Эта статья Горького вышла в 1922 году в Берлине. Ее не издавали ни в СССР, ни в России ни до, ни после войны, ни в перестройку, – вообще никогда. 

Жестокость – вот что всю жизнь изумляло и мучило меня. В чем, где корни человеческой жестокости? Я много думал над этим и – ничего не понял, не понимаю.

Давно когда-то я прочитал книгу под зловещим заглавием: «Прогресс как эволюция жестокости».
Автор, искусно подобрав факты, доказывал, что с развитием прогресса люди все более сладострастно мучают друг друга и физически, и духовно. Я читал эту книгу с гневом, не верил ей и скоро забыл ее парадоксы.

Но теперь, после ужасающего безумия европейской войны и кровавых событий революции, – теперь эти едкие парадоксы все чаще вспоминаются мне. Но – я должен заметить, что в русской жестокости эволюции, кажется, нет, формы ее как будто не изменяются.

Летописец начала XVII века рассказывает, что в его время так мучили: «насыпали в рот пороху и зажигали его, а иным набивали порох снизу, женщинам прорезывали груди и, продев в раны веревки, вешали на этих веревках».

В 18-м и 19-м годах то же самое делали на Дону и на Урале: вставив человеку – снизу – динамитный патрон, взрывали его.

Я думаю, что русскому народу исключительно – так же исключительно, как англичанину чувство юмора – свойственно чувство особенной жестокости, хладнокровной и как бы испытывающей пределы человеческого терпения к боли, как бы изучающей цепкость, стойкость жизни.

В русской жестокости чувствуется дьявольская изощренность, в ней есть нечто тонкое, изысканное. Это свойство едва ли можно объяснить словами «психоз», «садизм», словами, которые, в сущности, и вообще ничего не объясняют.

Наследие алкоголизма? Не думаю, чтоб русский народ был отравлен ядом алкоголя более других народов Европы, хотя допустимо, что при плохом питании русского крестьянства яд алкоголя действует на психику сильнее в России, чем в других странах, где питание народа обильнее и разнообразнее.
Можно допустить, что на развитие затейливой жестокости влияло чтение житий святых великомучеников, – любимое чтение грамотеев в глухих деревнях.

Если б факты жестокости являлись выражением извращенной психологии единиц – о них можно было не говорить, в этом случае они материал психиатра, а не бытописателя. Но я имею в виду только коллективные забавы муками человека.

В Сибири крестьяне, выкопав ямы, опускали туда – вниз головой – пленных красноармейцев, оставляя ноги их – до колен – на поверхности земли; потом они постепенно засыпали яму землею, следя по судорогам ног, кто из мучимых окажется выносливее, живучее, кто задохнется позднее других.

Забайкальские казаки учили рубке молодежь свою на пленных.

В Тамбовской губернии коммунистов пригвождали железнодорожными костылями в левую руку и в левую ногу к деревьям на высоте метра над землею и наблюдали, как эти – нарочито неправильно распятые люди – мучаются.

Вскрыв пленному живот, вынимали тонкую кишку и, прибив ее гвоздем к дереву или столбу телеграфа, гоняли человека ударами вокруг дерева, глядя, как из раны выматывается кишка.

Раздев пленного офицера донага, сдирали с плеч его куски кожи, в форме погон, а на место звездочек вбивали гвозди; сдирали кожу по линиям портупей и лампасов – эта операция называлась «одеть по форме». Она, несомненно, требовала немало времени и большого искусства.

Творилось еще много подобных гадостей, отвращение не позволяет увеличивать количество описаний этих кровавых забав.
Кто более жесток: белые или красные? Вероятно – одинаково, ведь и те, и другие – русские. Впрочем, на вопрос о степенях жестокости весьма определенно отвечает история: наиболее жесток – наиболее активный…

Думаю, что нигде не бьют женщин так безжалостно и страшно, как в русской деревне, и, вероятно, ни в одной стране нет таких вот пословиц-советов:
«Бей жену обухом, припади да понюхай – дышит? – морочит, еще хочет». «Жена дважды мила бывает: когда в дом ведут, да когда в могилу несут». «На бабу да на скотину суда нет». «Чем больше бабу бьешь, тем щи вкуснее».

Сотни таких афоризмов, – в них заключена веками нажитая мудрость народа, – обращаются в деревне, эти советы слышат, на них воспитываются дети.

Детей бьют тоже очень усердно.

Желая ознакомиться с характером преступности населения губерний Московского округа, я просмотрел «Отчеты Московской судебной палаты» за десять лет – 1900-1910 гг. – и был подавлен количеством истязаний детей, а также и других форм преступлений против малолетних.

Вообще в России очень любят бить, все равно – кого. «Народная мудрость» считает битого человека весьма ценным: «За битого двух небитых дают, да и то не берут».

Есть даже поговорки, которые считают драку необходимым условием полноты жизни. «Эх, жить весело, да – бить некого».

Я спрашивал активных участников гражданской войны: не чувствуют ли они некоторой неловкости, убивая друг друга?
Нет, не чувствуют.

«У него – ружье, у меня – ружье, значит – мы равные; ничего, побьем друг друга – земля освободится».
Однажды я получил на этот вопрос ответ крайне оригинальный, мне дал его солдат европейской войны, ныне он командует значительным отрядом Красной армии.

– Внутренняя война – это ничего! А вот междоусобная, против чужих, – трудное дело для души. Я вам, товарищ, прямо скажу: русского бить легче. Народу у нас много, хозяйство у нас плохое; ну, сожгут деревню, – чего она стоит! Она и сама сгорела бы в свой срок. И вообще, это наше внутреннее дело, вроде маневров, для науки, так сказать. А вот когда я в начале той войны попал в Пруссию – Боже, до чего жалко было мне тамошний народ, деревни ихние, города и вообще хозяйство! Какое величественное хозяйство разоряли мы по неизвестной причине. Тошнота!.. Когда меня ранили, так я почти рад был, – до того тяжело смотреть на безобразие жизни. Потом – попал я на Кавказ к Юденичу, там турки и другие черномазые личности. Беднейший народ, добряки, улыбаются, знаете, – неизвестно почему. Его бьют, а он улыбается. Тоже – жалко, ведь и у них, у каждого есть свое занятие, своя привязка к жизни…

Это говорил человек, по-своему гуманный, он хорошо относится к своим солдатам, они, видимо, уважают и даже любят его, и он любит свое военное дело. Я попробовал рассказать ему кое-что о России, о ее значении в мире, – он слушал меня задумчиво, покуривая папиросу, потом глаза у него стали скучные, вздохнув, он сказал:
– Да, конечно, держава была специальная, даже вовсе необыкновенная, ну а теперь, по-моему, окончательно впала в негодяйство!

Мне кажется, что война создала немало людей, подобных ему, и что начальники бесчисленных и бессмысленных банд – люди этой психологии.
Говоря о жестокости, трудно забыть о характере еврейских погромов в России. Тот факт, что погромы евреев разрешались имевшими власть злыми идиотами, – никого и ничего не оправдывает. Разрешая бить и грабить евреев, идиоты не внушали сотням погромщиков: отрезайте еврейкам груди, бейте их детей, вбивайте гвозди в черепа евреев, – все эти кровавые мерзости надо рассматривать как «проявление личной инициативы масс».

Но где же – наконец – тот добродушный, вдумчивый русский крестьянин, неутомимый искатель правды и справедливости, о котором так убедительно и красиво рассказывала миру русская литература XIX века?
В юности моей я усиленно искал такого человека по деревням России и – не нашел его. Я встретил там сурового реалиста и хитреца, который, когда это выгодно ему, прекрасно умеет показать себя простаком. По природе своей он не глуп и сам хорошо знает это. Он создал множество печальных песен, грубых и жестоких сказок, создал тысячи пословиц, в которых воплощен опыт его тяжелой жизни. Он знает, что «мужик не глуп, да – мир дурак» и что «мир силен, как вода, да глуп, как свинья».
Он говорит: «Не бойся чертей, бойся людей». «Бей своих – чужие бояться будут».

О правде он не очень высокого мнения: «Правдой сыт не будешь». «Что в том, что ложь, коли сыто живешь». «Правдивый, как дурак, так же вреден».
Чувствуя себя человеком, способным на всякий труд, он говорит: «Бей русского, – часы сделает». А бить надо потому, что «каждый день есть не лень, а работать неохота».

Таких и подобных афоризмов у него тысячи, он ловко умеет пользоваться ими, с детства он слышит их и с детства убеждается, как много заключено в них резкой правды и печали, как много насмешки над собою и озлобления против людей. Люди – особенно люди города – очень мешают ему жить, он считает их лишними на земле, буквально удобренной потом и кровью его, на земле, которую он мистически любит, непоколебимо верит и чувствует, что с этой землей он крепко спаян плотью своей, что она его кровная собственность, разбойнически отнятая у него. Он задолго раньше лорда Байрона знал, что «пот крестьянина стоит усадьбы помещика». Литература народолюбцев служила целям политической агитации и поэтому идеализировала мужика. Но уже в конце ХIХ столетия отношение литературы к деревне и крестьянину начало решительно изменяться, стало менее жалостливое и более правдивое. Начало новому взгляду на крестьянство положил Антон Чехов рассказами «В овраге» и «Мужики».

