Вперше опубліковано 08.09.2015.

Колишнього голову НБУ оголосили в розшук. Після втечі януковича він, завдяки міцним нервам, залишився докрадати недокрадене. Розом з поплічником, відомим банкіром, отримав та вкрав 800 мільйонів гривень кредиту на рефінансування, що їх так щедро роздавав НБУ всім охочим (банкам, а не громадянам, звичайно) аж поки дороздавався до курсу долара 32. Здавалося б, якщо хтось взяв сумнівний кредит, то хтось мав його дати. Однак про це – ні слова. Цікаво, хто ж таки – представник гаранта в парламенті чи одна лупоока відьма? І коли їх оголосять у розшук? Зараз їх можна просто заарештувати, але це не цікаво. «Нова влада» любить долати труднощі…
20 вересня кримські татари розпочнуть блокаду півострова з українського боку. Воно і зрозуміло – з іншого боку за десять хвилин до Колими доблокуєшся. Он російський шкільний учитель отримав виправні роботи за вірш (навіть без матюків). А наш однотуровий так дбав про кримських татар – і харчі їм поставляв від пуза, і електрику. Не заради прибутку (як можна! ) а виключно заради татар, що потерпають під російським ігом. А вони невдячні отаке придумали… А з іншого боку, чого від них і чекати. Страшний народ. Сам сталін їх боявся. Виселив усіх аж за Урал. Хоч і не дешево обійшлося… А тепер кримські кацапи вимагають повернути сталіна. Здавалось би, чи й не проблема – викопайте та привезіть. Аж ні. Самим страшно. Аж раптом оживе, побачивши татар, та й спитає з гобліна – як це вони повернулись?! Отож треба спочатку татар виселити, а тоді вже сталіна вселяти. А вони невдячні, з дому виселятись не бажають. Думають, може з голоду кацапи самі повтікали б – до сталіна поближче (до Москви, звичайно, а не в землю). Але однотуровий не здається – врятую вас, каже, навіть проти вашої волі. Щоб ви теж могли за мене проголосувати, якщо Крим, всупереч моїм старанням, до України колись повернеться…
2 петиції на президентському сайті набрали по 25 тисяч підписів. Знов гаранту біда. Думав, народ вимагатиме перш за все відкриття нових магазинів «Рошен»… Якби ж то… Хочуть, невдячні, право на зброю, щоб захиститись від окупанта самі, раз держава не захищає. Це ж уявити: народ, що на своїх плечах викинув стару владу і стікаючи кровю втягнув «нову» просить у неї тепер дозволу… Здавалося б – має бути навпаки. А ще хочуть скасування мита на імпортні автівки. Не бажають, кляті, платити за старе авто стільки, як європейці за нове платять. Посягнули на святе – головну статтю доходів колишнього завгара (Васадзе, звичайно, а не того, про кого Ви подумали). Обіцяли ж, кажуть, європейський стиль життя. Не можете підняти зарплати до їхнього рівня – опустіть хоча б ціни на автівки. Скоро третя петиція доросте до розгляду. Про призначення Саакашвілі премєром. Дарма, що це не компетенція президента. То як подивитись. Кандидатуру у Раду вносить він. А хто її не підтримає – того самого можуть винести. Такі часи настають. Петиція взагалі то слушна – хто у нас тільки не був премєром – і печеніг, і бурят, і молдаванин, і кацап, і марсіанин (носій унікальної мови) і навіть нинішній, без національності. А от грузина ще не було. Може, в цьому вся справа? От тільки кого наступного ставити будемо – ескімоса, бушмена, папуаса? Ну не українця ж обирати…
Курс долара у біджеті на наступний рік закладений 24.40 . От тільки міністр фінансів про це не знає. Каже -22.40. Не бреше, звичайно ж, що ви. Вона в нас чесна, просто некомпетентна. Або дуже вже захопилась, оформлюючи свій найвищий здобуток на посаді – ясак на користь світового сіонізму (даруйте, хотів сказати – угоду про реструктуризацію боргів), геніальний документ, що перекладе борги банди януковича не на януковича, звичайно, а на наших внуків… Та й ще один клопіт бентежить її душу (чи що там у неї) – громадянство. Каже, що має аж 2 роки,щоб відмовитись від американського.Дарма, що подвійне громадянство заборонене українським законодавством. Ні закону ні суду в цій країні все одно немає. А що – коломойському можна, а їй ні?! Абрамявічус он теж литовське громадянство зберіг. Бо міністр. А їм закон не писаний. Він писаний ними для нас…
Тягнибок викликаний на допит організаторами теракту під Радою. Ні, не так: організатор теракту під Радою Тягнибок викликаний на допит. Ні, знов не так. А як – біс його знає… Перебуваючи у стані душевної кризи лідер «Свободи» досяг саторі і раптом зрозумів, на кого схожий яценюк – на недоробленого берію. Берію не памятаю, не застав. А от на рахунок недоробленого – важко не погодитись. Можливо, перед наступним допитом зрозуміє, на кого схожий Великий Контужений Мер. На майдані на одній трибуні скільки вистояли поруч – мав час придивитись до соратників. Не встиг лише вчасно проаналізувати побачене – не до того тоді було. Отож з нетерпінням чекаємо понеділка. У пана Олега якраз наступний допит буде. Хоч би не останній – бо з нинішнім гарантом він теж поруч на тій сцені стояв. Може, тоді і до нього черга дійде. Хоча ми й самі вже бачимо, на кого він схожий. Та і не важливо це – на кого схожий. Важливо, що не схожий на президента України.
Однотуровий нарешті зрозумів, для кого призначалася друга граната. Та сама, яку «виконавцю теракту» підкинули у міліції. Та для нього ж, звичайно. Цинічний бандерівець мав вкинути її у вікно, за яким, дрижачи підборіддями, ховався гарант, так і не наважившись вийти в зал (щоб не потрапити до лап збоченця з вилами). Але чи то забув, чи то не встиг отримати від Тягнибока повідомлення, у яке вікно кидати, чи гранати пошкодував. Бо чоловяга, кажуть, хазяйновитий – від кинутої гранати кільце зберіг, думав авакову в ніс вставити… А Кривавий пастор, Рятівник Криму і Донбасу, побачив аж 6 гранат! Це ж скільки треба було прийняти на борт… Та й жаба душить: для нинішнього гаранта граната є, а для нього?! А для гройсмана?! А для лідерів «коаліції»?! Менше, ніж шістьма тут не обійдешся…
А той аваков теж нівроку слідчий – одразу і винних у теракті встановив і вирок виніс. Це ж не вбивць Небесної Сотні встановлювати, то справа складна, на неї віки потрібні. Ну, хоча б десятиріччя. Поки винні від старості не вимруть. Міністр у нас хоч і суворий, але справедливий. Отримавши від Тягнибока позов про захист честі і гідності здивувався незнайомим словам,але поміркувавши відчув, що і в нього щось таке мало б бути. Якщо не честь, то хоча б гідність. А може, і обоє разом. І подав зустрічний позов. Міністр внутрішніх справ до опозиційного політика. Хто ж його бідного від наруги страшної порятує, як не печерний суд… Тим більше, на звинувачення він мав повне право, бо ж міністр, як відомо, посада політична. Отож має право давати політичні оцінки. Не собі, боронь Боже. Політичним опонентам. І положення Конституції на нього не поширюються. Бо ж міністр. Все це нам пояснив радник авакова геращенко, палаючи праведним гнівом і грізно потрясаючи щоками. Отож депутат, який вчора у програмі «Свобода Слова» незграбно намагався вибачитись перед Тягнибоком, посилаючись на емоційний стан і східний темперамент міністра – однопартійця, буде суворо покараний. Може і з фракції виключать. Це ж придумати: сказав, що міністр вчинив необдумано. Наче він колись щось обдумано чинив. Де там! Йдеться про Закон Курника: вищесидячий має право безкарного обсирання нижчесидячих. Це сам міністр нам сьогодні пояснив. А якби аваков ще й говорив обдумано?! Страшно подумати, чого б він тоді нагородив… На щастя, говорить він значно швидше, ніж думає. Схоже – це його єдина чеснота. Вимагає от, щоб Тягнибок взяв із собою в суд совість. Він щедрий, може і поділиться…
Лідер тітушок втік з під домашнього арешту. Саме тому патріоти –«вбивці» бузини, «терорист –гранатометчик» сидять у буцегарні. Бо ж доведеться «новій владі» своїх саджати, якщо патріоти повтікають на фронт, Україну захищати. Рік обіцяє «коаліція» скасувати положення КПК про вихід під заставу. Але ж своя сорочка до тіла ближче… Своє майбутнє вони уявляють доволі ясно. Клім Чугункін ось власноруч привіз протокол про визнання Гаагського трибуналу. Все ж краще, ніж Суд Лінча. Вдома сидіти буде комфортніше. А половина «обранців» до буцегарні взагалі не ввійде – там двері завузькі. Та й тітушкам із буцегарні важче тікати буде, аніж з дому. І значно дорожче.
Лідери одеського «Правого Сектору» та «Автомайдану» заарештовані. Це – найкраща відповідь всім «любителям Міхо». Призначений за його поданням начальник УМВС, сяючи новими генеральськими погонами, пояснив – закон один для всіх. Тобто – для всіх нас. Для них – не писаний. Та й справді – сепаратистів садити рука не піднімається. Вони – тварини корисні, як казав колись ідейний натхненник наших владців Шаріков… Он гроші свої, на донбасі віджаті, в українських банках тримають. Піднімають вітчизняну економіку…
Двоє українських військових загинули на фронті. Однотуровий запевняє, що це і є омріяний мир – ворог почав виконувати мінські угоди. Кілька патріотів гинуть щодня. Це і є мир. Гібридний. Буденність нашого життя. Суха статистика. А от від теракту – сморід в телевізорі тиждень не стихає. Троє загиблих. Гарант розлючений. Притягти, покарати, негайно! Звичайно, патріотів, що гинуть на фронті, йому не так шкода, як карателів, що захищають вельможні дупи та б`ють мітингуючих… Та й де той фронт. А тут заледве сам не постраждав (принаймні схоже, що його в цьому вже переконали). Може б його на фронт відвезти, щоб перейнявся через дупу, якщо вже через голову не доходить… Та й з волонтерів провини ніхто не знімає. Влада вже звикла, що саме вони забезпечують військо всім необхідним і дають їй можливість вкрасти виділені на військо кошти. Але ж забезпечують, проклятущі душі, лише патріотів на фронті. От і залишились карателі-охоронці з одним жгутом на всіх.
А владцям не до цього – затамувавши подих слідкують за подіями у Молдові. Не те, щоб про свою долю задумались (в цих колах думати – поганий тон) але нутром щось таке відчувають. Що можемо і гаранту гарантійний термін радикально скоротити, та і решті час друзів у Ростові шукати…
Вже три сторінки назбиралось, а Новини Задзеркалля все надходять і надходять. І найбільше хочеться прокинутись…

Вперше опубліковано у квітні 2014 року.

