Даних у мене під рукою немає, але очевидно, що для маршрутки вища, аніж для автобуса. (Хто сумнівається – читаємо, що таке коефіцієнт Чілтона, або коефіцієнт гальмування ціни). Але у зв’язку з відсутністю даних для розрахунків беремо максимально можливе значення – одиниця, тобто рівність.

4.       На моє глибоке переконання Київпастранс існує не для отримання прибутку, а для забезпечення перевезення пасажирів, тому беремо нуль.

Результат: собівартість однієї поїздки міським автобусом складає максимум 2 гривні.

Електротранспорт ЗАВЖДИ має нижчу собівартість, аніж аналогічний дизельний, рейковий – завжди нижчу, аніж безрейковий. У сухому залишку: собівартість перевезення тролейбусом складає 1,5-1,7 гривні,  трамваєм 1,2- 1,5  гривні, міською електричкою – менше 1 гривні. Питання собівартості поїздки у метро залишаємо відкритим як дискусійне. Результат буде залежати від того, включати у собівартість кошти на розвиток мережі, чи лише на підтримання існуючої. Єдиної думки з цього приводу немає. Враховуючи темпи розбудови київського метро і джерела фінансування будівництва, вважаю, що віднесення на собівартість цих коштів не виправдане. Але це питання спірне. Як збільшити мережу київського метро вдвічі за один рік без великих інвестицій, я вже писав. Для допитливих: http://www.mytus.net/index.php/publitsystyka/item/7-monument-hlupstvu-abo-iak-za-odyn-rik-zbilshyty-kyivske-metro-vdvichi

Але для цього потрібно, щоб міські «карманичі» мали навіть не розум, совість і гідність, а бодай щось одне із вище переліченого.

Куди ж діваються кошти? Що поробиш, якщо на кожному рівні, від «карманичів» до майстрів депо та АТП, відкриті жадібні пащеки. І кожен з них , дивлячись на нашу «владу», на наші «правоохоронно-рюкзаківські» органи хоче мати свій плюс від роттердаму і не боїться покарання…

Багаторазово контужений на всю голову мер вважає за краще грабувати киян. Для тих, хто забув: за «головування» кличка вартість проїзду з 1,5 та 2 грн збільшилась до 8.  Поряд з хижацькою забудовою з порушенням всіх існуючих норм (навіть над метро мілкого залягання, що може спричинити багатотисячні жертви) і вирубуванням останніх зелених куточків , це і є основні здобутки цього, з дозволу сказати, голови. Можливо, я не правий, але навіть середньовічні схоласти на чолі з самим Оккамом, мабуть погодились би, що те, що виглядає, як дупа, чинить, як дупа, говорить, як дупа – це дупа і є.

Сподіваюсь, що судовий  позов проти міської дупи голови, поданий депутатами «Свободи» дійде до стадії розгляду і буде призначена таки експертиза собівартості. Можливо, її проводитиме колега, якого вчив я, чи який вчився по моєму підручнику, або просто порядний і прискіпливий фахівець. Сподіваюсь, що мій погляд на проблему йому допоможе.

Такі нещасливі дні таки трапляються. І не п’ятниця, і не тринадцяте, а на тобі. Всівся читати новини – і понеслось…

Країни ЄС ввели персональні санкції проти будівельників кримського мосту. Покарано всіх шістьох.

МЗС виявив раптову здатність до тонкого тролінгу, вимагаючи від Вашингтона пояснень сказаного трампом путіну.  Джорж був здібною людиною, і можливо, якби воскрес, то зміг би пояснити промову трампа навіть самому трампу.  Але нового Вашингтона ми не дочекаємось, ще коли наш великий поет про щось таке інтуїтивно здогадувався… А нинішнім вашингтонам таке завдання явно не по зубах. Хоча саме по них щойно двічі отримав трамп – на виїзді і удома, як належить.

Всеп’янійший кумпрокурор почав заводити карні справи за обливання зеленкою. Цікаво, а що б він зробив з підарасом, що підносить президенту України лапті?

Секретар НАТО заявив, що збройні сили Грузії цілком відповідають натовським стандартам і можуть брати участь у операціях альянсу. Щодо можливості проведення НАТО операцій у Грузії – ані пари з вуст. Звісно, так користі більше – це ж у НАТО окуповано частину території, а не в Грузії. Нарешті альянс дочекався допомоги.

Ніхто з американських президентів не був щодо росії жорсткішим за мене! – вигукнув трамп. – Знаєте, який у мене язик шершавий?!