В первых годах ХХ столетия являются рассказы лучшего из современных русских художников слова, Ивана Бунина; его «Ночной разговор» и другая, превосходная по красоте языка и суровой правдивости повесть «Деревня» утвердили новое, критическое отношение к русскому крестьянству.

О Бунине в России говорят, что «он, как дворянин, относится к мужику пристрастно и даже враждебно». Разумеется, это неверно – Бунин прекрасный художник и только. Но в русской литературе текущего века есть более резкие и печальные свидетельства о жуткой деревенской темноте – это «Юность», поверьте, написанная талантливым крестьянином Орловской губернии Иваном Волиным, это рассказы московского крестьянина Семена Подъячева, а также рассказы сибирского крестьянина Всеволода Иванова, молодого писателя исключительной яркости и силы.

Этих людей едва ли можно заподозрить в предвзятом и враждебном отношении к среде, родной им по плоти и крови, – к среде, связь с которой ими еще не порвана. Им более, чем кому-либо иному, известна и понятна жизнь крестьянства – горе и грубые радости деревни, слепота разума и жестокость чувства.

В заключение этого невеселого очерка я приведу рассказ одного из участников научной экспедиции, работавшей на Урале в 1921 году. Крестьянин обратился к членам экспедиции с таким вопросом:
– Вы люди ученые, скажите, как мне быть. Зарезал у меня башкир корову, я башкира, к о н е ч н о, убил, а после того сам свел корову у его семьи, так вот: будет мне за корову наказание?
Когда его спросили: а за убийство человека разве он не ждет наказания, – мужик спокойно ответил:
– Это – ничего, человек теперь дешев.
Характерно здесь слово «конечно», оно свидетельствует, что убийство стало делом простым, обычным. Это – отражение гражданской войны и бандитизма.

А вот это образец того, как – иногда – воспринимаются новые для деревенского разума идеи.
Сельский учитель, сын крестьянина, пишет мне: «Так как знаменитый ученый Дарвин установил научно необходимость беспощадной борьбы за существование и ничего не имеет против уничтожения слабых и бесполезных людей, а в древнее время стариков отвозили в овраги на смерть от голода или, посадив на дерево, стряхивали оттуда, чтобы они расшиблись, – то, протестуя против такой жестокости, я предлагаю уничтожать бесполезных людей мерами более сострадательного характера. Например – окармливать их чем-нибудь вкусным и так далее. Эти меры смягчали бы повсеместную борьбу за существование, то есть приемы ее.

Так же следует поступить со слабоумными идиотами, с сумасшедшими и преступниками от природы, а может быть, и с неизлечимо больными, горбатыми, слепыми и проч. Такое законодательство, конечно, не понравится нашей ноющей интеллигенции, но пора уже перестать считаться с ее консервативной и контрреволюционной идеологией. Содержание бесполезных людей обходится народу слишком дорого, и эту статью расхода нужно сократить до нуля».

Сказати, що я вражений результатами виборів – це нічого не сказати. Я прогнозував зовсім інший результат, виходячи з історії виборів в Україні і процесу відродження нації, що зазвичай починається при зовнішній агресії. Що можна сказати, роздивляючись першу десятку претендентів… Перше ж питання, яке спадає на думку: кого з них може собі дозволити підтримати порядна людина, не втрачаючи честі? Кому може віддати голос християнин? Кошулинському  і Гриценку. Перший – герой нації, її захисник і очільник в найтяжчі години,  другий – політик, що зберіг особисту порядність. Я в жодному випадку не належу до симпатиків Гриценка, але зараз не про це йдеться. Я розумію мотивацію його прихильників, вона цілком людська. Про мотивацію 90% виборців цього не скажеш.  Мене не цікавить причина, чому вони обирали покидька, який грабував їх раніше, грабує зараз, або не приховує наміру грабувати в майбутньому. А восьмеро з 10 перших за результатом кандидатів поза всяких розумних сумнівів належать саме до цієї категорії, їхні мерзенні біографії  тому запорукою. В добу інтернету виборці знали, за кого голосують. Чи могли дізнатись, якби хотіли – це те ж саме. Людина – химерна істота, спроможна виправдати будь-яку свою підлість і ницість. Але немає потреби копирсатися в тому лайні. Важливий лише результат, а його можна охарактеризувати коротко і чітко: прогресуюча аморальність суспільства.  Це не лайка, а констатація факту: готовність обрати мародера, грабіжника/грабіжницю, брехуна/брехуху, ворожого запроданця/запроданку,  свідчить про втрату суспільством моралі. Йдеться не про те, що за звичкою читають батьки дітям а вчителі – учням. Мораль – це збірник емпіричних норм і правил, напрацьованих суспільством для полегшення виживання.  Відмова від неї утруднює виживання окремих членів здорового суспільства або всього нездорового. Утруднює в мирний час. У час війни – унеможливлює. Не вірю, що Господь спалив Содом і Гомору. Вони знищили себе самі. Не знайшлось у них достатньої кількості праведників, щоб забезпечити виживання суспільства. От і не вижили.

 Маючи 20% громадян серед населення Україна на чверть століття застрягла між буттям і небуттям – ні вмерти ні розквітнути.  Банда мародерів,  що керувала нами останні 5 років, остаточно розбестила суспільство. Стерто грань між добром і злом. Люди (люди?!), яких прийнято вважати моральними авторитетами  суспільства, закликали підтримати мародера під час війни. Крадіжки, брехня, підкуп – стали нормою повсякденного життя. Не знаю, куди поділися 15% патріотів, прихильників націоналістів: загинули, вимерли, виїхали, скурвились… це не важливо, важливий результат - без них держава приречена. Честь не повертається. Людина, що вчинила безчестя, вважається безчесною до останнього подиху. Предки це добре знали, і карали за розбещення особливо жорстоко, як за вбивство. Бо обидва процеси незворотні. Вкрадене можна повернути або нажити знову, життя і честь повернути неможливо. Сподіватися можна лише на зміну поколінь: вбитих заступлять діти, на зміну безчесним можуть  прийти їхні чесні нащадки. Саме на це сподівався і я, розпочинаючи невдячну і безнадійну боротьбу за повернення історичної пам’яті нації, сплюндрованої московською ордою. Не на більшість сподівався, звичайно. Більшість є підлою і аморальною мабуть в усіх сучасних суспільствах, достатньо поглянути тверезим оком, як реагує «цивілізований світ» на московську агресію щодо нас. Я сподівався на ядро, здорову частину українського народу. З початком війни, коли наймерзенніша частина нашого суспільства опинилась на окупованих територіях і випала з політичних процесів, з’явилась надія на відродження. Морально здорове ядро досягло третини населення, приблизно як у європі. Та за 5 років війни воно скоротилось утричі. Я не помітив, каюсь. Справа в тім, що в моєму оточенні, серед людей, з якими я спілкуюсь реально, не в мережі, немає виборців отих восьми. Це при тому, що політиків серед них теж немає, в тому числі й націоналістів. Звичайні Люди. За одним-єдиним винятком. Тепер розумію, що мені просто пощастило з колом спілкування. За сумною іронією долі, щойно закінчив книгу про орду й ординство, їхні згубні наслідки для поневолених народів, тавро рабства і зради, що не змивається поколіннями або взагалі  входить в архетип. Тепер не певен, що є сенс її оприлюднювати. Для кого?!

Найнебезпечніший покидьок – це покидьок при владі. Він розбещує все суспільство, оптом. Підлеглим починає здаватись, що їм теж можна. І шлях у пекло відкривається… Кацапи  біжать по ньому з піснями і транспарантами, українці – саме роблять перший крок туди… Оці 90% віднині  і до скону нестимуть своє тавро безчестя. Хтось із соромом, хтось із гордістю, більшість – байдуже, не помічаючи й не усвідомлюючи власної підлості.