Типова задача з арифметики часів планового господарства:
з пункту А в пункт Б і з пункту Б в пункт А назустріч один одному вийшли два поїзди з вугіллям. Питання: Навіщо?!
Це одвічне питання не полишає мене при спробах проаналізувати енергетичну безпеку України та її газовий баланс. 
  Як відомо – це дві речі несумісні. Але і по одній, без спроби суміщення, вони здатні викликати параліч мозку.
  Задача часів ринкової економіки: 
   Українські теплокомуненерго споживають 13 млрд. м3 російського газу щороку. Вартість газу (гуртова) від 265 до 485 доларів США,  ринково-хаотична (тобто залежна виключно від бажання Путлера).  За курсом на початок року – це від 2 до 4 гривень за м3. Зараз, за явно спекулятивним курсом (окрема подяка Нацбанку і герою Майдана, що його очолив) -  від 3 до 4 гривень. 
   Теплоємність 1 м3 газу приблизно дорівнює теплоємності 1.5 кг. низькоякісного кам’яного вугілля (ринкова гуртова вартість на початок року - максимум  80 копійок за 1.5 кг.).Зараз – не більше гривні.
   Питання: навіщо ми пускаємо Путлерівський газ в Україну?!
    У нас що, є зайвих 15- 28 млрд гривень у бюджеті, які ми мріємо подарувати російському фюреру і його армії, щоб вони відняли в нас ще якийсь регіон?
    Ще одна задача часів ринкової економіки (на закріплення матеріалу): Україна щороку видобуває 20млрд. м3 природного газу, з яких 13 млрд. м3 використовується населенням для побутових потреб, решта – розкрадається з метою подальшого «чорного» експорту. Це явище широко відоме у вузьких колах під назвою «президентська рента»( ніхто не знає чому).
    Крім того, Україна щороку закуповує близько 30 млрд. м3 неприродного газу в Росії (неприродного – бо ринкову вартість його наперед визначити неможливо, більш того – вона здатна змінюватись заднім числом). З них 3 - 4 млрд. м3 використовується газотранспортною системою для прокачування російського газу в Європу. 13 млрд. м3 спалюється підприємствами теплокомуненерго (дивись попередню задачу). З решти 13 -14 млрд. м3 принаймні половина використовується в металургії і може бути замінена вугіллям.
    Україна видобуває щорічно близько 80 млн.т. вугілля на рік, за радянських часів видобувала до 240 млн.т. щорічно. Якщо на сьогодні Україна не спроможна видобути додатково 30 млн. т. низькоякісного або 20 млн. т. високоякісного вугілля на рік, його можна купити за ринковою ціною у Польщі та Чехії, або у будь – якій іншій країні, що його видобуває. (Нагадую: газ ми можемо купувати тільки в Путлера.  Купувати інший газ він нам не дозволяє).
Питання: 1. Хто отримував президентську ренту, поки в Україні не було президента ? 
                        (це перший такий випадок в історії держави, тому особливо цікаво…) 
                   2. Хто і що має відкрутити прем’єр-міністру України, щоб позбавитись 
                        енергозалежності від фашистської Росії у час війни з нею ж?
   Цього року Путлер збирається здерти з нас 15 млрд. доларів за газ (за подвійною ціною) та ще отримати приблизно 20 млрд. за газ, що прокачується територією України і Європу (за звичайною ціною).
    Закрутивши газовий вентиль Україна має змогу завдати ворогу прямих збитків більше 35 млрд. доларів на рік!  Після анексії Криму і «передачі» шельфу Газпрому російський монополіст – поза законом. Україна має всі підстави оголосити всіх покупців російського газу скупниками краденого і вимагати припинення поставок. 
    Так можна позбавити ворога ще мінімум 20 млрд. доларів США! Додайте ще втрати на консервацію свердловин. Уявіть: Україна має можливість позбавити ворога значної частини його бюджету, але не робить цього! Шкодуємо європейців? Згадайте, як вони нам допомогли в нашій біді своїми дурними балачками та висловленням стурбованості. Боїмося втратити ринок транзиту газу? Просніться, вже втратили! Євросоюз відмовляється від російського газу. Саме про це свідчить публічний демонтаж Південного потоку, а зовсім не про бажання допомогти Україні. Багаті і ситі європейці просто не хочуть, аби якийсь лисий гном тримав їх за яйця. Воліють заплатити більше, але комусь іншому.
     Але вони збираються позбуватись залежності поступово, роками. За цей час ми можемо втратити державу, і ніхто нас не захистить. В цьому, сподіваюсь, сумнівів вже немає. То чиї інтереси захищає український уряд? 
    Чи можна торгувати з тим, з ким воюєш?! 
Давній анекдот: Палестина, з окопів один в одного стріляють єврей і палестинець. Раптом палестинець перестає стріляти. Єврей одразу питає: що, патрони закінчились? Можу продати недорого!
    Що вдає наш уряд – торгівлю чи війну?
  Готовий безкоштовно, на благо України, попрацювати репетитором  з арифметики для українського уряду.
  Володимир Митус.  Кандидат фізико-математичних наук.

Вперше опубліковано 11.07.2016.

Законодавчий акт гине не так, як жива істота. Зазвичай його розриває зсередини закладеними в ньому непереборними протиріччями. Народ, який згідно тексту є Джерелом Влади, позбавили навіть теоретичного впливу на формування однієї з владних гілок – судової. Позбавили ті самі мерзотники, які гвалтували Конституцію 10 років. Такий от сумний ювілей. Жертва виявилася занадто живучою (окрема подяка за це її батьку, шановному Віктору Шишкіну). От і вирішили добивати.
У свинячому вереску переможців потонули сумні слова «свободівця» Осуховського: олігархи остаточно узурпували судову владу. «Свобода» вчергове порадувала – молодці, хлопці. Не продалися. Пірнули в це лайно, яке ми називаємо радою, і виринули чистими (хоча і не всі, на жаль. Від Бублика залишилась тільки дірка). Отож, недаремно не пустили їх до нинішнього «парламенту». Людина слабка – багатьох можна купити, дуже багатьох – залякати, кожного – вбити. А ідею не купити, не залякати і не вбити… Тому і бояться наші володарі ідеологічних партій, як чорт ладану… Позиція «садонемочі» не зрозуміла: не голосували, але і не критикували саму «реформу». Варіантів тут два: або вся «Садонеміч» це передовий загін олігархії, що має замінити собою збанкрутілі НФ і БПП, або відбувся певний компроміс між «садо» і «мазо». Мало хто знає, що фракція складена з двох партій. «Мазо» на чолі з Соболєвим справляє загалом дуже приємне враження. Про «садо» цього не скажеш, на жаль…
Будь-яке голосування, де злилися в екстазі риги всіх мастей (від БПП до жопоблоху) і путінські наймити підозріле вже за самим цим фактом, адже вони вдають політичну боротьбу, причому не з нами, а між собою, а отже втрачають рейтинг від таких голосувань. Що ж сталося цього разу?
Існує давній принцип (походить з римського права): кожен орган керується тим, хто його призначає. Теоретично, вплив має і той, хто звільняє, але значно менший, бо призначати не може. А от той, хто призначив – може і звільнити. Скасувавши своє рішення про призначення. Отож, раніше судова система була підконтрольна раді. Рада призначала суддів і могла звільнити будь-кого з них. Навіть усіх одночасно, якби це справді був Парламент, складений з Народних Обранців. Для корінного очищення судової системи було достатньо бажання ради. А саме його і не було. Уявіть собі, що до Конституції внесли положення «Верховна рада обирається депутатами Верховної ради попереднього скликання». Уявили? В голові паморочиться? І не даремно. Хоча саме так і функціонує «українська держава» на практиці. Одна Зграя Мерзотників призначає другу Зграю щоб та оголосила про перемогу першої Зграї на виборах. Хочете доказів? Їх є у мене, на жаль…
2012 року всі нинішні владці включаючи і самого свинопотама люто верещали: «вибори сфальшовано, це ми перемогли!». Отримавши владу з рук народу на Майдані вони досі не спромоглися змінити фальсифікаторів у яких до того ж давно завершився термін придатності, більше того – головному фальсифікатору дали орден. Так само, як дрищ свого часу кідалову дав… Воно і не дивно – хороших фальсифікаторів з досвідом роботи знайти важко, навіщо ж кадрами розкидатися. Перша ж Зграя досталася нам у спадок від СССР, тобто була призначена комуністами. От ми досі при їх владі і живемо, незважаючи на формальну заборону КПУ. Однак Народ почав прозрівати, свою роль відіграли офшорний та останній корупційний (коли риги проплачували охрендовського) скандали.
До зміни Конституції у Народу залишався шанс на реальну зміну влади і ліквідацію олігархічного консенсусу. Уявіть собі ситуацію, коли мільйонний натовп приходить до ради і заявляє: ось вам новий склад ЦВК – не ваш, а наш, складений з моральних авторитетів нації (Лукяненко, Хмара, Брюховецький і т.д.). Ось вам новий закон про вибори і постанова про дострокові вибори ради. Приймайте і живіть. Поки що. Результат справжніх виборів здивував би всіх, включаючи і мене. Ми отримали б справжній Парламент, який міг би встановити правосуддя в Україні. Адже суду в нас ніколи не було. Революційна доцільність комуністів змінилася продажем судових рішень. Кожен, хто хоч раз звертався до нашого «суду» підтвердить: ця система не виконує вже навіть функцію муляжу правосуддя. Єдина його функція – не допустити повернення державі вкраденого олігархами майна.
Тепер президент і рада забрали функцію призначення суддів у себе і віддали їх «вищій раді юстиції». Тому самому органу, який за два роки після Другого Майдану не покарав суддів, які розправлялися з майданівцями. Тому самому, який залишився повністю підконтрольним ригам після Першого Майдану. Систему замкнуто. Кожен, хто читав «Сказку о Тройке» Стругацьких, розуміє, про що йдеться… Для решти поясню докладніше.
Тепер судді призначатимуться судовою системою. Кідалови оберуть представників від юридичних вишів, пшонкіни – від прокурорів, медведчуки – від адвокатів, зваричі – від суддів. І всі разом вони призначатимуть та звільнятимуть суддів…
Це – вирок державі, що стала закритою системою. Закрита система недоступна для реформування з середини. Але вона не вічна. Навпаки – легко руйнується потужним зовнішнім впливом. Навіщо це зроблено? Наші олігархи не дурні, на відміну від путіна, який замкнув свою систему, сподіваючись правити вічно. Вони чудово розуміють, що втратять владу. Народ дозрів до незалежності і формування власної держави. Їхня задача простіша – унеможливити ЛЕГІТИМНУ зміну влади.
Адже тепер навіть справжній Парламент, складений з Народних Обранців, не зможе реформувати судову владу у легітимний спосіб. Навіть зібравши 300 голосів за зміни конституції Народні Обранці муситимуть узгодити зміни з дуже специфічним судом: конституційним по формі і проституційним за змістом. Тим самим, який дозволив кучму балотуватися на третій термін, назвавши другий першим і допоміг бандюковичу узурпувати владу. Суд той же самий. Судді – теж. Жоден з них не покараний за явні і очевидні всьому народу злочини. Окрім чи не єдиного порядного судді Шишкіна, звільненого достроково. Щоб не відсвічував. Судді мають у цьому суді «контрольний пакет» - третина складу призначається З`їздом суддів. Тим самим, який поновив на посадах судей, які допомогли януковичу узурпувати владу і були за це відсторонені радою від посад. Таким чином, замість запровадити виборність суддів, як того вимагала «Свобода», а отже передачу суду під контроль народу, олігархи ввели замкнуту систему, коли злочинці у мантіях кооптуватимуть у свою касту собі подібних.
Олігархи розуміють, що втрачають свою державу. І намагаються наостанок її послабити і політично і економічно і юридично. Слабкій Україні буде важче відбирати у них награбоване. 25 років вони визискували нашу економіку, не вкладаючи ні копійки у підприємства. Адже знали краще нас, що це майно вони вкрали і можуть бути позбавлені його в будь-який момент, як тільки народ прокинеться. Гроші, вкрадені у нас за чверть століття, заховані у офшорах. Зараз на офшори переводяться права власності на вкрадене майно, щоб потім у закордонному суді доводити: цей завод належить не порошенку, а місцевій офшорній фірмі «ріг і копито». Кажете, фірма належить порошенку? А доведіть! Їм усім зараз потрібно, щоб рішення українського суду (коли він з`явиться) не визнавали у світі. Як забрати у олігарха вкрадене? Довго і нудно судитися з ним у суді тієї держави, куди він втік, і яка зацікавлена в його грошах, а отже і в ньому (чи Ви вірите у незалежність тамтешніх судів?). Або добитися його видачі для суду в Україні. Другий варіант тепер видається нереальним – Захід матиме підстави не визнати наших нових справжніх судів. Вкравши все, що було в наявності, виродки почали торгівлю нашим майбутнім. Про ганебний Ясак яреськи-яценюка я вже писав, та нагадаю: світовий сіонізм списав нам 4 мільярди боргу, а ми (себто гройсмани-вальцмани від нашого імені) зобовязалися 20 років віддавати йому усі плоди нашого розвитку, якщо цей розвиток таки почнеться… Отож матимемо два варіанти майбутнього: тихо конати далі, віддавати все зароблене рабовласникам, або вириватися з цупких обіймів ціною втрати міжнародної легітимності. Державі, знесиленій війною та пограбованій олігархами, потрібні будуть великі зовнішні інвестиції. При нинішній системі кривосуддя ніхто і Україну не інвестуватиме. Хто захоче вкладати сюди свої гроші, які кожен ряжений у рясу судейка може «законно» відібрати їх «ім`ям україни»? Інвестори гострих відчуттів не люблять… Справжні суди, коли вони будуть нарешті створені, Захід тепер визнає нелегітимними. Адже вкрадені у нас гроші зараз працюють на Захід, а він завжди робить те, що йому вигідно. В даному випадку – перешкоджатиме нам повертати вкрадене. Таким чином олігархи сподіваються зберегти зовнішній вплив на Україну навіть після завершення свого панування і втечі. Втеча, до речі, вже розпочалася – їхні родини живуть за кордоном, самі олігархи теж керують нами вахтовим методом, зрідка по черзі приїзджаючи…
Єдина підстава для оптимізму – всі ці дії свідчать, що формування справжньої Української держави уже не за горами. Зараз єдиним фактором, що підтримує збанкрутілу владу, є російська агресія. Але путін слабне, росія неминуче впаде. І не залишиться жодних перепон для народного гніву. От і намагаються владці нас зтравити поміж собою, щоб якщо не утриматись то хоча б виграти час і живими вислизнути… Пропонують нам дискусію: хто кращий українець - вальцман чи гройсман? Хто краще проведе деолігархізацію: пєтя, беня, юля, садовий, ахмет, чи може інший який олігарх?
Але маємо бути свідомі того, що розбудовувати власну державу муситимемо самостійно, без зовнішніх інвестицій, на останні свої копійки… Якщо не спроможемось повернути вкрадене – будь яким способом, не лише правовим. Шлях цей довгий і важкий, але іншого не маємо. Якщо вже вирішили не йти у рабство…

