Пані та панове!

Дебіли і підараси!

Публічно визнані вашим справжнім господарем у цьому статусі, і дочасно замасковані!  Зелена пліснява й шоколадне лайно!

Маю для вас неприємну новину! В Україні йде війна. Шостий рік. Ви її просто не помічаєте. Бо сцикотно… Але це не заважає їй помічати вас.

Мало не щодня в Києві (і не тільки) відбувається «мінування» метро та інших важливих об’єктів інфраструктури фальшивими телефонними повідомленнями. Знаю, дебільна мода реагувати на них, як на справжні, прийшла із загниваючого Заходу, де ситим буржуїнам бракує розваг і хочеться імітувати турботу про кожного громадянина, щоб він був до ранку не дожив… У ваші голови таке не прийшло б, клепки не вистачає. Але змавпувати чуже – дурості вистачило. Можна довго сперечатись, чи є бодай якийсь сенс у реагуванні на анонімні дзвінки терористів, до всирачки співставляти кількість врятованих (у поодиноких, лічених випадках, коли погрози таки справджувались) і загиблих та постраждалих від транспортних колапсів, спричинених перевірками. Про матеріальні збитки вже мовчу, щоб не піддаватися обструкції моралістів із битими міллю плакатами про безцінність кожного людського життя, яку годі виміряти грошима. Хоча будь моя воля – відправив би їх усіх на фронт, пояснювати свої тези нашим воякам, які часто змушені лікувати поранення і каліцтва власним коштом…

 Та мова зараз не про це. Всі ці забавки сяк-так працюють у цивілізованому суспільстві (яке ми не спроможні навіть вдавати) у мирний час. За таких умов активність «мінерів» вдається утримувати в межах пристойності за рахунок чітких дій поліції і страху перед покаранням. Але у нас війна! Попри те, що король Сцикло Третій поклав на Конституцію те ж саме, що зазвичай кладе на рояль,  вдало наслідуючи двох своїх войовничих на язик попередників у вчиненні злочину державної зради, хоча був зобов’язаний ввести військовий стан в день власної інавгурації, війна нікуди не зникає і не перестає бути війною від того, що її назвуть іншим словом.  Поруч із нами  ворожа держава, що вчинила військовий злочин проти України і ловить від цього кайф. Кожен зі вісімдесяти - ста мільйонів її аборигенів спроможний підняти трубку і «замінувати» будь – що в Україні, навіть президентський мозок, якщо такий вдасться знайти! Спокійно, безпечно, безкарно, не залишаючи власної смердючої берлоги у своєму Жопосранську. Просто для того, щоб була підстава похвалитися власним патріотизмом перед вічносиніми друзями. За таких умов залишається тільки дивуватись, що  «мінуванню» піддаються лише певні об’єкти і лише час від часу, а не все і постійно. Мабуть такий спосіб ведення гібридної війни ще не прийшов  у мудрі голови московських сратегів або, принаймні, не оволодів масами. Але це неминуче станеться!

Тож напружтеся і спробуйте подумати. Вперше  в житті. Навіть якщо від цього на жопі з’являться перші зморшки і рання сивина! Може варто на час війни припинити безглузді ігрища у турботу про пересічного? І скасувати, принаймні тимчасово, дурну традицію реагування на анонімні повідомлення?! Бо якщо довго і регулярно перекривати метро «через технічні причини», можна несподівано для себе опинитись технічно підвішеним за причинне місце. Бо навіть ваші виборці вами дуже невдоволені, м’яко кажучи. І всіма вашими успіхами... Що вже казати про щасливих власників мозку, які від вас нічого доброго й не сподівались?

Іншими словами – якщо вас таки підвісять вдячні співвітчизники, то черги бажаючих зняти не спостерігатиметься…

Сьогодні у столиці зелені разом із шоколадними спільними зусиллями спричинили черговий транспортний колапс. Контужений шоколадний мер, як завжди в ударі угарі, скасував міську електричку. На обидва вихідні… Не повідомивши про це навіть в інтернеті, про існування якого мабуть не здогадується. А зелена пліснява доповнила його успіхи типовою реакцією на «мінування» пересадкових вузлів у метро. Щоб люди, які збирались вранці їхати на дачі електричкою, передбачливо винесеною аж на манівці, до Дарницького вокзалу, куди навіть рідкісний мер без пенделя не долетить, гарантовано повернулись додому. Прославляти вас, нешановні і нерозумні. І переповнювати чашу, про яку ви навіть не чули.

Чому я все це пишу? Тому, що переконаний – кожен має займатись своєю справою. Боксер – лікувати власні контузії. БлаЗень – грати на роялі. А письменник має писати. Це єдине, чим він може вплинути на ситуацію.

Крім того, ходять неперевірені чутки, що хтось із ваших незчисленних менделів трохи  вміє читати.