Що робити далі? Кожен вирішить для себе сам. Я не збираюся брати участь у другому колі цих виборів, а тим більше щось радити читачам. Я не є говнознавцем, не розрізняю тонких відтінків смаку, аромату, кольору, і взагалі, по правді кажучи, говна не їм і навіть не беру до рук. І не голосую за нього. Робити є сенс лише те, на що можеш вплинути. Поки була надія на розвиток держави, я плекав ілюзію, що в тому розвитку буде і моя малесенька часточка, яка варта часу і зусиль. В обидлячуванні, що відбувається зараз, брати участі не бажаю, даруйте. Маю намір найближчим часом поповнити собою ряди заробітчан і доживати віку на чужині, серед чужих і підлих людей. Чому? Бо історія повторюється, саме за це я її й ціную. Сто років тому українці втратили державу, бо не знайшлось достатньої кількості героїв, готових за неї помирати. Не тому не знайшлось, що наша земля їх не народжує. Просто вони одного разу тверезим оком подивились на свій народ і ясно побачили: тут немає за кого вмирати. Чимало справжніх героїв  попри це залишились тоді в підпіллі, окупаційна влада назвала їх бандитами, але винищити силою не змогла. Тоді кацапи оголосили НЕП, і українські селяни вирішили, що з москалем можна ужитись. І зрадили своїх героїв, полишивши напризволяще. А партизанський рух приречений, якщо не спирається на підтримку суспільства. Як тільки захисники нації згинули, почався голодомор. Кацапи упокорювали беззахисний натовп аморальних українців, наших прямих предків. Ось вам найкращий приклад, як втрата моралі вбиває суспільство. Чотири роки тому відійшла у вічність моя люба бабуся, свідок і жертва неймовірних страждань українського народу. Народилась під час війни, пережила три голодомори, овдовіла у 20 років, залишившись на окупованій території з немовлям на руках, пережила репресії, колективізацію, індустріалізацію, щоб врешті померти під час нової московської війни. Але її спогади залишились зі мною. Немає для людини катування страшнішого, аніж спостерігати, як твої рідні  і близькі, всі, кого ти любиш, повільно згасають від голоду на твоїх очах. Спостерігати, не маючи змоги хоч щось вдіяти. Навіть ті, хто вижив, залишились моральними каліками на все життя. Я не хочу, щоб моїх рідних  і мене спіткала така доля. Краще вже дожити віку серед чужинців, у тій самій європі, яка сито й байдуже мовчала, дивлячись на помираючу з голоду українську націю. Вчора українці вчергове зрадили своїх героїв, що захистили нас в перші місяці війни. Процес запущено, його вже не спинити. Історія повториться знову.

                А дурнів вітаю з професійним святом, цього року воно вдалось на славу. Колись гігантські ящери – зауроподи, через колосальні розміри мусили утримувати в організмі  два центри прийняття рішень, точнісінько як 90% сучасних українців. Оскільки я не здатен впливати на жопу і телевізор, які й стали цими центрами, мушу припинити писати на політичні теми, а можливо – і взагалі. Немає для кого. Ані жопа, ані телевізор моїх думок не потребують. Куди подівся мозок? Не знаю: у когось не пройшов за конкурсом, в інших розсмоктався, а в когось і не було його від народження, та й не важливо це. Процес пішов, і я не в силах його стримати, навіть на мить. Тож варто зайнятися чимсь кориснішим.

Пану Руслану – моє співчуття, шанування і подяка. В історії України не було більш гідного кандидата в президенти. Не знаю, як йому вдалось витримати цей удар. Побачити наяво, задля кого він стільки разів ризикував життям і кому це життя присвятив… Низький Вам уклін, Руслане Володимировичу! І щира подяка за те, що мені було за кого проголосувати на цих виборах, не втрачаючи людської подоби. Вочевидь, це останні президентські вибори, в яких я брав участь, намагатимусь запам’ятати це відчуття. А стосовно нації, вірніше того, що від неї залишилось… Сьогодні ми могли б прокинутись у новій країні, де нехай не одразу, але буде суд, соціальна справедливість, перспектива розвитку, надія на перемогу у війні і світле майбутнє хоча б для прийдешніх поколінь. Але нація не спромоглась на 15% підтримки своєму герою. Бо вона вже мертва...

Звичайно, амлоальні нації теж спроможні за сприятливих обставин мати свою державу, тож  можна було б ще довго копирсатись у власному лайні, як це успішно робить європа, якби не війна… Чекайте, за нами прийдуть. От тільки кому їх зупиняти тепер? Чи знайдуться бажаючі помирати за право вальцмана мародерствувати чи можливість бєні повернути ним же розграбований і нашими грошима врятований банк? Особисто я  - не готовий, вибачайте.

Щиро дякую за увагу всім, хто читав мої статті протягом п’яти років, страшних років війни. За те, що намагались думати. Ви варті кращої долі, аніж та, що на вас очікує.

Останніми днями неприємно здивували навіть люди, яких завжди вважав і розумними, і порядними, і патріотичними. Останнєю краплею став виступ пана Власюка, відомого казкаря під псевдо Сашко Лірник. Всі вони зводяться до одного: якщо ти патріот – мусиш голосувати за порошенка «бо голос пропаде», тобто, в перекладі на людську мову: переможуть зе або ю. І тоді Україні,мовляв, капець.

            Не хочу коментувати, чого не вистачає цим добровільним агітатором за злодія, брехуна, державного зрадника і мародера – розуму чи совісті. Думаю, у всіх по різному.

            Не варто мабуть зупинятись і на моральному аспекті проблеми,  що голосуючи за порошенка ви погоджуєтесь на все, що зараз коїться навколо: на свинарчуків і фуксів, на офшори і  відсутність правосуддя, на кумпгокугога , на президентський бізнес і владу олігархії, на довільну кількість плюсів до роттердаму і зростання комунальних платежів до захмарних. Ви погоджуєтесь навіть на більше: згадайте, як кучма- 2 відрізнявся від кучми-1 і зрозумієте, про що йдеться.  Безкарність розбещує!

            Гаразд, послухаємось порохоботів, відкинемо емоції, як вони просять,  і розглянемо питання прагматично: щоб не стало гірше, щоб «голос не пропав».

            Найгірша брехня – це частина правди. Тож поглянемо на те, що замовчується порохоботами. Що попереду ще другий тур! Вони, звісно, брешуть, що про це не час. Але ми подумаємо. Дійсно, якщо патріоти проголосують у єдиному пориві за порошенка, він вийде у другий тур, додавши наших 20%  до 5% відсотків його холуїв. А далі що?!  Навіть торішня «соціологія», ще не так щедро оплачувана маніпуляторами, визнавала: у порошенка колосальний антирейтинг! Більш 70% виборців не проголосують за нього за жодних умов! За цей час ситуація лише погіршилась. «Гарант» вже отримав почесне звання «задньопрохідного» коли прокрадався чорним ходом до ЦВК, щоб не зустрітись із вдячними виборцями. З тих пір ситуація лише погіршилася! Погляньте, що сьогодні коїлось у Львові. Колосальні сили поліції і нацгвардії самочинно, без дозволу мерії, перекрили весь центр міста, заблокували рух громадського транспорту, щоб порошенко і його кочовий антимайдан зробили селфі на фоні львівської опери! Задньопрохідний вже тіні виборця боїться. Бо відчуває загальну ненависть.

Насправді, це голос за порошенка пропаде, пропаде неминуче, бо в другому колі його обходить кожен конкурент, окрім бойка. Та бойка там не буде, бо на кожного Бойка знайдеться свій вілкул з лівою різьбою.

Тож, якщо ви, патріоти України, дійсно боїтеся, щоб ваш голос не пропав  - не давайте його порошенку! Тоді він і не пропаде. Бо голос за порошенка – це голос за його опонента в другому колі!  Проголосуйте за єдиного кандидата від патріотів – Руслана Кошулинського. Він у другому турі гарантовано здолає кожного опонента, бо дійсно не має «зерна неправди за собою», саме порівняння з ним «вбиває» конкурентів. От і намагалися маніпулятори замовчати Кошулинського, заховати його поміж лісу своїх технічних кандидатів. Не вдалося! Останніми днями Кошулинський має 2-3 ефіри щодня. Олігархи – власники каналів визнали, що замовчати не вдалося. А якщо з’ясується, що новообраний президент взагалі не з’являвся на їхніх каналах – вони втратять довіру глядача. Назавжди! А попереду ще парламентські вибори, якими теж хочеться маніпулювати. От і зняли з Кошулинського «інформаційну блокаду», бо змирились з ростом його популярності. Тому змінили тактику й почали обливати Кошулинського брудом. Але він справжній Лицар Честі, людина з бездоганною репутацією, до нього не липне. Пропали грошики, сплачені брехунам.

            Не легковажте своїм голосом! Право вибору дається нам лише раз  на кілька років. Не дайте цим рокам пропасти, як пропали п’ять попередніх. Не хочете перемоги ю чи зе? Підтримайте Кошулинського. Він не зрадить, не злякається не продасть. Чи хтось вірить, що ветеран війни зіллє Україну кацапам, яких вбивав власноруч? Чи повернеться язик у порядної людини назвати Кошулинського агентом кремля?!

            А якраз він має реальні шанси стати президентом. Першим справжнім Президентом України, з великої літери. Якщо ви перестанете слухати маніпуляторів-брехунів і наважитесь підтримати справжнього героя.

1.Прочитати біографії кандидатів, зробити висновки: що ця людина ВЖЕ зробила для України, що вона за це отримала. Якщо це відомий політик: чи виконав він дані раніше публічно обіцянки?

2. Ознайомитись з деклараціями тих кандидатів, які здаються гідними за результатами п.1.