Україна домовляється з Грузією про поїздки по внутрішніх паспортах. Мета спецоперації – люстрація понтів з метою підвищення середнього інтелектуального рівня. Всіх, хто не опанує грузинську абетку – звільнить з лав за недостатній IQ сам шеф, неспроможний впоратися з українською. В кожному разі ситуація, коли інтелектуальним лідером і центром прийняття рішень у патрулі є собака, в європейській державі неприпустима.

Гройсман організовує черговий смугастий рейс – набіг диких херсонських кавунів на Київ. Загарбники прибудуть водами Дніпра, у відповідності з давніми традиціями.

Перед тим, як залити бетоном, розкопане на Поштовій городище удостоять звання Національного – про це повідомила особа, яка зараз вважає себе мером столиці.

Суд підтвердив право «Дарниці» випускати «Карвалол». Про права Карвалола не повідомляється.

В Ужгороді ліквідовано підпільний коньячний завод. Обласні поліція і прокуратура закрилися на тиждень для проведення слідчих дій.

Як не бути покусаним Супрун – поради  від собаки.

НАТО розгляне прискорення процедури вступу для України. От зараз памперси поміняє – і одразу ж розгляне…

Вальцман з лагідною посмішкою мазохіста заявив, що путін стискає сфінктор кільце навколо азовского моря. Про вжиття Україною заходів у відповідь не повідомляється.

Черговий прорив труби: судейка, що прийняв рішення про розгін Майдану, стане очільником Миколаївського управління ДБР. Подейкують, сам Кумпрокурор намагався зманити цінного кадра до себе, щоб очолив розслідування вбивств Небесної сотні. Зараз якраз розпочинаються слідчі дії по цій справі. Дуже оперативно… Слідством і надалі керує щось невиправно горбате… Труба виявився спритнішим, що поробиш…

Тарута оголосив, що Маріуполь надійно захищений. У місті одразу ж почалась паніка і стихійна евакуація.

У США затримано московську шпигунку. Вона залякувала американських високопосадовців, пропонуючи їм секс.

Новини падають і падають, боляче і гидко стукаючи по тім’ячку, наче дощ за вікном. За вікном дійсно періщить затяжний дощ, такий же доречний у липні, як наші новини…

День Конституції.

Двадцять друга річниця Конституції України. А настрій чомусь зовсім не святковий. Мимоволі згадуються «етапи великого шляху», один за одним виринають вони з неслухняної пам’яті і псують свято.

 Згадується рада, грубо згвалтована кучмом у неприродній спосіб, і конституція – виплід того «кохання». Де всі мають права, а дехто – має всіх. Де Держава унітарна – а крим автономний…  Потім спливає із забуття Проституційний Суд, покликаний позбавити владців необхідності дотримуватись конституції, коли їм лише заманеться. Чудовий суд, прекрасний суд, навіть за нашими, українськими, мірками. Завмер у зручній позі, віддано зазираючи через плече в очі «карманичам». Мовляв: хочете – скасуємо зміни, яким скасовано зміни, що скасовували зміни до Конституції? Що, вже було?! А хочете – доведемо, що 2+1=2? Теж було?! А індивідуального членства не бажаєте? Як де?! В кааліції, ясна річ… Що, й це вже маєте? А що ж вам завгодно? Потрактувати? Вилизати? Прогнутись глибше? Розкарячитись ширше? Що, ще не вирішили? Ну, нічого, почекаємо. Ми не горді…

Сором примушує гнати той спогад втришиї,  та потривожена підсвідомість вже підкидає інший:  як хтось рябий, наче Наша Ряба, вносить зміни до Конституції, щоб задовольнити неприродні потяги того, хто ту конституцію підписував і за всіма законами Божими й людськими мав би вже давно від тої ганьби відмерзнути…

Спроба позбутися цієї кунсткамери викликає з небуття ще страшнішу потвору: бандюкович, ласо облизуючись, скасовує зміни Конституції, на яких   сам наполягав, допоки був в опозиції. Точка сидіння ж змінилась, чого ж ви хотіли? І слухняна більшість, складена з БЮТ і НУНС, слухняно мовчить, тихо ковтаючи шмарклі. І немов  у казці перетворюється на більшість ПР і комуняк. Мабуть, наша рада – єдиний у світі парламент, де більшостей може бути дві…

А потім міністр уряду бандюковича таврує шефа (вже колишнього) ганьбою і вимагає скасування змін до змін до… конституції.

Намагаюсь відігнати сумні спогади думками про світле майбутнє, де Конституцію просто виконують, не намагаючись підлаштувати під себе чи не читати в тих місцях, що зараз заважають жити… А трактуни конституції сидять не в суді, а в тюрмах.  Де День Конституції – таки свято, а не вихідний. Бо Громадянин пишається своєю Державою. Кожен громадянин, а не той один-єдиний…

Від цих думок на серці трохи легшає і хочеться спати.