Вперше опубліковано 13.12.2016.

Навіщо Даля приїздила до нашого преза? Нагадати корупціонерам про шкоду від корупції і необхідність боротьби з нею? Хто хоча б раз подивиться у її сумні бездонні очі – цьому не повірить. Бо там світиться розум.
З чим же вона приїхала і чому саме вона? З останнім простіше – Грібаускайте є єдиним другом України серед керівництва ЄС та його членів. Отож її і вибрали у якості гінця поганих новин. Щоб нашим владцям важче було висловити «європідлоті» своє негативне ставлення до почутих пропозицій.
З першим складніше. Однак подивившись на календар і пригадавши історію наших «дружніх стосунків» можна відсіяти все зайве і спокійно розглянути те, що залишилось.
За історією з безвізом (там всі очікування справдились, ми можемо і надалі спокійно сидіти дома без віз) ми якось забули недороблену нашу асоціацію. З тим же ЄС…
Історія наших стосунків з західним сусідом цілком вкладається в діалог:
-Дай хоч що-небудь!
-Ласкаво просимо, приходьте завтра.
Наслідком такої позиції і була горезвісна «багатовекторність». Мало що приємного можна сказати про наших перших двох презів – хіба те, що ідіотами вони точно не були. Тому обрали стратегію зовнішньої політики, яка дозволяла з одного боку менше віддати московії, а з іншого – хоча б щось отримати від ЄС. Звичайно, саме кацапія сформувала нашу правлячу верству і мародерську модель державного управління. Без такого сусіда наша історія склалася б куди щасливіше. Але це від нас не залежало. Незалежність не можна подарувати – можна тільки вибороти. Ми свою починаємо виборювати лише зараз.
Найгіршим внеском московії у нашу політику є совкова парадигма мислення правлячої верхівки. ЇЇ можна сповна охарактеризувати гаслом «ХТО НЕ З НАМИ – ТОЙ ПРОТИ НАС». Ординське виховання привчило наших владців до думки, що партнера не можна послати подалі – бо він одразу ж на тебе нападе або принаймні «образиться». В московії це дійсно так. Але народ вже зробив свій вибір – нам не туди. А от на заході, до якого ми так прагнемо долучитись – все з точністю до навпаки. Партнери посилають один одного мало не при кожній зустрічі. Потім утираються, облизуються… і зустрічаються знову. З новими пропозиціями. Це і є «реальна політика» так як її розуміють і впроваджують найбагатші держави світу. Найбільш правильно було б назвати її політикою мякого тиску.
Якщо ми прагнемо досягти бодай якогось успіху на заході – маємо проводити щодо них саме таку політику, незалежно від того, подобається це нам чи ні.
Крадчук і кучмо боялися навіть кавкнути в бік заходу. Єдиним прийнятним для них засобом мякого тиску була загроза повернення України у склад орди. Вона була почасти дієвою, оскільки ніколи не проголошувалась. Тобто йшлося не про погрозу, а саме про загрозу. Цілком у дусі західної дипломатії. Зрозумілою їм мовою, у відповідності до їхніх традицій. Кожна спроба відійти від «багатовекторності» призводила до зовнішньополітичного фіаско через зникнення єдиного нашого важеля впливу. Зміна «багатовекторності» на «багатовікторність» мало не коштувало нам державності.
Варто було ющу оголосити курс на захід – нам дружно відмовили в перспективі членства у ЄС і НАТО, в безвізовому режимі, навіть у пятнадцятихвилинній зустрічі з меркеллю для юща. Власне – в усьому, що нас хоч якось цікавило. З приходом бандюковича виникла реальна небезпека повернення України до орди. Захід має непогану розвідку і про кремлівську спецоперацію по приборканню нашого дебільного крадія дізнався одразу після її початку. Саме тому Україна отримала нечувані перспективи в ЄС, про які ющ і мріяти не смів, саме при бандюковичі. Настав час вішати перед віслюком морквинку…
Нинішні владці роблять ту ж саму помилку, що і Ющ – ходять з простягнутою рукою і намагаються щось випросити у ЄС апелюючи до совісті, якої немає, всупереч жадібності, яка є…
Тому і результат не вражає. Адже єдиний засіб тиску, який ми використовували, відіграно – до орди ми вже не повернемось. За жодних обставин. Отож, треба застосовувати до «партнерів» нові засоби тиску. Якщо, звичайно, хочемо досягти хоча б якогось позитивного результату.
Реальних засобів тиску на сьогодні маємо три.
1. Відключити ЄС газ. Не тому, боронь Боже, що хочемо покарати ЄС за підлість – там цього не зрозуміють. А тому, що у нас війна і ми маємо вводити дієві санкції проти агресора, якщо вже ЄС не хоче їх вводити. Перспектива зупинки промисловості і багатомільярдних втрат змусила б ЄС до негайних переговорів і великих поступок. Аж до нафтового ембарго, яке поставить орду на коліна за два місяці. Адже цю зиму ЄС без ординського газу не пройде. А наступну – вже зможе. Чому найчесніший у світі стокгольмський суд третій рік розглядає наш позов і винесе рішення лише по закінченні опалювального сезону? Думаєте – збіг? Подібні позови європейських покупців газу до газпрому задовольнялись в середньому за рік. ЄС готується відмовитись від кацапського газу назавжди. Не через агресію проти нас, звичайно. Просто вибрики гномів їх вже дістали. Для ЄС ціна газу не має такого вирішального значення, як для нас, адже вони виробляють продукцію з високою доданою вартістю, частка газу в собівартості якої мізерна. А от надійність поставок для них життєво важлива. Адже великих сховищ у них немає, а не отримавши на 1 євро газу вони не вироблять на 1000 євро продукції. Що ми втратимо? Лише статус «корисного ідіота», даруйте - «надійного транзитера» який нам вже не потрібен. Транзитний статус ми втратимо найближчим часом незалежно від того, скільки дуп вилижемо. Нічого особистого – тільки бізнес. Кожен з наших «західних партнерів», маючи такий важіль, не вагаючись пустив би його в хід. Але наші бариги, жертви совкового виховання – тупо бояться.
2. Денонсація Будапештського меморандуму. Найсильніший хід в нинішніх умовах. Вжити заходів проти нас ЄС побоїться, бо перемога орди для них небезпечніша за ядерну Україну. А ми продемонстрували б одразу, що в односторонньому порядку Україна більше ніколи нічого виконувати не буде. Хочете щось отримати – платіть або йдіть до біса. Так само, як у стосунках між собою. І «європідлота» нас зрозуміє – кожен з них на нашому місці вчинив би так само. Головне – не брати приклад з лисого гнома і не бігати з криком «іспєпєлю!». Якраз навпаки – ми нікому не погрожуємо, денонсували облудну угоду «з принципу», ядерну бомбу не створюємо (принаймні – поки що) і взагалі – боремось за мир в усьому світі. Нічого іншого нам і на думку не спадало!
3. Роздати зброю всім військовозобов’язаним. Я до сьогодні не знаю, чи варто дозволяти короткоствол. Але довгоствол (АК, СВД, КС) в руках 8 мільйонів громадян дозволить їм захистити державу і родину. Державу – якщо влада таки зрадить. Родину – якщо поліцейський розвідник (даруйте – хотів сказати «озброєний злодій») у хату залізе. Ну а нашим «партнерам» продемонструє, що миру на ординських умовах не буде. Або допоможіть задавити орду економічно, або готуйтесь до повномасштабної війни біля власних кордонів. Як думаєте – що вони оберуть?
Інших важелів впливу на сьогодні не бачу. Може хто підкаже?
Відновлення візового режиму – не допоможе. Необхідність брати візи (навіть якщо ввести процедуру, за якою кожен бажаючий отримати візу, рахуючи і канцлерів, має тричі прийти особисто до нашого посольства і вистояти там денну чергу). Адже візи – лише половина справи. Щоб вони перетворилися на засіб тиску не вистачає «дрібнички» - необхідності для сильних світу цього регулярно відвідувати Україну. Дійсно, чим ми можемо їх зараз зацікавити: війною? досвідом корупції? От коли для них зявиться нагальна необхідність до нас їздити – тоді і отримаємо реальний безвізовий режим. Якщо, ясна річ, не зберігатимемо безвіз для них в односторонньому порядку, а навпаки, повідомимо: «кращі проктологи України з нетерпінням чекають Вас на кордоні». А зараз якщо і дадуть нам безвіз, то виключно кастрований, з перспективою скасування у будь-який момент. Щоб мати на нашу «владу» додатковий засіб «мякого тиску». Отож, повертати візи для ЄС потрібно (гроші за них нашому злиденному бюджету зайвими не будуть) але засобом тиску на сьогодні вони не стануть.
Стосовно Далі – з огляду на вищевказане, привезла вона нам нехитру пропозицію – перепідписати Угоду про асоціацію з нідерландськими застереженнями. А навзаєм ЄС продовжить санкції проти орди. Адже більше вони нам реально нічого не дали, отже і шантажувати нас більш нічим.
Стосовно нідерландських вимог, якщо хто забув:
1. Україна не отримає перспективи членства в ЄС
2. ЄС зобов’язується не надавати жодної економічної чи військової допомоги Україні
3. Українці за жодних обставин не отримають права на роботу в ЄС
Дивно, що до списку не включили ще одну вимогу:
«Реалізація української продукції на ринку ЄС категорично заборонена». Може, просто забули. Пізніше включать. Якщо ми на ці вимоги погодимось…

Крізь сон почув радіотрансляцію:  «Прокуратура затримала організатора проросійського заколоту в Україні на гроші олігарха курвченка!»