3. Співставити біографію і декларацію кандидатів, які здаються Вам гідними. Чи могла ця людина чесно надбати задеклароване нею майно, зважаючи на її біографію?

4. Прочитати програми кандидатів, які пройшли  відбір за п. 1-3.Прийняти рішення, чия програма відповідає Вашим інтересам і світогляду. Розглядати програми брехунів і злодіїв (тих, хто не пройшов відбір за п.1-3.) немає сенсу: що б не пообіцяли – однак не виконають, забудуть наступного ж дня після виборів.

5. Проголосувати за свого обранця, не зважаючи на думки, що лунають з телевізора. Всі, хто виступає там зараз в якості «експертів» насправді намагаються вкрасти Ваш голос і тим заробити собі на життя. Всі розмови про прохідних, напівпрохідних, задньопрохідного, менше і більше зло, відповідальність перед країною – маніпуляції, покликані обдурити Вас. З усього, що показує Вам телевізор, насправді цікавими є лише виступи кандидатів. З них ви можете помітити, якщо Ваш обранець бреше. Всіх «експердів» пошліть у дупу. Вони щойно звідти і їм там саме місце.

Можливість вплинути на державну політику дається Вам нечасто – один разна кілька років. І оплачена вона кров’ю патріотів, тож цінуйте свій голос. Он наші сусіди – кацапи й білоруси, живуть і помирають ані разу не отримавши такої можливості. Відчуйте себе вільною людиною і господарем у своїй державі.

Проголосуйте за свого обранця, навіть якщо Вам брехатимуть, що ваш голос буде єдиним, відданим за нього. Саме так голосують європейці. Я прожив у ЄС 15 років, тож знаю, що кажу!

Хочете бути європейцем? Будьте!

З сумом прочитав відверту брехню і маніпуляцію казаріна, підхоплену і розповсюджену  доніком і іншими нешановними порохоботами. Дебати, про які йдеться, я слухав від початку і дуже уважно. Казарін, що був ведучим, не зміг відпрацювати замовлення своїх господарів і знеславити Кошулинського, тож вдався спочатку до маніпуляції, а потім до поширення відвертої брехні. Спочатку він знайшов у програмі «Свободи» кілька пунктів, зовні схожих на гасла комуністів. І намагався безуспішно переконати Кошулинського і глядачів, що комуністичні тези – то і є програма Кошулинського. Зокрема, пункт, що стосується реприватизації. Різниця в деталях, або, словами Кошулинського, така ж, як між каналом і каналізацією.

Порівняємо:

Комуністи виступали за націоналізацію.

«Свобода» виступає за реприватизацію вкраденого і незаконно приватизованого, з тим, щоб стратегічні реприватизовані об’єкти залишити у державній власності, решту – приватизувати за ринковою ціною.

Комуністи виступали за заборону приватної власності на землю сільгосппризначення (і взагалі на все).

«Свобода» виступає за заборону продажу земель сільгосппризначення. Більшість з них вже давно в приватній власності (в тому числі і в моїй є шматочок), про вилучення їх не йдеться, навпаки, гарантовано вільне успадкування і можливість продати державі. Тобто «Свобода» пропонує обмеження обігу, а не власності. Щоб не допустити скуповування цих земель брудними міжнародними капіталами, бо може дійти до того, що українці не матимуть де жити.

Комуністи пропонували солідарну систему пенсійного забезпечення.

«Свобода» підтримує існуючу солідарну систему і не бажає переходу на персональну. Чому? Бо солідарну систему ввели в Україні якраз комуняки, і ми ВЖЕ в ній живемо. Тобто, нинішні працюючі платять пенсії старим і немічним. З тим, що їм пенсії платитимуть ті, хто працюватиме, коли вони постаріють. Брехлива окупаційна влада України вимагає перейти до персональної системи. Чому? Бо пенсійні внески зберігатимуться в пенсійних фондах і мародери – вальцмани зможуть їх вкрасти в українців, як путін нещодавно у своїх кацапів украв. А в мене питання до «розумників», які жопу деруть за накопичувальну систему: а як до неї справедливо перейти?! Є два варіанти переходу: або нинішні працюючі платять пенсії нинішнім пенсіонерам і паралельно відкладають на пенсію собі, тобто платять удвоє порівняно з тим, що платили до них, або нинішніх пенсіонерів треба полишити помирати з голоду, попри те, що вони, працюючи, забезпечували пенсії попередньому поколінню, а нинішні працюючі збиратимуть внески на свою майбутню пенсію. Бо ж гроші з неба не падають, де їх ще взяти? Чи вальцман, гройсман, ахметов, пінчук, коломойський, фірташ, садовий та інші олігархи скинуться награбованими у нас грошима і перекладуть додатковий фінансовий тягар на свої плечі? Щось не чув я від них таких пропозицій. А тобі який варіант до душі, шановний читачу?!

Врешті нагадаю, що комуняки вимагали повної державної власності на засоби виробництва, а соціалізм – це не що інше, як державний капіталізм, де чиновник вільно розпоряджається плодами праці робітників, тримаючи їх у голодному стані. А робітник мусить працювати за копійки, бо виїхати за межі країни йому не дозволено, ринку праці немає, зарплати встановлено чиновниками, а непрацюючих або працюючих «на себе» саджають у тюрму. Я ще добре пам’ятаю соціалізм, тож не брешіть мені, нешановні…

А «Свобода» пропопнує «закуркулення» України, тобто створення умов для розвитку дрібного бізнесу і розширення середнього класу. В нинішній Україні окупаційна влада утискає середній клас, небезпідставно вважаючи його рушієм національної революції. Докотились до того, що в Україні середнього класу – 4%! А в ЄС – 40-60%!!! І саме дрібний бізнес створює більш половини ВВП найбагатших країн світу. Саме тому вони й найбагатші. Націоналісти пропонують програму зниження державного контролю над дрібним бізнесом, створення системи судочинства, яка забезпечить дрібним власникам гарантії права власності на їхні засоби виробництва, щоб не міг ряжений судєйка «ім’ям України» вилучити все, що сподобалось рейдеру. Тобто у націоналістів існує чітка програма спрощення ведення бізнесу в Україні,  а також повернення заробітчан, які могли б цим бізнесом займатись. Повернення шляхом податкових пільг, а не закріпачення, як робили комуняки.

Націоналісти і комуняки – це антагоністи. Націоналісти  небезпідставно вважають комунізм інструментом поневолення українців кацапами і всіма силами борються з проявами комунізму. Під час Майдану, коли впав пам’ятник леніну, я пам’ятаю щасливу посмішку Тягнибока і кислі пики кличка й яценюка з гидким бурмотінням що «нас партнери не зрозуміють». Воно й не дивно. Нинішня влада є нащадками комуністичної номенклатури, замкнутої касти реальних хазяїв життя в СССР, і так звані «нові обличчя» - це просто нові рила тієї ж засмальцьованої колоди. Генпгокугог, наприклад – син секретаря ровенського обкому КПСС, гончаренко – син костусєва, одеського мера - ригоанала. Наш владний режим внутрішньої окупації якраз і визискує з пережитків потворного комуністичного режиму, бо є його продовженням, а ідейних борців з комунізмом називає комуністами, бо контролює більшість з дозволу сказати ЗМІ. Як вальцмани стали олігархами? Старший сяк-так роздобув кондитерську фабрику, де за дивним збігом обставин був директором, і пішло… Тобто ті ж самі компартійні «карманичі» просто змінили вивіски, оголосивши майно, що раніше вважалось державним, своєю власністю. Формальні власники і розпорядники стали фактичними власниками, от і все.

Чому ж казарін і поширювачі його наклепу не бачать різниці між націоналізацією і поверненням вкраденого та інших «нюансів»? Бо є вірними служками олігархів  і готові за кусень хліба від  господаря тримати український народ у рабстві. Шавка має гавкати голосно, бо не отримає кісточку… А олігархи розуміють, що скинути їх ярмо з наших ший спроможні тільки націоналісти, як єдина ідеологічна, послідовна антикомуністична сила.  А оскільки закинути націоналістам нічого (вони воювали за нас, поки їх опоненти мародерствували в тилу), злодії кричать їм «сам злодій!» звинувачуючи у власних гріхах. Тож не дивіться телевізор, принаймні – у виборчий період.

А щодо доників…

Знаєте, як відрізнити справжнього вояка чи волонтера від фіктивного?  Справжній ніколи не обливатиме помиями товариша по зброї, навіть якщо дотримується протилежних політичних поглядів. Це називається повагою і фронтовим братством. А несправжні обливають брудом героїв, лижуть дупи владцям, поширюють брехні замість інформації.

І, до слова: очільники Хробацького телебачення! Якщо вже вам так потрібен казарін  у якості ведучого – купіть йому абонемент до логопеда, бо неможливо слухати.