А за вікном чуйний і лагідний літній дощ цілісінький день оплакує нашу Конституцію…

Кацапський Мудіаль як дзеркало світової підлоти.

Свій перший чемпіонат світу я побачив ще дитиною, в далекому 1982 році. По-дитячому був ображений упередженістю щодо наших футболістів, які тоді чомусь здавалися мені найкращими в світі. Вже за чотири роки з гнівом і обуренням спостерігав за свавіллям, підло і демонстративно вчиненим над нашими гравцями, які тоді поза всяким сумнівом і були найкращими в світі. З віком емоції змінювались. Чемпіонат 1990 спостерігав уже з подивом: ну якого біса всі терплять це нахабне знущання над спортивними принципами?! Потім, з набуттям життєвого досвіду, дивуватися перестав. Стало очевидним, що футбольні функціонери в своїй галузі практично всемогутні. Можуть  проголосити кращим гравцем всесвіту брудного покидька марадону, покарати збірну за витівки людей, яких оголошено її вболівальниками, поламати результат будь-якої гри… Тому року десь з 1998 дивився це дійство вже виключно як виставу з наперед визначеним режисерами фіналом, без будь-яких ознак спортивного турніру. Після скандалу з розподілом чемпіонатів 2018 і 2022 років навіть дурному і сліпому стало очевидно, що міжнародні футбольні органи складаються майже виключно з хабарників, а головну подію чотирирічного циклу правильно було б назвати Чемпіонат Світу з Корупції.  Здавалось, що падати далі вже нікуди. Але Кацапський Мудіаль (сподіваюсь, він увійде в історію саме під цим ім’ям) підкорив нові, небачені глибини.   Світочі моралі й етики, захисники людської гідності, борці з расизмом і всіма формами дискримінації, що карають команди і країни за якийсь непристойний, на їхню просвітлену думку, жест вболівальника, вимагають під страхом дискваліфікації від футболістів потискати руки тим, за кого порядній людині принципово братися негоже,  так от усі ці люди… провели своє головне футбольне дійство… в фашистській  недодержаві без міжнародно визнаних кордонів і легітимних органів влади, в недодержаві, яка анексувала чужу територію і веде неоголошену війну проти сусіда. А що ж ви хотіли? За все заплачено… З тих же самих міркувань очільники «демократичних держав світу», більш відомі як «світова підлота» в черговий раз вдали сліпоглухонімих…

Але чим за все заплачено?

Переважна більшість коштів, що надходять до Фіфи – це кошти з реклами.

А рекламодавці – люди доволі помірковані. Десятки мільярів доларів вони платять саме за масовість явища, тобто за вболівальників, які споглядають брудну виставу. Саме вболівальники і є першопричиною всіх лих, що спіткали футбол. Саме через надвисокі доходи з реклами  гра мільйонів виродилась у гидку виставу, на кшалт «чемпіонатів» професійних циркових борців на початку минулого втоліття. Тож не втішайте себе думкою, підкинутою запопадливими мерзотниками, що мовляв спорт – поза політикою. Той, хто після «Олімпіади Мочі - 2014» не побачив прямого між ними зв’язку – просто клінічний ідіот. А в нашому випадку навіть про спорт не йдеться. Це всього – навсього непристойна вистава, Мудіаль Ху@ла.

Шукаєте джерело корупції – погляньте у дзеркало. Вона там. Тож, якщо дійсно хочете перемогти корупцію – почніть із себе. Не давайте хабарів. Я от не даю, і нічого – живий. Якщо ми всі не будемо давати – як вони зможуть брати?! Але ключове слово тут – УСІ. Якщо ми перестанемо дивитись злодійський Мудіаль хоча б в масштабах однієї держави – мерзенна ФІФа отримає доброго щигля по носі. І матиме менше коштів на підкуп світової підлоти. Адже єдина справжня європейська цінність так і називається: ЄВРО… Можливо, тоді й уболівальники інших держав захочуть наслідувати добрий приклад. І корупції у світі стане менше.

Колись, у сиву давнину, автономний феодал (тобто той, хто не давав нікому васальну клятву, відому ще як оммаж), мав право на приватну війну. Зараз кожен із нас має право і можливість приватної війни з мерзотниками із ФІФи. Достатньо перемкнути телевізор. Перевірив на собі – нічого складного. Вивільнилось чимало часу, пишу в своє задоволення чергову книгу. І всім, хто спроможний думати самотужки – наполегливо раджу долучатись. А решті – раджу спробувати подумати. Це зовсім не боляче.

