Історія Словаччини цікава передусім відсутністю державності у такого немалого народу. Ці гірські слов’яни завжди входили до чужої держави у якості меншини, не виявляючи жодного потягу до самостійності чи державності взагалі. Словаки встигли побувати у складі Великої Моравії (була й така, якось розповім), Угорщини, Священної Римської Імперії, Австрії, Австро-Угорщини, Польщі, Чехії. Не встигли тільки побути самостійними. Ну хоча б трошки, для сміху. Хіба формально, під час 2 Світової, та й то тому, що гітлер примусив. Під загрозою окупації. Саме так, жодних перебільшень. І якою незалежною від того ж гітлера вона насправді була – можете здогадатись самі.
І зараз більшість громадян шкодують про «поспішний» вихід зі складу Чехословаччини. Хоча не можна не згадати, що чехи обійшлись з ними доволі шляхетно: передали частку золотого запасу й закордонних активів, пропорційну частці населення, а не викинули голою жопою на мороз, як вчинили з нами кацапи.
Навіщо ж виходили? Словацька держава народжена Корупцією і існує во славу її. Річ у тім, що основні труби «газпрому» проходять саме через її територію. Після розпаду Варшавського блоку на зміну слюнявим поцілункам з москви на захід пішли конкретні гроші. Вже ні для кого не секрет, що значна частина газу продавалась до Європи чорним налом, офіційно не обліковуючись взагалі. Зрозуміло, що це неможливо без сприяння найвищих посадових осіб країн-покупців і країн-транзитерів. В Україні цей бізнес називався «президентською рентою». Не питайте - не знаю, чому. Але коли одного разу якась б…ліда з косою спробувала накласти на нього кістляву лапу, скориставшись тим, що у гаранта щось там з руками було не те, як одразу злетіла з посади попереду власного вереску. В Європі боротьба з Корупцією традиційно проходить куди тихше й спокійніше, під заспокійливе чавкання всіх зацікавлених. Але однак трапляються збої. Найвищі посадовці у Празі не захотіли ділитись із Братиславою, попри наполегливий гарячий шепіт і штурхання пальцем у бік. Тому в серцях словацьких керівників ( а в них, на біду, була автономія) спалахнуло синім газовим полум’ям прагнення Незалежності. Словаччина на той момент була слаборозвиненою аграрною околицею із ВВП на душу вдвічі меншим, аніж у чехів, але серця словацьких очільників вже було не загасити. Навіть запізніла спроба отетерілих від подиву чеських лідерів поділитись (не в сенсі розвалу держави, а якраз навпаки) вже не стала живильним струменем, здатним ліквідувати пожежу. Зрештою чехи вирішили вповні скористатись нагодою і відстібнути знахабнілих жебраків.
Так розпочалась історія Незалежної Словацької Республіки. І весь цей час вона була бідною за європейськими мірками, у 2007-2008 роках навіть біднішою за Україну. Але незалежною. Попри всі нарікання народу на непідйомну ціну волі. Тож наполегливе шепотіння москви про вигідну дружбу знаходило в словацьких серцях найполум’яніший відгук, попри трупний сморід із пащеки, що був його невід’ємним супутником. І от все раптом закінчилось… Влада почувається згвалтованою, як та повія, що знайшла у своєму гаманці фальшиву купюру, і морщить лоба від гіркої думки «а на… це все було?!». А невдоволений нарід почав крутити головою навсебіч у пошуках іншого бажаючого купити його любов. Оскільки бажаючих на обрії не з’явилось, нарід спрямував свій гнів на власне фіц-о, тобто фіц-нуль, якщо бути точним. І має твердий неприхований намір не лише скинути вождя, що провалив справу, а й знайти йому на заміну гідного продовжувача, що забезпечить словакам не лише корупцію, а й потік брудних газодоларів, на нашій крові настояних. Не кажучи вже про дешевий газ для власного вжитку. А поки триває процес зміни влади, правлячий клас поспішає поторгувати мордою, з кришталевою сльозою в оці розповідаючи, як їм шкода Україну…
От власне і все, що пересічному українцю треба знати про словаків. Ждунам словацької допомоги – моє вітаннячко. Словаки ніколи не любили українців, бо за любов ми вперто не платимо, а в борделі це – поганий тон. І навряд чи колись полюблять. Але назавжди залишаться троянським ішаком у ЄС не лише для московії, але й для кожного, хто може, хоче, і не гидує за це платити. Втім таких ішаків у Європі табун – пів ЄС щонайменше.