«ГРА з ВОГНЕМ» на ЗІКу поступово стає найцікавішою передачею українського ТБ, принаймні – для психіатрів. Навмисно не називаю ведучу цього шоу, аби читачі поглянули на неї власними очима – явище без перебільшення незабутнє. Кілька тижнів тому, спостерігаючи як ця тупа дупа  королева репортажу протягом доброї години вчить двох міністрів закордонних справ України основам світової політики, я наївно подумав: от воно, дно журналістики.  Та, за словами нашого геніального сучасника Процишина «наше дно не має дна», в чому наочно переконався вчора. Тоді скандалу не сталося: дипломати люди витримані, терпляче вислухали «словесний понос», час від часу мовчки переглядаючись, та й пішли собі. Приблизно так у кіно виглядає консиліум психіатрів при огляді безнадійно хворого. Як в реалі – не бачив, слава Богу…  Вчора, врешті, дійшло й до скандалу. Запрошений до студії Герой України Степан Ількович Хмара поставив істотам, яких помилково вважав своїми опонентами в дискусії, низку питань стосовно нинішнього «гаранта».

1.Чому порошенко на самому початку своєї каденції домовився про двотижневе перемир’я і спокійно спостерігав, як кацапи звозять на донбас і розміщують на позиціях  важку бойову техніку, з якої потім вбили стількох українських патріотів.

2.Чому гіркіну вдалось безперешкодно евакуювати свою банду зі Слов’янська до Донецька? Хто дав наказ пропустити?

3.Чому під час Ілловайскої трагедії все військове керівництво на чолі з самим порошенком стояли на параді, поки наші патріоти гинули в «котлі»? Хто конкретно домовився про «коридор» для наших героїв, де їх зрештою і знищили кацапи?

4.Чому нікого не покарано ні за злочини на Майдані, ні за провальні  військові операції, ні за розкрадання військового бюджету?

Питань було багато, саме спираючись на них Степан Ількович, як людина, схильна до логічного мислення, робить цілком логічний висновок про державну зраду порошенка. Втім, всі вони повисли в повітрі. «Опоненти», користуючись перевагою в силі голосу, просто перебивали й «закрикували» ветерана української політики під блаженними посмішками ведучої. Спостерігаючи, як два відомих «порохобота», самозвані ЛОМи і так звані журналісти, потрясаючи могутніми щоками кричать на нашого героя, я не одразу зрозумів, кого вони нагадують.  Свинарчуки! Вірніше – кандидати у свинарчуки. Ладні на все, аби тільки проштовхатися поближче до корита. Хто бачив «самовиправдання» свинарчука – молошого, той зрозуміє, про що йдеться. Зрозумів, що підсвідомо чекаю, поки вони втомляться прикидатись і зірвуться з крику на свій рідний свинячий вереск… Якщо сон розуму, як відомо,  породжує чудовиськ, то його повна відсутність у поєднанні з атрофією совісті породжує свинарчуків – єдину опору існуючого потворного режиму. В це важко повірити, принаймні я з першого разу не повірив, але реверджук з полтавою-карповим звинуватили Хмару… в роботі на московію!  Повірив власним вухам, лише почувши вдруге. Але що ж їм робити, якщо по суті питань відповісти нічого, методичка, писана уколотими політтехнологами порошенка, одна на всі випадки, розуму Бог не дав, а совісті вдалось позбутись самостійно?! Саме так: націоналіста, багаторічного політв’язня московського режиму, Героя України, два мерзенних покидька звинуватили у співпраці з ворогом і окупантом. Два примітивні організми, які в ім’я України лише жерли, не покладаючи щелеп, звинуватили героя, що віддав нашій державі все своє життя і здоров’я, у зраді! Озброїлись невідпорним аргументом: Савченко теж Герой України, а зрадниця! Зазвичай оці ниці істоти волають, що винним в Україні визнає лише суд. Безпрограшна позиція для провладного мерзотника в державі, де немає правосуддя як явища! Але це коли звинувачують їх або їхніх господарів. А от коли навпаки, треба кого оббрехати, про суд можна й забути. Оскільки аргументація виявилась слабуватою, навіть для типового глядача з розм’кшеним телевізором мозком,  наймані копрофаги  раз по раз закидали нашому герою, що роблять йому «поблажку на вік», натякаючи на деменцію.  Степан Ількович проявив нечувану витримку, за що йому додатково низький уклін і побажання здоров’я такого міцного, щоб  вистачило пережити обох цих виродків. Шкода, що саме по таких істотах, що за духовним і розумовим розвитком перебувають десь на рівні хробака, українці роблять висновки про журналістику як професію.  Але вони ще матимуть можливість переконатися, що це не так. Окупаційна влада зникне, як роса на сонці, Україна стане нарешті на шлях розвитку, а журналісти займатимуться інформуванням, а не дезінформуванням суспільства. Не ці, звичайно, інші… Цих не можна допускати навіть до чищення туалетів. Із санітарних міркувань. Навіть я, при всій уяві науковця і письменника, не берусь передбачити, до чого вони будуть придатні після скорого і неминучого падіння режиму…

            Врешті учасники програми порозходились собі, а от питання, поставлені Хмарою, залишились...

Холуям олігархів, що ллють на наші голови своє лайно з телевізора, добряче припекло хвіст. Бо на відміну від свого ЛОХТОРАТУ вони знають СПРАВЖНЮ соціологію. І розуміють, що от-от доведеться пояснювати, чому не вдалося видати бажане за дійсне передбачити результати виборів. Вчорашні численні появи на олігархічних каналах Руслана Кошулинського засвідчили, що замовчати його не вдалося – не загубився він серед десятків технічних кандидатів, тих же служок олігархату. Тепер тактика зміниться: замість «не помічати» почнуть обливати помиями. Закинути Кошулинському нічого, але ж помиїв багато, їх не шкода. Тим більше, що вправних брехунів в нашій державі  карають хіба депутатським мандатом. Брехуха Гапко (вона ж попадя Гапон), що не покладаючи лап мазала «свободу» власним лайном у 2014 році, отримала місце у Садонемочі і обійняла посаду голови парламентського комітету. Щопрада, «садистів» вона потім теж «кинула», але то вже інша історія. Якщо нутро гниле – то таки вилізе, навіть на шкоду власнику. Тепер «телеексперди» і «поціолухи», вже отримавши свої срібники від олігархів і вилизавши їхніх кандидатів в усі місця, намагаються підстелити собі соломки. Бо ж вибори не останні. Що, як лохторат щось запідозрить? Тоді на їхні теплі місця знайдуться «нові рила»… Тож перші пояснення, що мовляв не оббрехали, а «помилились» - вже з’являються:

https://gazeta.ua/articles/life/_mozhe-buti-efekt-vibuhovogo-golosuvannya-ekspert-pro-novi-rejtingi-kandidativ/892017

Хоча навіть тут Кошулинського намагаються не згадувати, але натяк прозорий, достатній, щоб потім тявкнути «ми ж казали…». Звісна річ, вони зроблять все можливе, щоб спотворити вибір українців і не допустити перемоги Кошулинського. Бо йому жополизи «не до потреби» – без роботи залишаться, а нічого, окрім брехати – не вміють. Хоч з голоду помирай…

         Чомусь чим ближче до виборів, тим частіше згадується мудрий головлікар дурдому Моргуліс, котрий, як відомо поціновувачам творчості Висоцького, заборонив хворим телевізор. Шкодую, що навколо так багато хворих, а я не маю його повноважень. Тим більше, що вони самі мені потім подякували б. Тож якщо у вас замість голови – телевізор, то не вмикайте його! Хоча б поки передвиборчий шал не минеться. Про Ваше психічне здоров’я йдеться, не про моє. Але мій інтерес теж присутній: мені далі поруч із вами жити. Під керівництвом того, кого ми разом з вами оберемо.

                Зроблені нижче висновки грунтуються на спостереженні за українськими виборами починаючи з 1991 року, на їх об’єктивних результатах і суб’єктивних уявленнях автора про обсяг фальсифікацій і махінацій, та жодним чином не враховують продукти життєдіяльності українських «соціологів»,  телевізійних «експертів» та інших публічних маніпуляторів.

                Поле і косарі:

1.Найбільший сегмент, чи то ділянка, це так звані «халявщики», або, якщо завгодно, жертви популістів – 30-35% від числа виборців. Про розумові здібності та моральні якості цих виборців промовчу, щоб не наживати зайвих ворогів. Маркер: «Що ти мені даси?» - питання, адресоване ними потенційному обранцю.  Попри те, що політики нічого й нікому не дають. Чесний політик не має чого дати. Нечесний – іде у владу, щоб брати, а не давати. Тож навіть якщо щось дасть – потім однак забере більше. Але ця думка занадто глибока для «халявщиків».  Коситимуть: Тимошенко, Зеленський, Ляшко, Каплін, і ще чимала група товаришів.