Підхоплююсь і в пориві ентузіазму кидаюсь до інтернету. Занадто вже часто звинувачують мене у зрадофільстві. Неначе це я винен в тому, що навколо відбувається… Нарешті, думаю, напишу щось яскраве про наші перемоги! Поки вантажиться комп’ютер – гарячково намагаюсь вгадати: ну хто ж це?! Медведчук чи мураєв? Путлерівський кум, що приставлений кремлем зривати обмін полоненими і щотижня літає до москви чартером за грошима і вказівками, чи мерзотник, що на власному каналі називає Майдан заколотом? Мураєв чи Медведчук?! Так хочеться, щоб обидва… Ну гаразд: один – теж непогано. Для початку…

Читаю: Саакашвілі. Хочеться прокинутись ще раз. Перша думка: перевірити календар. Ні, сьогодні не 1 квітня…  Починає закипати мозок. Особистий ворог путіна, що маючи мізерні, порівняно з нашими, ресурси, зупинив наступ кацапів на Грузію і не підписав ганебні пропозиції сракозі  про «незалежність» Абхазії і Південної Осетії. Російський шпигун… Чомусь одразу згадується 1937, знайомий лише з книжок, коли людей звинувачували навіть у шпигунстві на користь Ефіопії. Бо результат був відомий наперед, подробиці нікого не цікавили. В уяві виринає югік луценко. Я так давно живу на цьому світі, що пам’ятаю його ще людиною… Разом за Україну без кучми боролися…  Але ж у нашій прокуратурі, що б там про неї не казали, працюють справжні фахівці: якщо за тебе взялися, а ти не маєш, чим відкупитися – сядеш обов’язково, незалежно від того, винний чи ні…  Зараз, думаю, прийдуть досвідчені колеги з профільною освітою, піднесуть шефу огірка і контрольних 50 грамів, і ситуація «розрулиться».  Тим часом читаю, що Михаїла вже вивели з будинку і намагаються вивезти в невідомому напрямку. Згадую, як напередодні  генпгокугог талановито зірвав роботу НАБУ і розумію, що не «розрулиться».  Бодун, якщо він дійсно великий, з успіхом замінить будь-що, навіть юридичну освіту…  Тож хутенько вдягаюся і мерщій на Костьольну, підтримати. В сутичці участі не приймаю – охочих стільки, що й близько не підійти. Після визволення Михаїл виголошує коротку промову зі сходів костелу, якої однак не чую, хоча стою кроків за п'ятнадцять від нього.  Разом з усіма проводжаю Михаїла до Ради, віддаю йому пляшку води, завбачливо прихоплену з дому.  Провести чотири години у тісному бусику, де повітря отруєне СБУшниками – тут кожен пити захоче. Михаїл п’є, не боїться,   що отрую…

На площі перед Радою стою у другому ряду, кілька разів  ловлю погляд Михаїла зі сцени. Це погляд фанатика… Чомусь згадується погляд Че Гевари. З портрету, звичайно – особисто його не зустрічав.

В жодному разі не зараховую себе до прихильників Саакашвілі – я аж ніяк не ліберал. Справа сьогодні не в ньому. Йдеться про те, залишимось ми вільними людьми чи дамо вдягнути на себе хомут. Марно загинула Небесна Сотня чи ні? Герої на фронті виборюють волю для нас чи годівницю для наших «братів - Офшоровичів»? Житимемо ми у вільній, прекрасній країні, чи у кривавій тюрмі на зразок кацапстану?

На штабному наметі бачу напис: потрібні волонтери. Не піду. Просто тому, що це неможливо. Із місяць тому Саакашвілі звільнив прес-секретаря - за те, що вона назвала вальцмана вальцманом.  За розпалювання міжнаціональної ворожнечі – не більше, не менше. Бідне дівча не встигло навіть зрозуміти, що сталось, як вилетіло попереду свого крику. А я взагалі не знаю, як, скажімо, політкоректно назвати гройсмана…  А я виходжу на акції протесту зокрема і для того, щоб залишити за собою право вголос називати злодія злодієм а вальцмана – вальцманом. Не за Михаїла, не за когось іншого – лише за себе. Ну, і за тих хто вже не зможе вийти… Щоб вони, дивлячись на нас згори, не соромились за нас і не відвертались…

Чи брав Михаїл гроші у олігархів? Не знаю і не цікавлюсь! Чужі гроші рахувати не люблю. Без мене вдосталь охочих. Я – брав би. Якби давали - без зобов’язань. Бо якщо із зобов’язаннями – то вже не брати гроші, а продаватись. Не будемо плутатись у термінах! Впевнений, що Михаїл НЕ ПРОДАВСЯ. Якби хотів – мав нагод вдосталь. Наприклад – частину батьківщини міг би путлеру продати.  Дорого. Зараз ніхто йому стільки не дасть…

Насправді все просто: у неділю нас зібралося на мітинг за імпічмент тисяч 25-30. Сам там був, тож знаю, що кажу. Саакашвілі, щоправда, каже про 50 тисяч, та в нього просто від хвилювання в очах двоїлося, будемо до нього поблажливі. Як би там не було, з часів маршу націоналістів, який завершився врученням відомого маніфесту, таких масових акцій Київ не бачив. От у вальцмана очко й заграло. На догоду йому Кумпропурор зліпив швиденько справу, з того, що було під рукою, ну, самі розумієте… І у вівторок спробували Саакашвілі викрасти. Саме так і не інакше. Стаття, за якою висунули звинувачення, таких слідчих дій не передбачає. Читайте Карно – Процесуальний кодекс України. Цікава книга, і корисна. Бо коли за вами прийдуть – читати буде вже пізно. А прийдуть обов’язково, якщо ми програємо зараз.  Ви втомилися від революцій? То пам’ятайте: волі гідний лише той, хто щохвилини готовий за неї битись! Це не я сказав, в Байда. Той, що Дмитро Вишневецький. У цій справі великий був авторитет, знав, що каже…  Я тиха і мирна людина, поціновувач затишку і комфорту, ще й зовсім не агресивний на додачу. Скажімо, майбутня доля вальцмана у мене не викликає ніяких емоцій, крім смутку. Адже він теж міг би стати людиною. Якби хотів і старався. Але мушу підводитись і йти до своїх. Не у тому сенсі, що вони родичі чи друзі, а в тому, що Не Раби.  З ним якось легше.  Тож хто відчуває себе Вільною Людиною – приходьте. Там холодно, мокро, часом страшно. Але все одно легше, ніж удома. А хто не має гідності, чи витратив усю без залишку під час однойменної революції – сидіть смиренно по хатах і чекайте дзвінка у двері. Якщо ми програємо... Заспокоюйте себе думкою, що Саакашвілі вам не подобається і не вартий вашого часу. Поодинці нас легше видушити…

Вперше опубліковано 07.12.2016.

Вчора з непідробним жахом прочитав інтерв’ю пана Лубківського.
Стосовно того, який яйценюх геній, як він відстоює інтереси України у світі, залишаючись провідним українським політиком, і яку трагічну помилку здійснив през з його відставкою – принаймні по-людськи зрозуміло. Чиїм радником працює, того і хвалить.
Нажахало повідомлення нам, сірим та убогим, що меркель – наш друг і союзник.
Давайте разом перерахуємо її добрі справи та допомогу Україні.
2005 – не знайшла навіть 5 хвилин, щоб зустрітися з ющем, який прибув до німеччини і був відфутболений до німецького президента, який виконує функції англійської королеви, але не має її авторитету. Публічне приниження України.
2008 – перешкодила надання Україні та Грузії ПДЧ в НАТО, що привело до російсько – Грузинської та російсько – Української воєн.
2010 – організувала будівництво Північного потоку. З 2012 року він обходиться Україні приблизно у 800 млн. євро збитків щорічно.
2014 – сприяла підписанню мінських угод, згідно яких війна в Україні – це АТО, а росія – це миротворець. Всіляко перешкоджала всім спробам третіх сторін надати Україні зброю для захисту.
2015 – грубим тиском на нашого преза домоглась розгляду в раді законопроекту про вибори на окупованих територіях донбасу, що призвело до кривавих подій під радою 31 серпня.
2016 – протисла рішення про передачу газпрому резервних потужностей газогону OPAL, що грубо порушує Угоду про асоціацію між Україною та ЄС і Енергетичну хартію (Третій енергопакет) і починаючи з наступного року обійдеться Україні у 400 млн. євро щорічно.
2016 – зірвала надання Україні та Грузії безвізового режиму, чим остаточно поховала репутацію ЄС.
Але з нею все зрозуміло - це кадровий агент КГБ ще з радянських часів. Мова не про неї, а про Лубківського.
Ця дивна істота ще недавно займала посаду першого заступника міністра закордонних справ, отож ніяк не може не знати того, що вказано вище. Навпаки – має знати ще багато чого, про що я можу лише здогадуватись.
Отож виникає до нього аж два закономірних питання:
1. Це ж якою треба бути меркеллю, щоб після всього цього зватим її нашим другом і союзником.
2. Скільки років нам доведеться чекати перших українських дипломатичних успіхів при такій якості вітчизняних дипломатів? Може, до МЗС нам теж якихсь ескімосів набрати?

Вперше опубліковано 01.09.2015.