День Підараса в Києві мав розпочатись у неділю вранці, однак орли Рюкзакова вирішили прискорити настання цього довгоочікуваного свята. У суботу ввечері кілька тисяч поліцаїв оточили центр міста (квартали, повз які мав пролягати маршрут параду), перекрили всі проходи металевими загорожами, зачинили п’ять станцій метро. Кожен бідака, що мав необережність поселитися в цих місцях і не встиг вчасно повернутися додому, мусив доводити своє право пройти до хати документально. Щасливці, що передбачливо тримали в кишені паспорт, та ще й з місцевою пропискою,  відбулись легким переляком і невдовзі змогли долучитися до своїх родин. Решті довелось ночувати на вулиці або проситись до родичів і знайомих. Дехто у відчаї дійшов до того, що почав апелювати до закону, Конституції та інших смішних речей, викликаючи в рюкзаковців сильні, але неоднорідні емоції. Хтось сміявся з «наївняку», хтось дивувався, як таким нерозважливим людям вдалось так довго на світі прожити, дехто взагалі лютився (переважно ті, хто встиг трохи відгребти по шиї від вдячних співвітчизників. А декому з рюкзаковців було відверто соромно за скоєне. Тож громадяни подекуди почали навіть сумніватися, що нову поліцію набрано виключно з підарасів. Втім, керівництво трималося твердо і впевнено, відкидаючи в очах глядачів будь-які сумніви у своїй приналежності. Щоб налякати і розігнати натовп, очільники зондер-команд почали кричати,  що за незгодними вже виїхали автозаки. Невстановлені провокатори у натовпі одразу ж стали переконувати, що зараз усіх присутніх вивезуть до Узбекистану (з тамтешнім султаном вальцман буцімто вже домовився), а їхні домівки будуть передані підарасам під місця компактного проживання. Масові протести киян, відгороджених «сторожею правопорядку» від рідних домівок, успіху не принесли. Бракувало організації, досвіду, підручних засобів переконання. Ну і розгубленість, звичайно, зробила свою справу. Нічого, до настуного Дня Підараса вони прийдуть більш підготовленими і мотивованими. По очах було видно, що пасивною підтримкою Тягнибока на виборах ці люди не обмежаться…

                Сам парад пройшов як завжди: рюкзаковці билися з протестувальниками, підараси викидали з своїх лав провокаторів (специфічних борців за права тварин, на яких «рівність» поки що не поширюється), бандерівці намагались відшукати у натовпі мазохістів, щоб доставити їм задоволення, переважна більшість громадян щиро дивувалася: невже поліції воюючої держави немає чим більше зайнятися, аніж охороняти це дійство і доводити до сказу власних співвітчизників. Невже злочинність в Україні вже подолана? Навіть якщо так, то може для цих поліцаїв можна було б відшукати місця на фронті, щоб знайти краще застосування їх енергії та щирому ентузіазму? Чому державне керівництво особисто не очолило цей парад близьких (принаймні – за духом) йому людей, якщо вже доклало стільки зусиль і ресурсів до його проведення? Всі ці запитання, на жаль, залишаються без відповіді. Загалом, можна сказати, що знаменна подія пройшла у конструктивному руслі. Однак, навіть таке, майже бездоганне дійство, можна трохи покращити, влаштувавши роботу над помилками.

По-перше, рюкзаковці цьогоріч чомусь забули охопити своєю увагою мешканців центру, які встигли повернутися додому раніше. Можна було б, звичайно, почати блокаду на кілька днів. Але, якщо подумати – це теж не вихід.  Особливо цинічні бандери, знаючи про наближення свята, можуть запастися харчами і злісно переховуватись у власній квартирі тижнями! Тож для грамотного вирішення питання наступного року необхідно заблокувати їх у квартирах. Броньовані двері (яких там більшість) заварити, деревяні – забити цвяхами. Робота, звісно, чимала, але якщо зібрати зварювальників  і тесель з усієї України (як рюкзаковців), то за ніч можна встигнути.

По-друге, зганяти п’ять тисяч понтів для охорони – дорогувато навіть для такої багатої держави, як наша. З іншого боку, зважаючи на щиру любов до підарасів майже всього українського народу, захист має бути надійним. Найкращим варіантом у довгостроковій перспективі є будівництво підарасопроводу у вигляді напівциліндричного тунелю з броньованого скла за маршрутом параду. Проект, попри високу вартість, має незаперечні переваги: у підарасопроводі організовані групи чи навіть поодинокі підараси матимуть змогу проводити парад у будь-який час, тож витрати на будівництво окупляться через економію на охороні, а представники європідлоти аплодуватимуть нашій демократії стоячи. А можливо, навіть забудуть на певний час про нашу корупцію, яка традиційно провокує у них поряд з найглибшими занепокоєностями і безрозмірними стурбованостями підвищене слиновиділення.   Якщо ж проект залишається непідйомним для нашого недопиляного бюджету, можна втілити дешевший варіант. Взявши за зразок всесвітньовідомий папамобіль, на якому Понтифіка демонструють місту і світу без найменшої шкоди для всіх трьох, можна створити за тим же принципом підарасовіз. У якості шасі найкраще використати військову платформу МТЛБ, чия назва інстинктивно сприймається у середовищі ЛГБТ як рідна. Подейкують, що через цю плутанину чимало підарасів відправились до війська добровольцями, але зараз не про це. Якщо на МТЛБ встановити купол, знову ж таки з броньованого скла, з нього вийде пречудовий підарасовіз. Колона таких транспортних засобів потребуватиме набагато меншої охорони, аніж піші підараси, через низьку вразливість.