2. Ліберали, тобто прихильники ринкової економіки без обмежень – 25-30%. Маркер: непереборне бажання вступити в ЄС, а тепер ще й в НАТО. Сегмент неоднорідний, спектр – від «напівхалявщиків», які впевнені, що варто вступити в ЄС і багаті європейці нам все дадуть, до лібертаріанців. Коситимуть: Гриценко, Зеленський, Наливайченко, Дерев’янко, Смешко, Безсмертний і ще цілий ряд організмів.

3. Націоналісти, тобто прихильники побудови національної держави – 15-20%. Теж неоднорідний сегмент, включає широкий спектр від націонал-демократів до ультрарадикалів.  Коситиме: Кошулинський.

4. Вороги України і всього українського – 12-15%. Коситимуть: Бойко, Вілкул, Зеленський і кілька зовсім дрібних істот.

5. Прихильники влади. Зазвичай в Україні це 5% тих, кому добре при будь-якій владі. Нинішній режим наплодив платних агітаторів за себе (т.з. порохоботів), тож сегмент може збільшитись на їх кількість, яка не піддається точному обліку, але навряд чи аж надто велика, з огляду на патологічну жадібність Порошенка.

Дії (станом на сьогодні та прогноз):

Тимошенко намагається встигнути роздати якнайбільше обіцянок, бо для неї цей бій - останній. Проти неї: пам’ять, якою, як це не дивно, наділені більшість «халявщиків» і важка особиста історія (передусім москвофільство та газові оборудки).  Її карти безнадійно сплутав Зеленський.

Зеленський мовчить у намаганні зійти за розумного. Кожен публічний виступ для нього – це значні електоральні втрати. Втім, відсутність виступів – теж втрати, хоч і менші. Має непогані перспективи, оскільки косить три поля одночасно. Вороги України вважають його «своїм» через російськомовність, жарти про Україну і обіцянку стати на коліна перед путіним, «халявщики» взагалі бачать перед собою образ «чесного хлопця з народу» Голобородька, бо за рівнем розвитку неспроможні відрізнити актора від персонажа, частина «лібералів» (не найрозумніша) вважає його успішним і незалежним бізнесменом, зразком для наслідування.

Кошулинський консолідує націоналістичний сегмент виборця, щоб не повелися на чергових «бойових кроликів». Зустрічає максимальний спротив від влади і телевізійну блокаду від олігархів та їх слухняних прихвостнів: «соціологів» та телевізійних «експертів».

Порошенко під час минулих виборів обдурив не лише «халявщиків» (їм на роду написано бути обдуреними), а й лібералів, яким обіцяв реформи, і ворогів, яким обіцяв мир (але не здався путіну, тож, у їх розумінні, мир не забезпечив). Тож єдиний сегмент, який  йому тепер можна якщо не скосити, то бодай поскубти – націоналісти. Звідси  й «армовір» як стратегія виборів. Насправді є звичайним торгівцем страхом. Виборці з доброю пам’яттю пам’ятають маніпуляції минулих виборів, коли він обіцяв закінчити війну за 2 тижні, лякав небезпекою відсутності легітимного президента у військовий час і неприпустимістю затягувати вибори на другий тур, а його кум бігав з каналу на канал і кричав, наче обдовбаний: на зекономлені від другого туру гроші куплю два вертольоти «Апачі» і всіх ворогів побєдю!  Зараз, отримавши крах у національному сегменті виборців через скандали з розкраданням військового бюджету, намагатиметься максимально залякати виборця тезою: я не здав Україну путіну, отже й надалі не здам, а всі решта – то вороги й запроданці, не міняйте мене на переправі!

Гриценко намагається розвинути безсумнівний успіх, пов’язаний із зняттям на його користь найпотужнішого конкурента на власному сегменті поля, зустрічає максимальний спротив влади.

Бойко через путіна і його прихвостнів торгується з Ахмєтовим за зняття Вілкула, оскільки шанси  на друге коло може отримати тільки при повній консолідації свого електорального сегмента.

Висновки:

1.       Найбільш імовірна пара фіналістів за умови нинішнього розкладу і більш-менш чесного підрахунку голосів – Кошулинський і Гриценко. Прохідний бал у друге коло складе близько 15%. Кошулинському під силу набрати стільки і навіть більше за умови консолідації свого електорату і вдалого захисту результатів. Як особистості закинути йому нічого – має ідеальну біографію претендента на посаду президента воюючої країни. Вперше в історії України націоналісти мають реальні шанси на перемогу через вчасне об’єднання навколо одного кандидата, висунення бездоганної кандидатури і відсутність  популярних лідерів у інших сегментах електорального поля. Проти Кошулинського грають два фактори: дурна звичка частини виборців голосувати «за менше зло, щоб голос не пропав», що, по суті, є ознакою слабкості і невпевненості в собі, та недостатня впізнаваність серед виборців (принаймні порівняно з Тягнибоком і Ярошем). Позиції Гриценка дещо гірші, через наявність конкурентів у власному сегменті, що розпорошуватиме голоси, і брудну піар-компанію, розв’язану проти нього владою.

2.       Зеленський має  шанси на потрапляння в друге коло, якщо не встигне «накосячити» до дня виборів, а його виборці вирішать, як виняток, піти в цей день не на пиво, а на вибори. Не слід забувати, що його «обирають» багато виборців, що ще не визначились, просто, щоб від них відчепились. Тож спрогнозувати реальний результат неможливо. Очевидно, що Зеленський планувався Коломойським «на продаж» Тимошенко, та своїми результатами заскочив зненацька власника, який, на відміну від нас, знає справжні результати соцологічних досліджень. Переговори про його зняття, певна річ, ведуться, однак ускладнюються тим, що голоси на виборах не передаються автоматично за сигналом обранця, Тимошенко може успадкувати від Зеленського лише «халявного» виборця. Тож зняття Зеленського одночасно підсилить Бойка, Вілкула, і навіть Гриценка, як це не дивно. Тож зараз у Коломойського намагаються порахувати, хто має більші шанси: Тимошенко чи Зеленський. Порахувати це неможливо, тож вирішуватиметься в будь-якому разі вольовим зусиллям або жеребом.

3.       Порошенко має шанс на другий тур лише за умови масової скупки голосів та колосальних фальсифікацій. Від першого його намагається застерегти Аваков і вся підконтрольна (на його думку) йому структура. Від другого переконують відмовитись націоналісти. Останні силові акції Нацкорпусу показали всім, а насамперед Порошенку, що людей, готових помирати за нього, обмаль. Здається, Порошенко лише останніми днями усвідомив, що шансів на переобрання у нього практично немає – звідси незвична нервозність і різкі рухи.

4.       Тимошенко не має шансів за нинішнього розкладу сил, але гарантовано пройде у друге коло у випадку зняття Зеленського на її користь. Просто тому, що косить найширший сегмент поля. Тож під килимом розгорнеться нечувана активність. Проблема в тому, що Зеленський, потрапляння якого в друге коло малоймовірне, має непогані шанси в  другому колі виграти, якщо вже потрапить.  До нинішнього часу перемагав завжди кандидат, що зумів «скосити» кілька секторів. Тимошенко ж у другому колі безнадійно програє всім окрім Бойка і, можливо, Порошенка. Політична біографія Тимошенко тепер грає проти неї. Тож зараз відбувається облік зелені в усіх сенсах – майбутнє України знову може опинитися  в руках олігархів, зокрема Коломойського. Ну хто ж нам винен, що ми такі дурні…

5.       Бойко має досить примарні шанси, може потрапити в друге коло у випадку зняття Зеленського й Вілкула. Але теоретично і такий розклад можливий, бо вирішуємо знову не ми…

Найстрашніші для майбутнього України розклади: Тимошенко-Бойко у другому турі, або перемога Зеленського. На щастя, не найбільш імовірні. Може Бог на д нами  змилується.

Інших учасників розглядати мабуть не варто.  Вплив зелені в політиці ще ніхто не скасував. І йдеться тут не про колір поля, яке косять наші обранці, і навіть не про Зеленського, який просто маріонетка. Причому безсловесна. Тож вибори обіцяють бути цікавими і точно не такими, як розказують нам по телевізору. А що ж «соціологи»? А нічого, втруться й відбрешуться, як завжди. Згадалось чомусь, як якась какашкіна за тиждень до майдану заявляла, що протестні настрої в суспільстві знаходяться «на історичному мінімумі». Тож коли читаєте продукцію життєдіяльності «соціологів» і слухаєте телевізійних експертів, майте на увазі: ви добровільно погоджуєтесь, що вами маніпулюють. Найкраща порада, яку можу вам дати, шановні читачі: відключіть телевізор (принаймні – до завершення виборчого процесу) і прийдіть на вибори.