Спостерігав вчора (у стані отетеріння) як депутати від коаліції блокують трибуну, щоб не дати опозиції змінити конституцію. В якій ще країні таке побачиш?! Писати не хотілось – надто вже сумно на душі від крові та брехні. Однак прочитавши статті шанованих мною панів Гараня і Лірника був вражений повним нерозумінням ситуації цими без сумніву розумними людьми…
Як казали давні римляни – шукай, кому вигідно. То кому ж?
«Свободі»? Що вона виграє? Нагадує нам вкотре про свій радикалізм і готовність боротися будь – якими методами? Так ми цього і не забували. Теракт призведе до подальшої радикалізації радикально налаштованих громадян і переляку решти. «Свобода» бореться саме за решту. Радикально налаштовані і так на їхньому боці. Крім любителів вил, звичайно. Але то не радикали, а демагоги. І виборці їхні – не найрозумніші люди на світі, мяко кажучи… «Свобода» ж розраховує на тих, хто думає сам, а не живе рефлексами. Помірковану частину думаючих людей теракт від «Свободи» відштовхне.
Розбурхати суспільство? А навіщо? Політична структура, що має у своєму складі кілька тисяч бойовиків, може будь-якої миті ліквідувати непопулярного і брехливого президента без особливих наслідків для себе. Адже захищати його ніхто не захоче і жалкувати за ним ніхто не буде. Але що потім? Наступ кацапської армії на Україну, позбавлену легітимного керівництва? Якби свободівці прагнули влади за будь – яку ціну, вони ліквідували б свого часу януковича. Саме до цього їх підштовхував путін, вимагаючи від януковича не йти на поступки. Саме до такого сценарію готувалась російська пропаганда, звідси і дурні казки про хунту, якої ніхто не бачив.
Адже путін міряв свободівців по собі – він би не вагався, маючи можливість захопити владу. Бо влада для нього – найвища цінність. Для свободівців найвища цінність – держава. Саме тому вони втримались від захоплення влади тоді, пішли на тимчасовий союз з крадіями і дали своїх міністрів в уряд яценюка, стерпіли фальшування виборів. Саме тому Тягнибок ходив на переговори з януковичем. Всі ці дії призвели до падіння рейтингу «свободи». Але рейтинг для них теж другорядний – у порівнянні з державою.
Чому вони, стерпівши стільки наруги від нинішньої влади, все ж вийшли на протест? Бо оцінили, що нинішня влада розвалює державу швидше і вправніше, ніж путін. Державні інтереси знов таки переважили. Підозрювати їх у спробі захопити владу зараз – несинітниця. Єдина користь від ситуації для них – те, що тепер руйнівні для держави зміни до конституції точно не будуть прийняті. Але їх не прийняли б і без цього. 265 голосів після такого шаленого тиску – це вирок. Ті, кого не переламали через коліно зараз, і не купили, це неподобство вже не підтримають. Певний ризик був би, якби зібрали 280-285 голосів. А так – це пірова перемога. На момент початку штурму це вже було відомо.
Порошенку? Теж несинітниця. Що він виграє? Налякає «свободівців» і все громадянське суспільство щоб не виходили на протести, терпіли його далі, бо розпочне громадянську війну? Так він ВЖЕ має владу. Після теракту він частково втрачає контроль над державою. Його політичні позиції в світі слабшають, поле для маневру звужується. Отож владу він частково втрачає.
Путіну? На перший погляд здається, що так. Він послаблює опонента і розпалює громадянську війну в Україні? Але чи вигідно йому послаблювати опонента? Головні риси нинішнього президента – брехливість, тупість і жадібність. Чудовий партнер для путіна – слабкий, поступливий і передбачуваний. Людина, для якої втрата влади – ніщо порівняно з втратою власності. Якій жадібність не дозволяє припинити бізнес на території ворога а тупість примушує обіцяти те, що не збирається виконувати. Порівняно з ним навіть янукович – гігант думки. Обіцяв почути кожного – хіба не почув? Обіцяв покращити життя вже сьогодні – покращив. Собі. А нам – і не обіцяв… Принаймні він точно не обіцяв продати власний бізнес… Тож чи варто такого ще послаблювати?
Навіщо? Щоб замінили? Єдина прийнятна для путіна кандидатура – тимошенко. Вона належить гному з тельбухами. Свого часу, будучи премєром, розвалила коаліцію і внаслідок мусила купувати голоси комуністів. І все це – лише щоб не визнати росію агресором у Грузії, чого вимагали партнери з НУНС. Однак шанси на її обрання мізерні – при всьому фінансовому і адміністративному ресурсі її партія заледве пролізла до парламенту. Зараз вона бореться за виживання у політиці. Якщо на неї і роблять ставку у росії – то тільки на далеку перспективу. А внаслідок масових заворушень до влади прийде хтось дійсно войовничий і безкомпромісний. Не обовязково Тягнибок або Ярош, може бути хтось із авторитетних військових командирів. Але точно не другий порошенко. Що виграє росія? Повномаштабну війну? Так вона сама її не витримає, інакше вже давно б почала. Що інше могло стримати путіна від повномаштабного нападу? Квола реакція європейських турбунів? Повага до міжнародних договорів і зобовязань? Чи може йому шкода власних солдат? Для росії абсолютно не суттєво, прийме Україна такі зміни до конституції чи ні. Бо порошенко недостатньо прогнувся – застиг у розкаряку. Такі зміни конституції дійсно можуть розхитати Україну, але задач путіна не вирішують. Доведеться йому нагинати порошенка ще раз.
Що він отримає від неприйняття змін до конституції, якщо мета ставилась саме така? Покаже турбунам, що Україна не виконує мінські угоди, які він сам ніколи не виконував і не збирався виконувати? Ну то і що? Розпочне в Україні громадянську війну? Воно б і непогано. Для нього, звичайно. Тоді більшість його проблем вирішаться самі собою. Але, при всій повазі до пана Лірника, я не бачу українців з другої сторони. Гройсман, Вальцман, Яценюк, Луценко… Хто з них українець? Це не українська влада, а банда мародерів. «Нові» люди сіли на старі потоки. От і все життя по-новому. Інтерес у них один – втриматись на посаді якнайдовше. Бо кожен день влади – це величезні гроші, у нас вкрадені. Що буде з Україною після їхнього владарювання – їх не цікавить. Вони просто втечуть з награбованим на історичну батьківщину. Принаймні – дуже на це розраховують.
Днями в Раді розглядатимуть реструктуризацію боргів від Яреско. Борги вирішено перекласти на внуків. Зараз нам списують 20% боргу, але після відновлення економіки ми маємо віддавати кредиторам левову частку зростаючих доходів. Всі задоволені. І яценюк, який, звичайно ж, знає що робити, як він нам чесно вчора заявив. Коли прийде час розплачуватись він вже буде далеко. Принаймні – сподівається. І кредиторам, його одноплемінникам, теж приємність – стільки грошей на дурняк. Так, треба почекати. Але ж вони не бідують, а отримають з нас вдесятеро…
А що нас і наших нащадків позбавляють навіть шансу на розвиток – то їх не обходить. Вони ж не українці. Ми самі винні, раз їх терпимо і не пручаємось. Цікаво, хтось може собі уявити спікера ізраїльського кнессету на прізвище Петренко, скажімо? Але то в них, дикунів, а ми ж толерантні – дамо останнє з себе зняти, щоб тільки у антисемітизмі не запідозрили… Отож – цілком заслуговуємо платити довіку Ясак Яресько-Яценюка… Але ж і нашій дурості є межа. Ми готові терпіти їхню владу, віддавати їм останні копійки, але воювати за них не підемо. Отож громадянської війни не буде. Вона могла б початись рік – півтора тому. Власне, на це путін і розраховував – перемогти нас нашими руками, як тоді, в Руїну. Не вийшло. Виявилось, що між українськомовними і російськомовними українцями дуже багато спільного. Майже все. А з росією їх нічого не поєднує. Також з`ясувалось, що громадянам України інших національностей властивий український патріотизм. Не всім, звичайно, але переважній більшості. От і отримав путін замість України місця компактного проживання ватників. Ну і почесне право їх годувати…
Отож маємо визнати, що вигода путіна від теракту – сумнівна. Хоча не можна виключати і такий варіант – росіяни славляться повним нерозумінням причинно-наслідкових звязків і часто-густо діють собі на шкоду.
Однак очевидну вигоду отримують інші – ті, кого відтерли від корита зовсім і ті, кому дають іноді трошки сьорбнути. Перші – ахметов, фірташ, льовочкін та їх кодло. Вони сподіваються добитися перевиборів Ради і отримати вплив на новий її склад. Другі – на кшалт покійного Єремеєва, ситуативні союзники влади. Не можна не визнати, що вчорашні події стали кінцем коаліції. А отже попит на їх послуги зросте неймовірно.
А з ним – і ціна… Адже нинішній владі перевибори невигідні. Ніхто не гарантує, що їх теж вдасться зфальшувати. А раптом ні? А якщо українці оберуть нарешті український уряд? Тоді вони втрачають все. Може – навіть заодно із життям. Скажете – фантастика? Так, між нами і становленням громадянського суспільства та національної самосвідомості лежать десятиріччя, якщо не віки. Але це за звичайних умов. Війна завжди пришвидшує консолідацію нації і становлення суспільства. Отож, мрія може стати реальністю.
Цікава також реакція влади. Аваков вже затримав вбивцю. Це при тому, що за вбивства на Майдані досі ніхто не покараний! Вже відомо, що це військовий доброволець – свободівець. Нас запевняють, що військовий – доброволець, який рік на фронті захищає Україну, кинув бойову гранату у натовп українських військових, до того ж – беззбройних. Щоб у це повірити – треба бути аваковим. Людині таке не під силу…
Я не є фахівцем зброярської справи, однак мушу відзначити – ніякої гранати не було. Якби в натовп, не дай Бог, кинули бойову гранату – вбитих було б більше десятка. Якби кинули оборонну гранату, як запевняє аваков – терорист би вкоротив віку і собі. Адже радіус враження оборонної гранати більший, ніж відстань, на яку її можна кинути. Тому вона і оборонна. А терорист не встиг викопати для себе окопа, на відео це видно… Кинули насправді вибуховий пакет, щоб вразити по можливості більше людей, але по можливості не на смерть. Але ж вже повідомлено, що терориста затримали з такою ж гранатою.
Більше того, у нього знайшли і кільце від використаної гранати. Цікаво, навіщо він його зберігав? Збирався вправити в ніс авакову, як на селі вправляють кабанам, щоб не рили баюри у дворі? Пошкодував викинути, хотів використати як брелок для ключів? Не звик смітити на вулиці? Чи хотів забезпечити недолугу міліцію доказами проти себе? Адже самим їм не впоратися… Вся діяльність авакова на посаді свідчить, що він вірний слуга тому, хто платить. Згадаймо вбивство Музичка його зондер-командою, арешт «вбивць» Бузини, видатні досягнення у розкритті резонансних справ, кришування міліцією ганебних «виборів» у Чернігові.
Доказів у мене звичайно ж немає. Лише роздуми. Однак вони цілком однозначно вказують і на виконавців і на замовників…

Вперше опубліковано 26.12.2016.

Чимало вже написано і сказано про падіння кацапського літака біля Сочі, як про причини так і про особи загиблих. На борту дійсно підібралась цікава компанія: «вєжліві плясуни», «вєжліві пєвуни», пропагандони кацап-тв, лікар – викрадач дітей. Мене ж як аналітика цікавлять ті, кого там не було. Принаймні – офіційно. Місткість літака ТУ-154 складає 180 осіб. Кожен, хто хоч раз літав спецрейсом до «гарячих точок» знає, що такі літаки завжди переповнені. І не дивно – організація такого рейсу справа складна (з точки зору безпеки) і витратна. Московія до того ж має зараз великі проблеми із рухомим складом. Літаки падають мало не щодня, бо є важчими за повітря, як справедливо помітив їхній же комік. Власного виробництва у них немає, що б вони там не говорили – всі їхні нові літаки складаються переважно з імпортних комплектуючих, в тому числі і українських. Закуповувати літаки за кордоном не можуть, бо санкції. Минулого тижня у них відбулася ще одна велика авіакатастрофа, яка чомусь пройшла повз увагу громадськості. У Сибіру розбився із сотнею військових на борту літак ІЛ-18. Для тих, хто не в курсі – це допотопний апарат, останні представники цього виду давно списані. Однак труднощі у організації авіаперевезень, насамперед у Сибіру, змусили випустити це страхіття у рейс. Річ у тім, що Україна зняла з обслуговування старезні АН-24, які обслуговували північні регіони кацапії і тепер там банально ні на чому літати. Міста і поселення крайньої півночі залишаються відрізаними ... ледь не сказав «від цивілізації», що у даному випадку було б незаслуженим компліментом. Принаймні – відрізаними для цивільних пасажирів.
З огляду на всі ці обставини імовірність того, що літак ішов напівпорожнім – наближається до нуля. Навіщо канапам приховувати кількість жертв? Причини можуть бути різні.
По-перше найвірогідніше, що мав місце теракт. Принаймні, факт вибуху вже можна вважати доведеним: зявилось нічне відео з місця подій, де зафіксовано вибух, літак не лише миттєво зник з радарів, але і миттєво обірвав радіозв’язок.
Існує, звичайно, імовірність, що вибух стався через технічний стан літака або порушення при заправці пального. Знаючи вік літака і традиційну кацапську рукожопість виключати такого не можна, але версія теракту набагато імовірніша. А в такому разі жертві завжди вигідно приховати наслідки, щоб знизити суспільний резонанс і не заохочувати організаторів.
По-друге особи загиблих, якщо це публічні особистості, або навпаки – абсолютно не публічні (співробітники спецслужб), можуть спричинити небажані наслідки при обнародуванні.
Приховувати час і обставини смерті своїх публічних осіб для кацапів невдивовижу. Свого часу маршала Митрофана Нєдєліна, заживо згорілого при випробуванні ракети, оголосили загиблим в автокатастрофі лише через кілька тижнів після загибелі. Ще раніше першого Чінгіз-хана Темучина, загиблого вочевидь у битві під Калкою, оголосили померлим аж через 3 роки, протягом яких його ніхто не бачив. Орда має у цій справі багатий досвід і державні традиції. Якщо йдеться про публічних осіб – скоро дізнаємось, про кого. Отож, чекаємо на правду, як на те шило в мішку, а якщо серед відомих особистостей «братського народу» найближчим часом почнеться раптовий мор – не дивуємось, а рахуємо – приблизно до 90.
Існує, щоправда, ще одна можливість – що півсалона було задіяно під якийсь вантаж, але це також малоймовірно, оскільки дефіцит пасажирських літаків у них значно вищий, ніж транспортних. Воно і не диво – у військово-транспортній авіації вимоги до безпеки значно нижчі, ніж у пасажирській. Наші АН-26 спокійно продовжують там літати, попри відсутність техобслуговування. До речі, кацапи, що останнім часом прямують до міст крайньої півночі, здебільшого мусять мандрувати стоячи, у вантажній кабіні АН-26, як і належить худобі, але то таке…
Відповідаючи на можливі питання: ні, не співчуваю (хоча і на кістках танцювати не люблю). Просто сподіваюсь, що людей на борту не було.

Вперше опубліковано 2014 року.