Ну і нарешті найголовніше:

На кожному гей-параді в ході беруть участь провокатори, які чомусь вважають, що рівність поширюється і на них. Це також приводить до сутичок, причому всередині захищеного понтами периметру, що є особливо небезпечним. Насправді ж збоченці не є рівними між собою. Деяким підгрупам і підвидам, як то педофілам, зоофілам, некромантам відмовлено в праві на рівність.  Таке рішення продиктоване особистими смаками і вподобаннями наших європейських партнерів, правозахисних організацій, а найголовніше – їхніх спонсорів. Адже як і кожне задоволення, гей-парад небезкоштовний. Учасники цього дійства отримують чималі гроші від закордонних однодумців. Оплата учасника здійснюється з урахуванням екстер’єру і моделі поведінки кожного конкретного учасника. Адже наперед зрозуміло, що збоченець у англійському костюмі, краватці та білій сорочці (чи ще й, боронь Боже, з моноклем) не викличе у глядачів надмірного інтересу, тож і вартує недорого, кількасот доларів. А от фарбоване чмо з ірокезом, що трясе голою волохатою дупою на помості вантажівки, коштує вже кілька тисяч. У зв’язку з цим спостерігається певне заробітчанство, до якого й без того схильне наше зубожіле суспільство. Існує ризик, що у наступному гей-параді забажають прийняти участь доведені до відчаю пенсіонери, які своїми щільними рядами можуть геть затулити справжніх підарасів і одночасно випатрати гаманці їхніх спонсорів. Задля комплексного вирішення цих проблем гостро постає необхідність верифікації підарасів. З цією метою влада мусить сформувати комісію (хоча б тому, що це єдине, що вона вміє і охоче робить), залучивши до неї, поряд з висуванцями міжнародних організацій, також представників вітчизняного експертного середовища. Кожен бажаючий прийнять участь у гей-параді муситиме не словом, а ділом переконати поважну комісію, що є справжнім підарасом, а не самозванцем-заробітчанином чи провокатором.  Процедуру доказування необхідно знімати на відео з подальшим обов’язковим переглядом працівниками НАБУ задля запобігання корупції в лавах комісії (адже з огляду на те, що головною рисою кожної вітчизняної комісії є схильність до корупції, немає жодних підстав сподіватись, що ця стане винятком). За результатами перегляду комісія надаватиме перепустку до підарасопроводу чи підарасовозу, а можливо вестиме також Державний Реєстр підарасів (якраз через те, що потреби в ньому немає жодної, як і в більшості існуючих Державних Реєстрів).

Бо коли п’ять тисяч рюкзаковців охороняють кількасот піарасів, мимоволі виникає питання: чий же це все-таки парад – підарасів чи поліцаїв? А втім – яка різниця…

Братам Капрановим подяка – бо їхнім твором навіяло…

Їдуть по преріях два ковбої

-На тебе сіла велика зелена муха! – скрикнув один.

-То ти хочеш сказати, що я лайно?! – промовив перший, поволі витягаючи револьвера.

-Зовсім ні! – заспокоїв його товариш. Потім, дочекавшись поки той заховає револьвера, вихопив свій і стрелив йому в лоб.

-Але велика зелена муха ніколи не помиляється! – закінчив він свою думку, скидаючи капелюха над небіжчиком.

(американський анекдот часів Дикого Заходу).

Пропозиція лідерів так званої «ЛГБТ-спільноти» і зарубіжних грантоїдських організацій із «захисту прав людини» до наших керманичів, щоб вони особисто очолили черговий гей-парад раптом знайшла неочікувано гарячий відклик у серцях і душах мільйонів українців.

-Нарешті все стало зрозуміло! – вигукнув чи не кожен з них, по черзі кілька разів заглянувши то в телевізор то в холодильник. – А ми ж і не туди… Хто б міг подумати! Тепер все стає на свої місця…

Якщо ніхто  й не вискочив з криком «Евріка!!!» голим з ванни на вулицю, то лише тому, що інтернетом у ванні не користуються.

