Вперше опубліковано 2014 року.

Російська церква сьогодні – остання фортеця і одночасно головна опора фашистської Росії на нашій землі. На сьогодні – це єдина диверсійна організація, діяльність якої не переслідується українськими спецслужбами. Ще два місяці тому ФСБ, ГРУ так само вільно хазяйнували в Україні. Зараз залишилась тільки РПЦ. Не випадково так переймається Путлер свободою віросповідання в Україні. Відчуває, що остання з його спецслужб найближчим часом може бути «зачищена» на нашій землі. Мабуть у жодному іншому питанні Московія не нагромадила такої кількості нахабної брехні, як у церковному. І не дивно – РПЦ є наріжним каменем Імперського Міфу і одночасно інструментом упокорення поневолених народів і диверсійно-підривної роботи проти сусідніх православних держав. Згадайте, що спільного між класичною формулою царату «православіє, самодержавіє, народність» та сучасним «руським міром» (у трактовці Путлера). РПЦ і там і там на першому місці. Особливо цинічним виглядає брехливе базікання московських попів про «не канонічність» українських православних церков. Тема благодатна, адже більшість вірян РПЦ не розуміють, що це таке. Клепки не вистачає розібратися, що до чого, але язик не втомлюється розляпувати заклинання «ми канонічні а вони (ви) не благодатні». Ну що ж, давайте розбиратися що до чого… Спочатку – що ж таке канонічність? Це відповідність церковного життя конкретної Церкви канонам Православ`я. Вже тут починається підміна понять. Канон – це церковний аналог світського поняття закон. Йдеться про закони церковного співіснування та самоуправління, організації життя релігійної общини та громади, які не мають жодного відношення до догматизму, тобто суті віри. Тепер поглянемо на РПЦ зблизька. РПЦ – це «русская православная церковь». Вся назва – суцільна брехня. По-перше – не руська. Російська. По-друге – не православна. Адже основа православ’я – аскетизм до себе і любов до ближнього. РПЦ в цьому не помічена. М`яко кажучи. Там все якраз навпаки. По третє – не церква. «Де двоє чи троє зібралось в ім`я моє – там і я серед них» - от і все визначення Церкви. Але РПЦ збирається зовсім з іншого приводу. Причому не лише зараз. Так було завжди. Отож, спочатку – історія. Звідки ж таке диво взялося? Християнство поширювалось на територію Залісся (Москви тоді ще не було) безпосередньо з Київської Русі, тобто за канонами Київська церква є материнською щодо Московської, а не навпаки. Київ отримав православ’я від Константинополя, і саме Константинопольська церква є материнською щодо Київської. Наскільки швидко просувалось православ’я до Залісся – сказати важко. Принаймні, на початку 12 сторіччя воно ще не укорінилось, хоча вже тісно переплелось з давніми язичницькими культами. Невідомо, чи боролось з цим тодішнє церковне керівництво чи навпаки, використовувало залишки старої віри задля просування нової. Митрополит Київський посідав чільне місце серед ієрархів Константинопольської церкви, був екзархом, тобто заступником патріарха. Майже всі давні митрополити Київські призначались патріархом з числа грецького або болгарського духовенства, Русь батьківщиною не вважали. Після розорення Києва татаро-монголами у 1240 році більшість київських митрополитів воліли жити в Орді. Щоб збагнути логіку подальших подій, потрібно розуміти, що Залісся (майбутня Московія) того часу було не державою, а улусом Золотої Орди. Причому – єдиним православним улусом. Історично православ’я завжди тяжіло до підкорення світській владі, на відміну від католицької церкви, яка завжди намагалась підкорити світську владу собі. У другій половині 13 століття найбільш спокійною і придатною для проживання частиною митрополії київським митрополитам здавалось саме Залісся. Більшість з них там і жили. Решта – часто гостювали. Спочатку – у Володимирі, а потім у Москві - новій столиці улусу, збудованій татарами як резиденція представника