Російська церква сьогодні – остання фортеця і одночасно головна опора фашистської Росії на нашій землі. На сьогодні – це єдина диверсійна організація, діяльність якої не переслідується українськими спецслужбами. Ще два місяці тому ФСБ, ГРУ так само вільно хазяйнували в Україні. Зараз залишилась тільки РПЦ. Не випадково так переймається Путлер свободою віросповідання в Україні. Відчуває, що остання з його спецслужб найближчим часом може бути «зачищена» на нашій землі. Мабуть у жодному іншому питанні Московія не нагромадила такої кількості нахабної брехні, як у церковному. І не дивно – РПЦ є наріжним каменем Імперського Міфу і одночасно інструментом упокорення поневолених народів і диверсійно-підривної роботи проти сусідніх православних держав. Згадайте, що спільного між класичною формулою царату «православіє, самодержавіє, народність» та сучасним «руським міром» (у трактовці Путлера). РПЦ і там і там на першому місці. Особливо цинічним виглядає брехливе базікання московських попів про «не канонічність» українських православних церков. Тема благодатна, адже більшість вірян РПЦ не розуміють, що це таке. Клепки не вистачає розібратися, що до чого, але язик не втомлюється розляпувати заклинання «ми канонічні а вони (ви) не благодатні». Ну що ж, давайте розбиратися що до чого… Спочатку – що ж таке канонічність? Це відповідність церковного життя конкретної Церкви канонам Православ`я. Вже тут починається підміна понять. Канон – це церковний аналог світського поняття закон. Йдеться про закони церковного співіснування та самоуправління, організації життя релігійної общини та громади, які не мають жодного відношення до догматизму, тобто суті віри. Тепер поглянемо на РПЦ зблизька. РПЦ – це «русская православная церковь». Вся назва – суцільна брехня. По-перше – не руська. Російська. По-друге – не православна. Адже основа православ’я – аскетизм до себе і любов до ближнього. РПЦ в цьому не помічена. М`яко кажучи. Там все якраз навпаки. По третє – не церква. «Де двоє чи троє зібралось в ім`я моє – там і я серед них» - от і все визначення Церкви. Але РПЦ збирається зовсім з іншого приводу. Причому не лише зараз. Так було завжди. Отож, спочатку – історія. Звідки ж таке диво взялося? Християнство поширювалось на територію Залісся (Москви тоді ще не було) безпосередньо з Київської Русі, тобто за канонами Київська церква є материнською щодо Московської, а не навпаки. Київ отримав православ’я від Константинополя, і саме Константинопольська церква є материнською щодо Київської. Наскільки швидко просувалось православ’я до Залісся – сказати важко. Принаймні, на початку 12 сторіччя воно ще не укорінилось, хоча вже тісно переплелось з давніми язичницькими культами. Невідомо, чи боролось з цим тодішнє церковне керівництво чи навпаки, використовувало залишки старої віри задля просування нової. Митрополит Київський посідав чільне місце серед ієрархів Константинопольської церкви, був екзархом, тобто заступником патріарха. Майже всі давні митрополити Київські призначались патріархом з числа грецького або болгарського духовенства, Русь батьківщиною не вважали. Після розорення Києва татаро-монголами у 1240 році більшість київських митрополитів воліли жити в Орді. Щоб збагнути логіку подальших подій, потрібно розуміти, що Залісся (майбутня Московія) того часу було не державою, а улусом Золотої Орди. Причому – єдиним православним улусом. Історично православ’я завжди тяжіло до підкорення світській владі, на відміну від католицької церкви, яка завжди намагалась підкорити світську владу собі. У другій половині 13 століття найбільш спокійною і придатною для проживання частиною митрополії київським митрополитам здавалось саме Залісся. Більшість з них там і жили. Решта – часто гостювали. Спочатку – у Володимирі, а потім у Москві - новій столиці улусу, збудованій татарами як резиденція представника чінгіз-хана - баскака (збірника данини і управителя, щось на зразок сучасного російського губернатора). Церква розгорнула активну місіонерську діяльність в Орді, була створена Сарайська єпархія. Однак навернути Орду в православ’я не вдалось – татари обрали іслам. Незважаючи на це позиції православної церкви в Орді були дуже міцні. Ординці рано зрозуміли роль церкви у стабільності держави і через це уславились унікальною віротерпимістю до всіх церков, які підтримували їхнє панування над поневоленими народами. Можливо саме вони винайшли сумнозвісну «реальну політику». Стосунки були взаємовигідними: церква утверджувала владу баскаків (пізніше – князів) у Московському улусі, ординці – захищали церкву і утримувались від грабежів і насильства щодо духовних осіб. Все б нічого, але політична ситуація змінювалась: замість зруйнованої Ордою Київської Русі на основі Полоцького князівства утворилось ВКЛ (Велике Князівство Литовське), яке не визнавало влади Орди, не платило данини, а наприкінці 13 сторіччя завдало Орді нищівної поразки і остаточно утвердилось на нинішніх українських землях. Великі князі литовські походили з тієї ж династії, що і давні київські, створювана держава була здебільшого православною, тому розорені землі Київської Русі органічно влились у ВКЛ. Новогрудек як столиця незалежної православної держави став для київських митрополитів більш комфортним місцем, ніж ординська Москва. Почалась 150 – літня боротьба за церкву. Навіть справжній Церкві важко виконувати свої функції одночасно у двох воюючих державах, а «церкві», що являє собою ідеологічний відділ однієї з цих держав – зовсім неможливо. Адже інша держава не стане з цим миритися – і небезпідставно. Кому потрібен ідеологічний диверсант у власному домі? Москва і Новогрудек діяли у цій суперечці приблизно однаково: як тільки канонічний митрополит обирав своє місце проживання (а разом з ним і політичну орієнтацію) конкурент організовував силами місцевого духовенства обрання неканонічного митрополита. Москва діяла рішучіше, традиційно азійськими методами – підкупом і шантажем. На додачу литовські князі припустилися тактичної помилки: змушували митрополитів жити у все ще розореному і неспокійному прикордонному Києві, намагаючись цим підкреслити як статус митрополита так і приналежність Києва до ВКЛ. Швидкому і відносно безболісному розділенню церков заважала позиція Москви. Московіти хотіли традиційно отримати все, а компромісом вважали повну капітуляцію суперника (давня ординська звичка, що збереглась непорушною по сьогоднішній день). Литовські князі, в свою чергу, не могли миритися з тим, що глава церкви ворожої держави носить звання Митрополита Київського, небезпідставно вбачаючи в цьому зазіхання на власну територію. Нічого часом не нагадує? Канонічність московської церкви завершилась у 1378 році. Того року нововисвячений митрополит Київський Кіпріан відправився з пасторською поїздкою до Московії, мабуть міркуючи, чию сторону зайняти. Та й об’єктивної інформації про Московію патріархія не мала – попередником Кіпріана на посаді митрополита був московіт, типовий «великорос» із типово слов`янським прізвищем Бяконт. Наслідки пастирського візиту та знайомства з правлячою верхівкою Московії були несподіваними: митрополит відлучив від церкви тодішнього московського князя Дмітрія (того самого, Донського) а разом з ним… всю московську православну церкву. Це не був політичний крок – Московія як така тоді не мала ваги в політичному сенсі. Один з численних улусів орди в той час жодної самостійної політики не проводив і проводити не міг. Спитаєте: а як же Куликівська битва?! А ніяк. У цій битві Московія не була суб’єктом політики. Московський князь приймав участь у придушенні повстання темника Мамая проти влади чінгіз-хана Тохти. Дмітрій воював за право бути рабом і платити данину. Це право він відстояв. Московія платила данину Орді, а потім – Кримському Ханству ще більше 350 років – аж до Катеринівських часів. Але Кіпріана налякала сама московська церква. Вчений болгарин, похмурий і відлюдькуватий аскет (типовий представник тогочасного православного візантійського духовенства) зблизька поглянув на московитську церкву. І його охопив жах. Пояснюючи свій вчинок патріарху, він написав, що побачене ним на Московії – не має жодного стосунку до православ’я. Церква убогої країни купається в розкоші, духовенство (дике і неграмотне) замість опікуватися розвитком і освітою суспільства – вірно служить лише ідеї звеличення князя та Орди і в цьому бачить єдиний сенс свого існування, догматизм і обрядність порушено внаслідок впливу язичництва. Як бачите – діагноз точний, цілком підходить для описання сучасного російського «православ’я». Тому що церква, покарана Кіпріаном, і не збиралася виправлятись. Натомість московіти порвали всякі зв’язки з материнською церквою і почали обирати собі митрополитів собором власних єпископів. Тобто зробили саме те, за що, біснуючись, проклинають зараз «розкольницьке» і «неблагодатне» українське православ’я. Все, що робилося з цією церквою після 1378 року – нагромадження порушень канонічного права. Після 1378 року здавалось, що патріархія остаточно зайняла сторону ВКЛ, яке зміцніло, в той час як Орда ослабла. Однак біда прийшла з іншого боку – дикі турки знищили тисячолітню Візантійську Імперію. Патріархія опинилась у страшній скруті, позбавлена державного фінансування. Адже переможці були мусульманами… Це стало слушною нагодою для московітів, які знайшли аргументи, щоб схилити на свій бік митрополита Фотія, який переїхав жити до Москви, але нахабно продовжував називатись Київським. Про анафему вирішили «забути» з політичних і фінансових міркувань. Хоча і не зняли, щоб зайвий раз не ганьбитися. Патріархія вже не могла дозволити собі втратити значну частину пастви, якої б якості вона не була. Литовський князь розуміючи це теж посилив тиск на ослаблену патріархію і погрожував перейти в католицтво. Скрута примусила патріархію шукати порозуміння з католицькою церквою. Невдала спроба унії дала московському духовенству довгоочікуваний привід звинуватити митрополита Ізідора, наступника Фотія, у зраді православ’я. Разом із ним у зраді звинуватили і патріархію. Москва була проголошена єдиним джерелом істинного православ’я, «третім Римом». Бажання бути третім – взагалі типово російське. Ідеологія «третього Риму» як претензія Московії на верховенство в світовому православ’ї «підкріплювалось» і формальною підставою – шлюбом московського князя з племінницею останнього Візантійського імператора (в її становищі обирати не доводилось). Уже в 1448 році московське духовенство обрало свого незалежного, неканонічного митрополита. Він вже називався Московським, а не Київським. В Орді почалась громадянська війна між двома гілками Чінгезідів – кримськими Гіреями і нащадками Ногая. У цій війні Московія, уміло маневруючи, потроху здобувала незалежність. Приблизно в цей час Московія розжилась атрибутами двох вже не існуючих держав – у Візантії вкрали герб (той самий, із двохголовим орлом), у Київської Русі – назву. Звичка цупити все, що погано лежить, стала основою нової держави і поклала початок творенню Державного Міфу Росії. В якості Державної Ідеї був обраний Панславізм - претензія на першість у слов`янському світі, історичне право на керівництво всіма слов`янськими народами. Внаслідок цього московіти змушені прикидатись слов`янами та усіляко відхрещуватись від свого угро-фінського походження. Адже інших причин стидатися предків вони не мають. І мадяри і фіни, їхні етнічні родичі, стали високорозвиненими європейськими народами, створили яскраві, самобутні культури. Тож іншої причини приховувати своє походження московіти не мають… Визнання московське православ’я досягло аж у 1589 році типовим для цієї церкви і держави способом: цар Борис Годунов запросив Вселенського патріарха Єремія у Москву для переговорів щодо повернення московської церкви в лоно православ’я. По прибутті до Москви патріарха схопили і кинули до буцегарні. Не минуло і півроку, як він визнав московську церкву православною, а Московського митрополита – Московським патріархом. Якби ще півроку посидів – може і Богом би його визнав… Тим часом Україну спіткали жахливі часи. Біди почалися з того, що у ВКЛ запанував дуумвірат. Два сини Гедеміна Великого, Кейстут і Ольгерд, успішно винищили решту братів і правили разом. Звичайно, було їм удвох тіснувато, а дітям їхнім – і зовсім нестерпно. А тут на біду вимерла польська королівська династія. Ягайло Ольгердович став королем польським, засновником династії Ягеллонів, Вітовт Кейстутович став повноправним володарем ВКЛ. І все б нічого, але польська шляхта, більш чисельна і організована, ніж литовська, наполягала на об`єднанні з ВКЛ. Для цього, власне, і литовського князя на трон запросили. Як не опирались Вітовт і Ягайло – довелось потихеньку об’єднуватись. Були і зовнішні причини для об`єднання – залишки Орди все ще становили загрозу. Та й нова орда з`явилася – турки. Але поляки, яких в об’єднаній державі (а саме так перекладається з польської Ржечь Посполита) було більшість, віротерпимістю не відзначались, м`яко кажучи. За підтримки католицької церкви, дуже могутньої у той час, почався наступ на православ’я. Вселенська Патріархія нічим допомогти не могла – сама шукала допомоги у православних народів… Неслов`янські народи, які входили до ВКЛ –жмудь, жемайти, ліви, чудь, та інші – легко прийняли католицтво. Саме тому в майбутньому їхня знать піднялася у ВКЛ над слов`янською, Радзвіли і Сапіги стали фактичними володарями північної частини ВКЛ. Навіть столицю перенесли до жемайтії – у Вільно. Слов`янські народи, що становили беззаперечну більшість у ВКЛ (українці та білоруси насамперед) за батьківську віру тримались міцно, на поступки не йшли. Молодшого брата короля Ягайли, Свидригайла Ольгердовича, який через недогляд старшого брата випадково вцілів, та ще й не зрадив православної віри, православні ієрархи проголосили королем Руським. Спалахнула громадянська війна. Єдине, що ми знаємо напевне про короля Руського – війну він програв. Була вона довга, страшна і кривава. Свидригайло постійно пересувався між Смоленськом, Туровом, Києвом і Черніговом. Мабуть царювалось йому тяжко. Життя його було довге і тяжке, але віри він не зрадив. Майже всі згадки про нього московські «історики», творці імперського міфу, просто винищили. Разом із безцінними літописами. Надто коли отримали нагоду – загарбали частину Польщі. На сьогоднішній день все, що нам залишилось з літописів княжої доби – це так званий Радзвіловський літопис. Але писаний він дещо пізніше за Свидригайла і без жодної прихильності до нього – історію ж пишуть переможці… Може тому і вцілів. Всі так звані «літописні своди» (Іпатієвський, Лаврентієвський літописи, Хлебніковський список, Печерський патерик та інші, менш відомі) були сфальшовані творцями імперського міфу у 17-18 сторіччях, коли Московія вже відкрито висловлювала свої претензії на світове панування. Саме задля спроби видати їх за давньоруські оригінали вони були створені рукописними, бо на той час навіть у відсталій Московії книгодрукування повністю витіснило перепищчиків книжок, та і дорогим пергаментом вже не послуговувались… Але на той час не існувало наукових методів визначення віку рукописів. А от зараз – вони існують. Тому всі вищеперераховані твори оригіналами зараз вважаються лише у Росії… Після смерті короля Свидригайла православна частина ВКЛ, історична Русь, була поневолена польсько-литовською державою. Православні владики Русі – князі Вишневецькі, Острозькі, Ольшанські, намагались досягти рівноправного статусу, але марно. Нова держава не тільки гнобила українців і білорусів, але ще й не захищала від татарів. Війна стала справою приватною. Татарів зустрічав у Дикому Полі черговий князь Вишневецький із власним військом. І лише у випадку «царського виходу», коли всі татарські воїни сунули на Русь під орудою самого кримського хана, Вишневецькі звертались по допомогу до родичів - князів Острозьких і Ольшанських, які жили далі від Криму. Йдеться про тих самих ханів, котрі регулярно спалювали Москву і заганяв «царя» московського у болота за Кострому «збирати військо» як пояснюють російські історики. Мабуть у пустельних болотах нечорнозем’я війська того було – як