Ні-ні, я звісно ж знаю, що всі наші владці мають щасливі, успішні, а головне – дуже багаті і, що важливо, традиційні за складом родини, які після нещодавніх змін до законодавства складаються не з геїв, а з геніїв (що не одне й те ж  саме), причому виключно з геніїв підприємництва (ну хіба за винятком немовлят).

Жодним чином не відношу себе до гомофобів, як і до будь-яких інших «фобів», зокрема і тому, що фобія – це страх. У дослівному перекладі. А страх і ненависть – різні емоції, погодьтеся. Більше того, вважаю, що до хворих ( в тому числі психічно чи гормонально) варто відноситись зі співчуттям і турботою. Ну, принаймні доти, доки вони не почнуть поширювати заразу навмисно. Ненависть до заражених і ненависть до зарази – трошки різні речі, чи не так? Я ж ризикну піти ще далі і стверджувати, що ненависть деструктивна взагалі, бо спалює душу. Я навіть до кацапів намагаюсь не відчувати ненависті, хоча вони є і хворі і хвороба «в одному флаконі».

Але яке діло мільйонам українців до моїх міркувань, якщо вони впевнені, що Велика Зелена Муха практично не помиляється…

Клімкін з Собчак натхненно, але заочно з’ясовують:  в кого з них шизофренія?

Для тих, хто не в курсі: шизофренія – це плюралізм в одній голові. Багато хто вважає, що це і не хвороба ніяка взагалі, а подарунок долі: адже нічого не болить і не нудно на самоті, завжди є з ким поспілкуватись. Тож  давайте визначатись: У синьому кутку уявного рингу імпозантний пан у дорогому костюмі і з професійним дефектом мови, який заявляє, що московія – агресор і окупант України, але розривати з нею дипломатичні стосунки не слід, бо можуть постраждати наші громадяни. В червоному кутку дама середнього віку, впевнена у власній невідпорності. (Словник перекладає «неотразимость»  як чарівність, але не в цьому випадку.  До слова: віра, яку з тобою ніхто не поділяє, називається параноєю, але зараз не про це).  Дама впевнена, що Крим належить Україні,  тож страшенно обурена тим, що Україна забороняє їй вести в Криму власну кампанію з «виборів президента рф».

Хто ж із них шизофренік? Висновки робіть самі, бо я від довгого спостерігання за ними вже починаю турбуватись за власне психічне здоров’я.  Було б цікаво перевести дискусію в очну площину. Якщо колись ці двоє десь таки зустрінуться (скажімо, випадково, в черзі  на прийом до лікаря), то зможуть провести навіть не одну, а одразу дві плідні дискусії. Кожен сам із собою. Втім, чомусь здається, що на дверях лікарського кабінету буде написано не «психіатр» а «ветеринар»…

Півтисячі «правоохоронців» у День Народження Т.Г.Шевченка заблокували доступ громадян до пам’ятника Шевченку. У них це називається не маразмом, як ви певно щойно подумали, а підтриманням порядку. Воно й не дивина: чого чекати від істот, які звіряче побиття ветеранів московської війни називають проведенням слідчих дій. Все це неподобство відбувається з однією, але дуже високою  метою: щоб істота, яка вважає себе нашим президентом, не побачила реального ставлення до себе осіб, які вважаються її виборцями. Істоти, відомі як порохоботи, завжди звинувачують мене у відсутності конструктиву, тому пропоную: ввести до офіційного державного протоколу процедуру скидання квітів на пам’ятник Шевченку з гелікоптера. Це дозволить «президенту» «виявити  повагу» до моральних авторитетів нації і єдність з народом, водночас уникнувши зустрічі з тим таки народом. Не назавжди, сподіваюсь, а лише до того часу, коли президента обиратиме народ  в Україні а не фірташ у Відні. Виборовши право на вільні вибори ми обов’язково їм скористаємось і оберемо особу, яка не буде вести діалог з патріотами за допомогою кийків беркутні, а отже зможе дозволити собі зустріч з виборцями. У прямому сенсі цього слова. Тоді цю процедуру можна буде й скасувати. Цей день прийде, не опускайте руки. І Кобзар усміхнеться нам із вирію.