Між московським  та київським режимами набагато більше спільного, аніж здається. Їх поєднує спільна засаднича проблема: відсутність авторитету в авторитарного лідера. А ці слова недаремно однокорінні. В давні часи авторитет вождя тримався здебільшого на силі, іноді – на розумі. А що робити, як нема ні того, ні іншого? Тоді його утримувала традиція, головна роль у якій відводилась церкві. Бо ж вся влада від Бога, я відомо… Принаймні – тоді була. Важко порівнювати диктаторські режими нинішні і недалекого минулого – вони всі різні. Однак переважна більшість диктаторів приходила до влади відносно мирно, спираючись на свій авторитет у суспільстві. Франко, стресснер, кастро, салазар, тіто та й найбільш бридкі персонажі, як от гітлер чи муссоліні, попри розбіжності в політичних поглядах і методах їх впровадженнях мали спільний знаменник – особистий авторитет серед керованого суспільства. Московія має іншу традицію, яку силується нав’язати й колишнім колоніям: авторитаризм без авторитету. Московський авторитаризм з ординських часів забезпечувався терором до населення і корупцією до посіпак. Це і є батіг і пряник, але піднесені в абсолют.  Вони й забезпечували стабільність влади над рабами, у яких перетворили населення. Що ми бачимо там зараз? Сіре убожество, лисий гном, що вдає з себе мачо, задля утримання при владі раз по раз звертається до найтемніших сторін підвідомчого стада, експлуатуючи «гордость дєржави», тобто неприроднє почуття, що заміщує в свідомості раба прагнення волі. Як зрадник мріє, щоб усі навколо виявились зрадниками, як він, так і раб марить не волею а збільшенням поголів’я рабів у свого володаря. На цьому вже сім віків стоїть орда.

            Україну лихоманить через те, що живий, повний сили і прагнення волі народ, що не піддався ординському способу упокорення, отримав неминучий конфлікт із окупаційною ординською адміністрацією. Користаючись владою і контролем над ЗМІ нам раз по раз нав’язують ілюзію вибору поміж частин однієї банди. Немає ніяких нових обличь у правлячій верхівці, це облуда. Це ті ж старі морди, тільки навиворіт. Генпогкугог, наприклад, син колишнього секретаря обкому КПСС, гончаренко – це насправді костусєв-син. І так далі по списку. Отак і правлять – поки народ не розібрався. І зараз ми маємо справу  з вкрай небезпечним побічним наслідком такого правління, заснованого на брехні. Відбувається цілеспрямоване розмивання основ суспільної моралі.  Вже декілька днів телевізор криком кричить про величний подвиг Дому Свинарчуків, які врятували, виявляється, наше військо від розгрому.  Холуї і холуйчики позмінно розповідають глядачам, що красти гроші з бюджету, конвертувати їх у чорний нал, виводити за кордон, скуповувати за бюджетні кошти списані тут же в Україні запчастини – це, виявляється, подвиг! Волонтерам свинарчуки нагадують, як ті самі всіма правдами-неправдами везли, несли, тягли через кордон зброю і військове спорядження для наших захисників. Забувають, щоправда, одну дрібничку: волонтери то все купували за свої власні кошти, а свинарчуки – за вкрадені з бюджету, тобто у нас. Користуючись тим, що переважна більшість глядачів є постсовками, які не розуміють тотожності між своїм і бюджетним, подвиг волонтерів прирівнюють до пограбування війська.  Навколо відбуваються не менш потворні речі: мер Олевська, наприклад, стоїть на мітингу з плакатом проти себе, порошенко, виявляється, власним коштом відремонтував бойову техніку (всі, хто особисто знайомий з гарантом і його патологічною жадібністю, від цієї звістки довго іржали, наче коні), вона, що обіцяє повернути вклади Сбербанка СССР, та ще й проіндексовані (не уточнюючи, де візьме на це мінімум 4 річні бюджети), воно, що дає зуб (мабуть імплант),  і як апофеоз - ряжені судєйки, що офіційно дозволяють корупцію.

Націю привчають до думки, що корупція – це благо! Бо всі так роблять, і нічого.

Табель про ранги, введений пєтькою Лупооким триста років тому, діє в постколоніальній Україні до сьогоднішнього дня. Ті ж самі 14 рангів дерслужбовця, щоправда, вже без назв. Колежські ассенізатори і решта чудернацьких назв залишились у минулому. Може час відроджувати?

Як варіант:

1.Корупційний реєстратор.

2. Молодший радник корупції.

І так аж до Народного Корупціонера.

Нагороди теж спеціальні треба вводити:

«За перемогу над громадою», «За мародерство на пожежі», «За корупцію» (щонайменше 5 ступенів), «За здирництво»,  «За відкати на війні», для журналюшок – «Премію ім. геббельса»,  для колишніх гарантів – звання «Аморальний авторитет нації».

Дивлячись телевізор я нарешті зрозумів, що робив порошенко на мальдівах в умовах суворої таємниці. Ні, не відпочивав, як ми, нерозумні, думали, а проходив таємні, пришвидчені, двотижневі курси генералісімусів, переймав науку перемагати, так би мовити, у найкращих світових фахівців, яких звіз туди і оплатив власним коштом. І ходив він там виключно в однострої кольору хакі і в берцях, поборюючи плоть,  притому денно і нощно молився, винятково українською (у перервах між заняттями). Сподіваюсь вже найближчим часом почути цю версію з телевізору. Цікаво: хто отримає за неї новий орден? Я не претендую…        

            Насправді відбувається страшна річ, властива передусім орді: не маючи змоги піднятись  над  суспільством у моральному плані, окупаційна ординська влада намагається опустити суспільство до свого рівня. Нічого нового в цьому немає. Згадайте Брежнєвське «всі крадуть». Але те, що добре для орди – страшно для нас. Ординські методи управління не працюють із нашим народом. Але якщо кацапам нічого втрачати в плані суспільної моралі, то в Україні вона   може внаслідок цих конвульсій зникнути як явище. Силу моральної складової життя прийнято недооцінювати. Але насправді навіть найкращі і найтвердіші представники роду людського потребують щонайменше моральної підтримки, хоча б мовчазної, від суспільства.  Уявіть, що коїться в душі волонтера, якого порівняли зі свинарчуком. Чи в душі воїна, якого порівнюють з порошенком?! Втративши моральну основу суспільства – ми втратимо державу, бо кращим представникам нації не буде заради чого жити і вмирати. Без суспільної моралі держава неможлива – лише орда, що є антитезою до держави. Чи не задорога ціна за продовження окупаційної влади? Може, час викинути на смітник стару засалену колоду брудних політиків, вимкнути телевізор, який нищить людську мораль і гідність,  і включити нарешті мозок?! Послати рейтинги прямісінько у сраку тим, хто тридцять років нас ними обдурює, і почитати біографії кандидатів. Так, не програми, а саме біографії. Бо який сенс читати програму брехуна? Це лише витрачений час. Люди не змінюються докорінним чином. Що кандидат робив раніше – те ж, майже напевно, робитиме і в майбутньому. Той, хто крав – крастиме. Той, хто глузував з України – глузуватиме й далі.  Хто захищав нас на фронті – захищатиме й на президентській посаді.  Просто уважно поцікавтесь: а що ця людина вже зробила для України? І що вона за це отримала? Які має статки? Чи могла все це надбати при такій біографії? Якщо статків обмаль – то чи відповідає це її реальному стилю життя? І ви одразу зрозумієте, що при сорока з гаком кандидатах насправді вибір у вас із одного. Якщо, звісно, хочете жити вільною людиною у заможній країні, а не холуєм в орді.

Кожен слідчий чи прокурор знає, що головне в проведенні слідчих дій – не вийти на себе.

Тому навряд чи варто дивуватись черговому рішенню проституційного суду. Оскільки на обрії проступила перспектива створення антикорупційного суду під контролем західних «партнерів», ці «добродії» просто не могли не скористатися нагодою скасувати закон, за яким їм усім найближчим часом довелось би сидіти. І плювати їм на наш безвіз і кредитні лінії, що будуть зупинені внаслідок їх життєдіяльності. Бо скільки вовка не годуй, а своя сорочка до тіла ближче. Дивує інше: схоже на те, що проституційний суд вперше в своїй історії вирішив прийняти незалежне рішення замість слухняного виконання всіх забаганок влади, навіть найбільш збочених. Усі справжні громадяни України з нетерпінням чекали цього моменту, та результат нас не потішив. Замість захищати наші інтереси, судді вирішили захистити свої власні. Яка прикра несподіванка…

Спитаєте: чому це рішення прийнято всупереч чинній владі? Адже там теж гладковський на гладковському і свинарчуком поганяє? Бо невчасно. Одразу після виборів – інша річ. Аплодували б стоячи. Нам би нагадали про незалежність судової гілки влади у Європі, куди майже всі ми так прагнемо, і привітали з наближенням до мети. А їм по ордену виписали. Кудись же треба їх подіти, якщо вже накарбували, а пристойна людина українську нагороду і в руки не візьме… А от перед виборами – це явна самодіяльність. Нерви здали. Ну не вірять вони, що пограбовані до нитки українці знову оберуть тих самих. І правильно роблять, до речі, що не вірять… А зміна влади – це зміна складу суду, тобто їх… От нерви й не витримали, по людськи можна зрозуміти.  Чи загнали вони нас у безвихідь? Звісно, що ні. Навіть якщо тебе вже з’їли – все одно маєш два виходи.