ряски… Потім татари повертались до Криму і цар вилазив на світ божий. З військом. Це відбувалось так часто, що вже сприймалось у Московії не як трагедія, а скоріше як традиція. З тими ж самими кримськими ханами руські князі успішно воювали приватним чином – без жодної допомоги польської держави. Це – щодо «могутності» тодішньої Московії…Така була реальна розстановка сил у 15 сторіччі. Після завоювання Візантії турки – сельджуки негайно почали з`ясовувати стосунки з татарами. Те, що мусульмани між собою не воюють – не більше, ніж легенда. Це їм Коран не велить між собою воювати. Нам теж, між іншим, Господь заповів любити ближнього, а не вбивати. Та що з того… Наприкінці 15 сторіччя татари склали васальну присягу туркам, після чого обидві орди разом посунули на Україну. Настало страшне для українців 16 століття… Князі Вишневецькі виявилися неспроможними захистити навіть родове гніздо – мусили перебиратися із Вишневця до Прилук. Дмитро Вишневецький кілька разів особисто відвідував Стамбул (де і був страчений під час останнього візиту), у відчаї намагався шукати допомоги навіть у Москві, чого не робив жоден його попередник. Московська церква не допомогла одновірцям здобути підтримку у московського «царя». Заснування Січі за дніпровськими порогами також було жестом відчаю, марною спробою запобігти навалі. Так виникло козацтво – збройний опір християн мусульманам. Через десятки страшних років ця праця дала плоди – почалися звитяжні походи Сагайдачного. Мусульманська навала дістала нарешті гідну відсіч. Українська нація почала боротьбу за визволення з під влади Польщі, яка оббирала але не захищала, тобто все ще поводилась як завойовник. У 1596 році Польща вдалась до ідеологічної диверсії, вбивши страшний клин поміж українцями – проголосила церковну унію. Католицтво пішло у релігійному питанні на величезні поступки – нова «уніатська» церква зберегла православні догматизм, Символ Віри, обрядність, юліанський календар. По суті, змінилось лише підпорядкування – замість Константинопольського Патріарха нова церква підпорядковувалась Римському Папі. Тому більшість тогочасного духовенства прийняла унію з радістю. Народ – здебільшого не сприйняв. Як і більшість української шляхти. Різні сторони процесу трактують унію по-різному. Святий Престол наполягає, що пішов на великі моральні втрати заради захисту православних братів у Христі від релігійної нетерпимості ревних у вірі поляків. Московська патріархія заявляє, що це була експансія католицтва на її канонічну територію. Те, що ця територія до Московії і її церкви тоді ніяким чином не належала – облудних брехунів не спиняє. Виходячи з логіки історичного процесу церковну унію слід вважати наслідком збігу інтересів Польщі (послаблення руху опору серед українців через ліквідацію головного подразника) та Ватикану (розширення духовної влади на схід). А що ж Московська Патріархія? А нічого. Промовчала – запав язик у дупу… Адже тоді сили для експансії Москва ще не мала, а отже і підтримувати українську православну церкву не вважала за потрібне… Скажете – не мала можливостей? Як би не так. Адже українська церква просила у неї не грошей і не зброї, а саме трішечки отієї «канонічності» через відсутність якої частина з нас здуру досі тяжко страждає. Справа в тім, що через перехід церковної верхівки в уніацтво православна церква в Україні залишилась без ієрархії. Але марно наші священники просили нововизнану Візантією Московську Патріархію про висвячення нових єпископів. Московитів цікавили зовсім не духовні потреби братів по вірі. Вони вже приглядались до ватажків козацьких повстань – чи не вдасться, бува чим поживитись… А церква наша залишилась без ієрархії аж до 1620 року, коли її поновив на вимогу могутнього гетьмана Сагайдачного Єрусалимський Патріарх, що нагодою проїздив через українські землі… Адже Візантійська Патріархія тоді вже не сміла навіть пукнути без дозволу султана. Реальної можливості створити незалежну державу українці тоді не мали. Ми були оточені з усіх боків вкрай агресивними ворогами: Польщею, Росією, Кримом та Туреччиною, кожен з яких прагнув повного поневолення нашого народу. Створити державу в таких умовах, воюючи на чотири фронти, дуже важко. Не знайшлось у той час у нас такого непереможного військового генія, як Сагайдачний. В часи його влади суспільство було ще не готове почати визвольну боротьбу. Мало хто знає, що гетьман помер від ран зовсім молодим, він славився міцним здоров`ям і цілком міг би дожити до 50-х років 17 сторіччя і створити незалежну Україну. Для полководця, який зміг завоювати не тільки якусь Москву, але і Стамбул, столицю наймогутнішої імперії тодішнього світу, ця задача була цілком посильною… Це – щодо ролі особистості в історії. Після Визвольної війни, у часи гетьмана Виговського Україна все ж мала шанс на кращу долю - можливість стати третім, рівноправним учасником федерації Польщі та Литви, зберігши власну віру і звичаї. Перший крок був успішним –під Стародубом і Конотопом козацьке військо знищило вщент російське дворянське ополчення. Військових сил для опору у Московії не залишалось. Замовчати цю сторінку ганебної історії - невдалої спроби інтервенції проти «братського» народу не вдалося, тому перемогу московити приписали татарам, значна кількість яких дійсно виступила у союзі з Виговським. Другий крок також був успішним – налякані звитягою козаків поляки погодились на почесний мир і введення православ’я як другої рівноправної релігії у державі. Але у вирішальний час саме зрада українського православного духовенства загнала Україну на три з половиною віки у московську тюрму народів. Адже РПЦ надзвичайно зручна для людини бездуховної. Стільки спокус: заможне безбідне життя, повага, безпека, захист авторитарної влади від будь-якої критики в твій адрес. Повна вседозволеність. Якщо, звичайно, з хазяїном не сваритись. Духовній людині в такій церкві – нестерпно. Саме тому майже всі справжні російські святі – відлюдники… Після того, як останній владний гетьман Дем`ян Многогрішний підписав капітуляцію перед князем Ромодановським, українська церква була приречена. Такі дурниці як канонічність і норми людської моралі, християнська любов до ближнього московських панотців ніколи не обтяжували і перед злочином не зупиняли, коли вже виникала щаслива нагода щось цінне прибрати до рук. Українське духовенство пережило шантаж життям рідних, тортури, приниження. Все – заради «високої мети» переведення київської метрополії у підпорядкування Московської Патріархії. У 1685 році Митрополит Київський Гідеон «зламався» і погодився перейти з Візантійської Патріархії до Московської. Згоду Візантійського Патріарха купили за гроші, в кращих московських традиціях, у 1686 році. Щоправда вже за рік Царградський Патріарший собор скасував рішення і навіть позбавив патріарха-хабарника сану (надзвичайно рідкісний випадок у церковному житті), та запізно вже було… Московські «божі люди» вже вхопили поживу зубами. Так і тримають до цих пір. РПЦ «надбала» черговий шматок «канонічної території», через «посягання» на яку зараз сама здіймає свинячий вереск… Те, що жодна інша церква такого «надбання» не визнає, їх не обходить. У них свій власний, московитський канон – «кто успел, тот и съел». Тому не слід плутати православну канонічність із московським канонізмом. І от тут уже українська церква нарешті отримала «братьску підтримку» від росіян. Одразу ж було заборонено служіння і книгодрукування українською мовою. Через зросійщення нашої церкви почалось зросійщення української нації задля створення імперії. Наступний пароксизм канонізму спіткав РПЦ у роки правління Петра І. Змолоду цей упир відвідав Англію, де збагатився цінним досвідом повного підпорядкування церкви державі. У самій Росії Петра вважали антихристом більшість монахів і священників. Певні підстави у них були. Справа не у патологічній жорстокості з проявами крайнього садизму, властивій Петру. Адже це для тогочасних московських царів було радше нормою, ніж винятком. Але влаштовувані ним час від часу «всеп`янєйшие собори» були глумлінням над церквою, що тодішнім суспільством ще не сприймалося за норму. Після смерті 1700 року патріарха Адріана Петро заборонив вибирати нового патріарха, після чого 20 років поступово реформував церкву на англіканський зразок. Врешті замість Патріарха церквою став керувати Святєйший Синод, очолюваний світською особою – обер-прокурором. РПЦ остаточно втратила останні атрибути церкви і юридично трансформувалась у структурний підрозділ царської адміністрації. Рабської відданості церкви царям було вже не досить… Східні Патріархи промовчали, бо давно вже були на утриманні Московської держави. Характерно, що ця «церква» зберегла назву, а не перетворилась, за прикладом Англії, у якусь «московитську» чи «царську». У Московії дуже вже полюбляють крадені назви… В такому вигляді ця славна «церква» проіснувала аж до революції 1917 року. Саме їй ми завдячуємо революцією, звірствами громадянської війни, голодомором. Так-так, не дивуйтесь. Церква – це теж зброя в досвідчених руках. Можливо – найсильніша… Один з найвидатніших російських православних мислителів Павло Флоренський уже перебуваючи в таборах Гулагу з болем писав: Росія – не православна і ніколи православною не була. У православній країні такі жахіття неможливі. Моря крові, пролиті радянськими упирями – наслідок багатовікового «виховання» московітів такою «церквою». Адже всі ці злочини творили свої, місцеві виродки. І було їх – мільйони… Їхні нащадки зараз аплодують Путлеру за війну з Україною. А що ж церква? Спочатку була жорстоко придушена за фанатичну підтримку царату та білого руху. Потім, під час страшної війни, черговий упир – Сталін згадав про неї і «відродив» у нетрях НКВД. Адже у той страшний час йому потрібна була вся можлива підтримка, от і згадали про користь від церковного відділу держави у минулому. Переловили випадково вцілілих ієрархів, оголосили їх Синодом, а щоб мало не здавалось, обрали ще й «патріарха». Ним став епископ Сергій Старгородський. Ані екзархом ані «місцеблюстителем» патріаршого престолу він до цього ніколи не був. На посаду призначений не Собором, а наказом по НКВД. Московський канонізм в черговий раз восторжествував… Але, тим не менше, ця церква визнається рештою православних церков як «канонічна». Біда в тому, що нинішні православні патріархи – теж прихильники сумнозвісної «реальної політики», на основі якої Захід намагався останнім часом будувати стосунки з Росією. Адже РПЦ багата. Та і як не бути багатою, якщо це не церква, а ідеологічний підрозділ російських спецслужб. ЇЇ бюджет – частина державного бюджету. Підкупом і шантажем московська церква домоглась визнання у світі. То чого ж ми маємо соромитись своєї власної церкви і намагатись повернутись в це «лоно»? Відділення московського православ’я від київського свого часу було зумовлене виключно політичними причинами, так само як сучасне відділення українського православ’я від московського. Потрібно рішуче відкинути ці загребущі руки від власної шиї. Якого удару ми здатні завдати по цьому «православ’ю»? Та вже завдали. Смертельного. І навіть не по концепції «русскага міра», як багато хто вважає, а по самій основі – по концепції «третього Риму». Раптом з`ясовується: Київ, який вони віками вважають своїм джерелом державності і духовним центром – столиця іншої, притому ворожої держави. Українська церква виходить з під влади московської. Українці – не різновид росіян, а поневолений царатом сусідній народ, етнічно дуже відмінний від «великоросів». Російська церква менша за українську – менше вірян, менше приходів. Чому українська держава досі терпить російську церкву? А немає її. Держави, звісно, а не церкви. Ми ще маємо цю державу збудувати. І РПЦ – одна з головних перешкод на цьому шляху. Заборони її – і до небес підніметься сморід професійних борців за «свободу совісті». А як бути із захистом свободи совісті, якщо самої совісті – немає? Так що забороняти доведеться, але треба рахуватись з наслідками. Насамперед – з різко негативною реакцією Заходу, почасти навіть щирою, адже там мало хто розуміє,що таке РПЦ. Багато хто взагалі не вірить, що така «церква» може існувати в сучасному світі. Так само, як не вірили вони в анексію української землі Росією у 21 сторіччі та ще й після Будапештського меморандуму. Хоча наші політики – націоналісти про це криком кричали. Але як переконати того, хто не хоче чути? Патріарх Гундяй Московський після окупації Криму мовчить, як заворожений. РПЦ потрапила у цугванг. Це стан, при якому будь-яка дія погіршує ситуацію. Схвалить РПЦ окупацію Криму – і кінець УПЦ МП. Засудити – не може, адже є частиною російського державного апарату і підвідомча особисто Путлеру по лінії ФСБ. Отож воліє не помічати. Дивне, до речі утворення ця УПЦ МП – ще один прояв «російського канонізму». За статусом – самокерована церква. Але канонічним правом такий статус не передбачений. Є церкви автономні і автокефальні. Автокефалія УПЦ МП не дарована. А якщо і буде дарована – де гарантія, що її визнає решта православних церков, які досі не визнали належність київської метрополії до Московської Патріархії? За православними канонами автокефалію може дарувати тільки материнська церква. Московська точно не є материнською щодо Київської. Бо молодша. Який можливий подальший розвиток подій? Не знаю. Можливо, Вселенська Патріархія дарує автокефалію Українській православній церкві, попри те, що досі перебуває на утриманні Москви. Адже альтернатива – перехід найбільшого православного народу у католицтво. Тут уже не до грошей, час і про душу подумати…От тільки якій церкві дарувати автокефалію? Стараннями ідеологічних диверсантів з ФСБ та РПЦ їх в Україні чимало – разів у 5 більше, ніж потрібно. Отже, держава буде вимушена грубо і рішуче втрутитись у церковні справи, хоча з точки зору церковної і загальнолюдської це зовсім недобре. Але в умовах, коли сусідня держава просуває на нашій землі диверсійний загін, замаскований під церкву, а нашим православним церквам грубо перешкоджає у об`єднанні і діяльності, у нашої держави просто немає іншого виходу. Наш народ заслуговує на власну церкву, яка вочевидь стане найбільшою у сучасному православ’ї. Держава зобов’язана обрати з поміж українських православних церков одну, байдуже яку, і домогтися її визнання Вселенським патріархом і дарування їй автокефалії. Це треба зробити негайно, не задля заспокоєння РПЦ і заклопотаних проблемою канонічності їхніх зомбованих прихожан. Адже всі вони визнають тільки «московський канонізм», тобто – Святе Слово Путлера. Жодні аргументи з області церковного права їх не переконають. Адже вони нічого і слухати не бажають. Крім Путлера і пророка його Гундяя. Канонічна церква потрібна насамперед українському кліру. Аби знав, навколо кого об’єднуватись. Бо лише об’єднана українська церква може протистояти новій загрозі. І загроза ця не РПЦ, яка вже сьогодні є темним минулим нашого православ’я. На Україну рішуче наступає Греко-Католицька Церква, та сама уніатська, адже вона нікуди не поділася. Навпаки, очолювана молодим, завзятим, розумним архієпископом, незаплямованим співпрацею з КГБ та ФСБ, підтримувана найчисельнішою і найвпливовішою християнською церквою світу, могутністю і авторитетом Святого Престолу, вона розвивається в Україні нечуваними темпами. Більше того, багато щирих українських патріотів належать до цієї церкви і щиро вважають її запорукою перемоги над монстром РПЦ, надто зважаючи на героїчну боротьбу греко-католицького кліру проти більшовизму та РПЦ. Але РПЦ ми вже перемогли, хоча ще і не зрозуміли цього. Саме через цю перемогу і біситься зараз Путлер. Але при цьому якось забувається, що Греко-Католицька Церква – не Українська, а Римська, передусім відстоюватиме інтереси Ватикану, а не Києва, і в разі нашого зволікання Святий Престол назавжди позбавить нас можливості мати власну Українську церкву. А поки що два Патріархати змагаються між собою за звання найпатріархальнійшого, а три Автокефальні церкви визначають з поміж себе найавтокефальнійшу, старанно не помічаючи, як до них нечутною м`якою ходою невблаганно наближається повний і остаточний канонізець.