Вислухав і прочитав чимало експертних думок з приводу несподіваного загострення Українсько – Сербських відносин. Поміж них чомусь – жодної реалістичної. Тож дозволю собі пояснити суспільству очевидні речі.
Про особливості міждержавних стосунків я вже писав, тож, щоб не повторюватись Стратегічне плазування.
У міждержавних стосунках завжди б’ють слабшого. Мораль і етика тут ні до чого – у дипломатії цих понять не існує. Просто слабкого бити безпечніше, от його і б’ють, коли треба перед кимось самоствердитись.
Варіант із нервовим зривом у нашого посла в Сербії вже можна відкинути, оскільки МЗС по суті визнав, що він правий у своїх претензіях до Сербії. Отже, відбувсь дипломатичний демарш, («по понятіях» це називається «пред’ява»).
Першопричиною демаршу стала недолуга зовнішня політика України протягом останніх років. Якщо у держави забрали частину території і ведуть проти неї неоголошену війну, а перелякане державне керівництво боїться назвати війну війною і розірвати дипломатичні стосунки з окупантом, то вона просто напрошується на пригоди. Іншими словами: якщо ви не вдоволені, що вас люблять дещо не так, як вам би хотілось – навіщо стояти раком?!
За рахунок такої держави поспішають самоствердитись ті, кому це зараз потрібно. Наприклад: Польща, Румунія, Угорщина. Стосунки з Польщею взагалі знаходяться на межі розриву: нахабні пшеки вже відкрито ставлять нам вимоги: яку історію викладати, яких героїв шанувати, хто має нашою державою управляти. Залишився ще один крок, щоб долучитися до росії у вимогах змінити нашу Конституцію і два кроки до проголошення територіальних претензій. У цих умовах треба якось реагувати. Дати відсіч нахабам наші керманичі очкують. Адже ті всі члени НАТО і ЄС, організацій, де нас не чекають (про що нам не втомлюються повторювати при кожній нагоді), але куди ми вперто ліземо із завзятістю п’яного ідіота, що намагається втрапити до нічного клубу повз охорону. Зрозуміти наших владців можна: їм нічого запропонувати народу у якості державної ідеї, окрім вступу до НАТО І ЄС, які дадуть нам безпеку і багатство відповідно.
Річ у тім, що в цьому світі є лише три державні ідеї, що реально працюють. Ідея свободи підприємництва, на якій збудовано США, нашим зубожілим населенням сприйнята не буде. Воно й не дивно, коли всі капітали в державі крадені. Звідки в таких умовах взятись повазі до приватної власності?! Ідея особистої свободи, на якій збудовано, скажімо, Нідерланди, обертається при ближчому розгляді толерантністю до усіляких збоченців і наркоманів, до чого наш народ теж вочевидь не готовий. Залишається лише одна ідея – національна. На ній збудовано більш 90% сучасних держав. Однак проголосити її сьогоднішні владці не можуть – адже вони не українці. Їхня особиста програма – накрасти тут грошей і втекти з ними на захід.
От і залишається підсовувати нам облуду ЄС і НАТО. Тому для скандалу обрано країну, яка до цих структур не входить і нашкодити нашим ілюзорним планам щодо них не може. З іншого боку, попри наше намагання налагодити стосунки, Сербія міцно привязана до росії національним інтересом. Лише кацапське вето в радбезі оон відділяє їх від остаточної втрати Косова. Тож зрозуміти їх можна, хоча й не дуже потрібно. Створюючи Косовську державу, США, Британія та Франція грубо порушили ввірене їх турботам міжнародне право, яке категорично забороняє сецесію, тобто вилучення у держав їх території. Щоб обійти цю заборону і зробити вигляд, що міжнародне право існує, було видумано неіснуючий «косівський народ», до якого застосували і без того сумнівне «право націй на самовизначення». Воно тлумачиться так, що народ, який пригнічується панівним народом держави, або перебуває у стані винищення (геноциду), вичерпавши всі засоби боротьби за рівноправність з панівною нацією, має право на самовизначення, аж до створення незалежної держави. Якби це право існувало в реальності, а не декларувалося, Чечня-Ічкерія отримала б незалежність ще під час Першої Чеченської війни. Однак на практиці цей принцип використовується виключно для прикриття державами – світовими лідерами своїх неподобств. Історія Курдистану – найсвіжіший тому приклад.
Так от, ніякого «косівського народу» не існує. Косово населене переважно албанцями, які втікали від режиму Ходжі (не того, що Насреддін, а того, що Енвер), і яких хорват Йосип Тіто, щедрий щодо чужого добра, розселяв у сербському районі Косово, що є, до речі, історичним ядром Сербії. Свого часу Сербія поставилась до сусідів по Югославії точнісінько так, як росія до України і Грузії, влаштувавши криваву і тривалу війну на території Хорватії і Боснії. Звісно, без братньої допомоги росії нічого подібного бути не могло б. Усі, хто приймає отруйні московські дари – приречені на біль і страждання. Наприклад – Вірменія, яка прийняла кацапську допомогу у відвоюванні Азербайджанського Карабаху і потрапила у вічну залежність від москви. Віддамо належне нашому кучму – воно не взяло отруйний кацапський дар у вигляді Придністров’я. Тут нам дійсно пощастило…