Два виходи має влада. Можна змінити склад суду, третина якого призначається президентом, третина – радою. І скасувати ганебне рішення. Про третю третину мовчу – чекати, що зїзд суддів обере когось пристойнішого – це все одно що читати, як Мюнхаузен витяг себе з болота за волосся і вірити… Але і двох третин цілком вистачить. Зважаючи, що четверо суддів таки проголосували проти, їх можна й залишити.  Знаково, що серед них немає жодного, призначеного З’їздом суддів…

Чи буде це зроблено? Ні, бо є й другий вихід: брехати нам про незалежність судової системи і необхідність поважати рішення суду, яким би воно не було і хто б його не ухвалив, імітувати бурхливу діяльність, але не встигнути до парламентських виборів, за будь-яку ціну не встигнути. Бо сидіти за цим законом доведеться і їм. Практично всім. Хоч закон і не має зворотної сили, тобто не поширюється на вкрадене до його прийняття, але й після того жоден з них не збіднів на державній службі, не сумнівайтеся. Тож нічого, окрім брехні, від них чекати не варто. Але не засмучуйтесь! Адже у нас теж є два виходи!

Перший: обрати тих, хто не має кримінальних статків і не боїться притягнути злодіїв до відповідальності. Адже окрім усього людського непотребу, що демонструється нам телевізором у якості «основних» кандидатів у президенти, ми таки маємо, за кого голосувати. Я свій вибір зробив давно, і ще два роки тому передбачив висунення Кошулинського від націоналістів. Жоден телевізійний «політолух» не зробив такого припущення. Адже націоналісти – це єдині ідеологічні партії в Україні. Тільки в ідеологічній партії лідер може дозволити собі розкіш поступитись місцем колезі, що має вищий електоральний потенціал, як зробив Тягнибок. Адже вони йдуть відстоювати спільну ідею. А для торжества ідеї не важливо, хто очолить боротьбу за неї.  Власники - лідери інших партій такої можливості позбавлені. Бо йдуть патрати бюджет. А президент отримає найбільшу частку. Хто ж її іншому віддасть?!  Крім того, «новий» ще й може виявитись більш-менш порядною людиною, і якщо вже не відмовиться від розкрадання держави, то хоча б спробує стримати свої апетити. От і немає в Тягнибока наслідувачів серед лібералів. Тож маємо унікальну можливість замість чергового мурла з гіпертрофованим хапальним рефлексом і повною відсутністю совісті обрати Лицаря Честі, що під кулями виносив наших поранених з Інститутської, має досвід роботи на посаді, бо два найстрашніші дні нашої новітньої історії очолював державу і не дав їй ані розвалитися ані впасти у вир громадянської війни, яку намагались роздмухати кацапи, а потім, коли ми не оцінили його подвигу і не переобрали до ради – рік відслужив на фронті сержантом, нас з вами захищаючи. Так, В.О. Президента України – сержантом на фронті. У нього немає корупційних статків, які треба захищати, нема й страху перед окупантом, як зовнішнім – кацапом, так і внутрішнім – олігархом. Тож вимкніть телевізор, увімкніть мозок, і сходіть на вибори. Тоді півсправи  буде зроблено. Кошулинський  негайно замінить трьох суддів, які продали ваше майбутнє за свої статки.

                Ризикну зробити прогноз і на парламентські вибори. Націоналісти знову підуть одним списком. Ви докоряли їх невмінням домовлятися? Вони єдині змогли! Якби «ліберали» спромоглися висунути єдину кандидатуру – їх представник би переміг, бо прихильників лібералізму в  убогій Україні більше, ніж націоналізму – це вам ще один доказ сили телевізора. Але попри це – не об’єдналися. Кожен хоче патрати бюджет самотужки…

У майбутньому списку націоналістів ви не побачите Тягнибока і більшість колишніх депутатів – лідерів партії. Замість них підуть суворі дядьки в одностроях. Герої, що захистили нас від кацапської окупації, запропонують нам захист від олігархів. Люди, я яких за спиною тільки їхня власна кров, пролита за Україну, вийдуть проти злодіїв і хабарників з мішками крадених доларів за спинами, які смоктали вашу кров  з часів совка. «Політолухи» не спроможні передбачити такий розвиток подій, а як хто й зможе – то промовчить. Бо майже всі нинішні депутати – насправді просто кримінальні бізнесмени, які за жодні блага не поступляться мандатом, що дає імунітет. А для Тягнибока і його товаришів мандат депутата – це лише додаткове навантаження. Бо не будуть вони красти, не для того йдуть. Уявіть, скільки міг би накрасти кожен з нинішніх владців, опинившись на місці Кошулинського – єдиним представником вищої влади, що не втік. А Кошулинського скинули вже на другий день – бо не крав і їм не давав. Про повноваження Президента не писав лише лінивий: що поробиш – повальна грамотність. Кожен спроможний прочитати Конституцію і переказати власними словами. Тож не буду повторювати. Краще нагадаю, на чому вертить ту конституцію проституційний суд, щоб ви задумались, чи принаймні спробували. Бо головні повноваження президента, не прописані в жодному законі – третейский суддя між корупціонерами, пахан нашого кримінального світу. Президент, який добровільно відмовиться від цієї функції – увійде в історію, а не вляпається в неї, як усі його попередники.

Тож замість програм почитайте краще біографії кандидатів, подумайте, що вони вже зробили для держави.. Замість смакування обіцянок – проаналізуйте дії. І одразу зрозумієте, що обіцянки майже чотирьох десятків кандидатів не варто читати взагалі, бо вони ніколи не будуть виконані. Порошенко он скільки свого часу наобіцяв. Потім навіть вибачатись пробував. Що, комусь легше стало від тих обіцянок?! А з поміж тих хто залишились – Кошулинський єдиний, хто спирається на потужні політичні партії, що налічують десятки тисяч людей. Решті немає на кого спертись, навіть якщо вони й щиро хочуть змін. Зараз не до порівняння програм, задача інша стоїть – не потрапити в жопу. Нюанси програм стануть важливими потім, після виконання цієї програми-мінімум, а не замість. Тож вибір у нас насправді з одного. А от виходи таки два. Другий не такий приємний, зате звичний і спокійний. Лежати тихо, вдаючи мертвого. Чекати, поки олігархічний організм тебе перетравить і направить до потрібного йому виходу. Тільки тоді не скаржтеся на сморід і не дивуйтесь тому, на що ви перетворитесь. В новому становищі можна навіть спробувати знайти переваги. Принаймні перестанете тонути у воді. І робити нічого не треба – можна лежачи на дивані, сварити владу, заздрити європейцям і ображатись на весь світ. Ми ще не в  жопі, як вам мабуть здається, а лише рухаємось туди. І в наших силах змінити напрям, несподіваним і дуже неприємним чином нагадати про себе тим, хто вважає, що вже з’їв нас із тельбухами. Для цього не потрібно вчиняти щодня по подвигу. Достатньо раз у житті подумати і  двічі зробити правильний вибір. І злі чар впадуть. А можна далі слухати «поціолухів», які за гроші олігархів на каналах олігархів призначають нам кандидатів від олігархів (з підвищеною прохідністю) і з дурного дива голосувати за них «щоб голос не пропав» - і тоді він пропаде гарантовано. Разом із вами.

Прихильникам лібералізму час вже задуматись і збагнути, що їхні обранці, що на словах усі як один за негайний вступ до ЄС, своїми діями женуть Україну у зворотньому напрямку. Бо ніколи не допустять встановлення в Україні правосуддя, без якого держава не може розвиватися. Не зможуть, адже стануть першими його жертвами. Бо власні статки і свобода для них куди важливіші за ваш безвіз, тож прірва між тим, що вони говорять, і тим, що мусять робити – буде лише поглиблюватись. Ніхто не прийме до ЄС країну, що являє собою проблему. Там чекають сильних і успішних. А збудувати сильну і успішну Україну можуть лише націоналісти. Тож чи не розумніше голосувати саме за них, принаймні поки що? Бо лише їхня влада наблизить вас до вашої мети. А коли ми з націоналістами на чолі збудуємо таки вільну, незалежну, багату Україну,  можна буде й про вступ до ЄС подискутувати. Якщо вам тоді все ще туди хотітиметься... Зараз чесні люди мають об’єднатися, щоб обрати чесного президента і чесних депутатів. Інші вимоги варто висувати, коли ця буде виконана, тобто політична система очиститься.

 Якщо чесних людей в Україні більшість – ми таки матимемо нову владу і справжню країн, хоч і не одразу. Якщо ж більшість складають дрібні злодюжки, які заздрять великим злодіям і мріють вкрасти побільше й собі – Україна приречена, і кров героїв пролита марно. Тоді двадцять сьоме лютого увійде в історію як День Корупції і можливо навіть буде колись оголошено державним святом, якщо держава до того часу ще існуватиме.