Вперше опубліковано 23.12.2017.

Завтра, на Майдані, рівно опівдні, збираються любителі кави від паця. Символічно… Перед Різдвом, згідно народного повір’я, уся нечисть влазить на світ Божий. Чудовий час для початку антимайдану. Схоже, що паць знайшов таки забуту десь у шухляді столу рукописну методичку папєрєдніка «Как папасть в растов» і тепер натхненно перечитує, вчить на пам'ять, щоб чого не пропустити ненароком. Поки що всі граблі спрацювали безвідмовно, жодного етапу не забув. Молодець, здібний учень…
Якраз учора пацюки паця відпустили кацапську крису – куди подітися, такі цінні кадри на дорозі не валяються. Комусь же треба на завтра кавоманів збирати. І хто зна, скількох журналістів доведеться вбивати в майбутньому. Не в тому паць становищі, щоб такими кадрами розкидатися.
Те, що паць і його пацюки у лайні по маківку – вже не намагаються заперечувати навіть пацеботи. Вони тепер просто кажуть, що то шоколад… А пацю страшно. Час розплати наближається, хочеться на когось спертись, за чиюсь спину заховатись. Бодай за таку. Нехай люблять хоча б за гроші, якщо задарма немає бажаючих. Бандюковичу теж у аналогічній ситуації страшно було. А страх – поганий порадник. Пацю мріється путінг – велелюдне збіговисько екзальтованих людей, готових вмерти за нього. Але для путінгу потрібні кацапи. В Україні замість путінга виходить антимайдан. Просто тому, що українці – не кацапи. Не лижуть руку, що б’є їх по пиці і забирає останнє. Не хочуть, кляті, і край! Невдячний народ трапився, що тут скажеш…
Тож зберуться завтра жерці платної любові усіх статей, поп’ють пацевої кави, може й цукерок лежалих винесе, не викидати ж… Погорланять про любов, та й розійдуться. Бо стояти на морозі за гроші – дорого. Стільки їм паць не дасть. «Донецькі», при всій мерзенності натури, хоча б розуміли: для того, щоб щось розікрасти, потрібно спочатку щось інвестувати. У тітушок, у проституційні суди і проституток політиків, у еспертів, соціологів, журналістів легкої поведінки… Паць, звісно, усе то знає, як робиться, поруч стояв… Але жаба душить…
Чи прийде хтось за велінням серця? Аякже! На відміну від політика, патріот, навіть військовий, захисник вітчизни, може собі дозволити бути ідіотом. Теорема доведена депутатом Н. Савченко. На антимайдан теж виходили деякі за покликом серця. Сам таких зустрічав тоді… Але багато їх не буде. Повний ідіотизм тим і цінний, що рідкісний. Врешті, ми стояли на Майдані і за них. Щоб вони теж могли вільно висловити свою думку, чи що там у них замість неї. В тому числі – і випивши кави завтра на Хрещатику. Тож порадіємо за них і не псуватимемо їм свято, бо хто зазіхає на чужу свободу – сам свободи не вартий. І подивимось на них. Уважно, незлостиво, але здаля. Із санітарно-гігієнічних міркувань.
Для нас у цьому явищі теж є певний позитив. Побачимо, скільки у паця прихильників, хто насправді буде його захищати, коли прийдеться. А прийдеться скоро. Бандюкович почав збирати тітушню якраз перед неминучим і скорим крахом свого режиму. Тож чекати нам вже не довго. Можна по різному ставитись до Міхо, але очолюваний ним протест показав дві важливі речі.
1.Наболіло. Багатьом. Легендарний наш Терпець витягся у волосину і бринить, наче струна. Скоро урветься!
2. «Силовики» не збираються виконувати злочинні накази. На відміну від паця і пацюків урок Майдану вони засвоїли. Не всі, на жаль, але переважна більшість.
Можливо, подивившись на своїх захисників, паць розм’якне, наче ошпарений, і зникне сумна необхідність його смалити… Але це навряд. Він не дурний, просто ДУЖЕ жадібний. Звичайному українцю важко навіть уявити, наскільки. Щоб жадібність вимкнула інстинкт самозбереження – вона має бути не просто хворобливою, а патологічною…
А от кави шкода. В моїй уяві вона завжди асоціюється з Кавовою кантатою Баха і затишними вечірніми посиденьками у холодний зимовий вечір в колі рідних і близьких… Шкода, якщо благородний напій стане символом антимайдану і будитиме в уяві образи гопоти, бруду і паця з пацюками. Можливо, вони ще оберуть інший символ свого руху. А як ні - особисто я готовий від кави відмовитись, коли геть кепсько стане. Відмовився ж три роки тому від пацевих цукерок. І нічого – навіть не схуд…
Тож завтра – «КАВА НА Х..» Перший етап.