Менше з тим, тодішні західні лідери не могли сказати вголос: «нас підкупила албанська мафія, яка контролює чверть європейського наркотрафіку, тому ми відбираємо у Сербії шмат території!» Натомість проголосили підтримку самовизначення неіснуючого косівського народу. Тим самим був створений прецедент, спираючись на який кацапи виголосили підтримку неіснуючому народу Криму. Все це може якось би й проконало, якби ВВХ не перестарався і не приєднав Крим до росії, чому навіть найвправніші адвокати тепер не можуть видумати юридичних підстав.
Тож повертаючись до Сербії – це дійсно наш запеклий ворог, і втрачати нам нічого. Україна в даній ситуації діє подібно чоловіку, який голосно посилає під три чорти сусіда – дрібного пакосника, сподіваючись, що його почує інший сусід – хуліган, якого чоловік послати боїться. Нехай наступного разу хуліган, гуляючи з дівчиною, зайвий раз подумає: а чи варто присікуватись до цього очкастого? Не такий він вже й інтелігентний, що як пошле?! Тоді доведеться втертись і піти, або битися. А чи готовий я до бою? Може, він не такий вже й беззахисний? Чи не краще цього разу присікатись до когось іншого?
Звісно, це слабкий хід. Але все ж краще, ніж нічого. Очкуючи розірвати стосунки з кацапами, влада намагається показати, що бодай когось може послати.
А якщо тебе послали, а битись ти не готовий – доведеться йти. Щоправда, не обов’язково туди, куди послали. Пункт призначення і маршрут прямування можна обрати самостійно. Але іти доведеться…
Чи допоможе нам цей демарш налагодити стосунки з сусідами? Не певен. Але принаймні ми нічого і не втратимо. Не маючи спільного кордону і виходу до моря, війну нам Сербія не оголосить. А всі капості, які можна утнути без оголошення війни – сербська влада обовя’зково зробить, просто щоб потішити свого московського господаря.
На завершення: кілька слів про міжнародне право. Що треба знати про нього пересічному українцю.
1. Міжнародне право – прецедентне. Тобто, те, що було колись зроблено, може бути зроблено знову. Прецедент набуває сили одразу після своєї появи, незалежно від того, чи готовий президент США (чи будь-який інший політик) вважати його прецедентом, що він курив перед цим, на якій стадії дебільності знаходиться. Кожна дія у міждержавній політиці одразу ж стає прецедентом! І реакція на неї – теж…
2. Сильний завжди правий. Покарати його може лише сильніший за нього. П’ять держав – постійних членів Радбезу ООН не можуть бути покарані, який би злочин не вчинили. Бо закон – це не слова на папері, а апарат примусу. Такого апарату щодо них не існує. Немає жодного прецеденту, коли б ці держави були покарані за вчинення явного беззаконня чи навіть інтервенцію і окупацію.
3. Безпеку і гарантії суверенітету державі надає виключно володіння ядерною зброєю. Не існує прецеденту застосування ядерної зброї проти ядерної держави. Натомість існує прецедент застосування ядерної зброї проти без’ядерної держави. Причому він так і залишився безкарним. Між ядерними державами можливий лише локальний конфлікт, повномасштабна війна не виникає. Не існує прецеденту нападу без’ядерної держави на ядерну. Навпаки – скільки завгодно. Причому – завжди безкарних. Однак ця необхідна умова не є достатньою. Сильне військо з глибоким резервом (на зразок Швейцарського) теж необхідне. Щоб у ворога не виникало спокуси перевести можливий локальний конфлікт у глобальний.
4. Міжнародні угоди не виконуються, якщо відсутній дієвий механізм примусу підписантів. Репутаційні втрати до уваги не беруться. Натомість завжди знаходиться юридична підстава, яка краще чи гірше, але пояснює невиконання угоди. Хто не зрозумів – читаємо Будапештський меморандум.
5. Міжнародна політика є аморальною, потворною, безчесною, меркантильною, підлою, безжальною. Вона була такою завжди, з часу виникнення перших держав (хто не зрозумів – читаємо «Володар» Макіавелі, 16 сторіччя, між іншим, а досі не застаріло…) і залишиться такою принаймні ще дуже довго, що б нам не співали мерзотники (за сумісництвом – світові лідери) солодкими голосами при міжнародне право і закон, права людини і мир.
Ми не можемо змінити цей світ, можемо лише вірити їм (це ми вже пробували) чи ні. В кожному разі – нам жити у цьому світі, іншого глобусу у мене для Вас немає, шановні читачі.
Висновки щодо того, як нам вижити в цьому світі і кого для цього краще обирати у владу – зробіть самі у якості домашнього завдання.