чінгіз-хана - баскака (збірника данини і управителя, щось на зразок сучасного російського губернатора). Церква розгорнула активну місіонерську діяльність в Орді, була створена Сарайська єпархія. Однак навернути Орду в православ’я не вдалось – татари обрали іслам. Незважаючи на це позиції православної церкви в Орді були дуже міцні. Ординці рано зрозуміли роль церкви у стабільності держави і через це уславились унікальною віротерпимістю до всіх церков, які підтримували їхнє панування над поневоленими народами. Можливо саме вони винайшли сумнозвісну «реальну політику». Стосунки були взаємовигідними: церква утверджувала владу баскаків (пізніше – князів) у Московському улусі, ординці – захищали церкву і утримувались від грабежів і насильства щодо духовних осіб. Все б нічого, але політична ситуація змінювалась: замість зруйнованої Ордою Київської Русі на основі Полоцького князівства утворилось ВКЛ (Велике Князівство Литовське), яке не визнавало влади Орди, не платило данини, а наприкінці 13 сторіччя завдало Орді нищівної поразки і остаточно утвердилось на нинішніх українських землях. Великі князі литовські походили з тієї ж династії, що і давні київські, створювана держава була здебільшого православною, тому розорені землі Київської Русі органічно влились у ВКЛ. Новогрудек як столиця незалежної православної держави став для київських митрополитів більш комфортним місцем, ніж ординська Москва. Почалась 150 – літня боротьба за церкву. Навіть справжній Церкві важко виконувати свої функції одночасно у двох воюючих державах, а «церкві», що являє собою ідеологічний відділ однієї з цих держав – зовсім неможливо. Адже інша держава не стане з цим миритися – і небезпідставно. Кому потрібен ідеологічний диверсант у власному домі? Москва і Новогрудек діяли у цій суперечці приблизно однаково: як тільки канонічний митрополит обирав своє місце проживання (а разом з ним і політичну орієнтацію) конкурент організовував силами місцевого духовенства обрання неканонічного митрополита. Москва діяла рішучіше, традиційно азійськими методами – підкупом і шантажем. На додачу литовські князі припустилися тактичної помилки: змушували митрополитів жити у все ще розореному і неспокійному прикордонному Києві, намагаючись цим підкреслити як статус митрополита так і приналежність Києва до ВКЛ. Швидкому і відносно безболісному розділенню церков заважала позиція Москви. Московіти хотіли традиційно отримати все, а компромісом вважали повну капітуляцію суперника (давня ординська звичка, що збереглась непорушною по сьогоднішній день). Литовські князі, в свою чергу, не могли миритися з тим, що глава церкви ворожої держави носить звання Митрополита Київського, небезпідставно вбачаючи в цьому зазіхання на власну територію. Нічого часом не нагадує? Канонічність московської церкви завершилась у 1378 році. Того року нововисвячений митрополит Київський Кіпріан відправився з пасторською поїздкою до Московії, мабуть міркуючи, чию сторону зайняти. Та й об’єктивної інформації про Московію патріархія не мала – попередником Кіпріана на посаді митрополита був московіт, типовий «великорос» із типово слов`янським прізвищем Бяконт. Наслідки пастирського візиту та знайомства з правлячою верхівкою Московії були несподіваними: митрополит відлучив від церкви тодішнього московського князя Дмітрія (того самого, Донського) а разом з ним… всю московську православну церкву. Це не був політичний крок – Московія як така тоді не мала ваги в політичному сенсі. Один з численних улусів орди в той час жодної самостійної політики не проводив і проводити не міг. Спитаєте: а як же Куликівська битва?! А ніяк. У цій битві Московія не була суб’єктом політики. Московський князь приймав участь у придушенні повстання темника Мамая проти влади чінгіз-хана Тохти. Дмітрій воював за право бути рабом і платити данину. Це право він відстояв. Московія платила данину Орді, а потім – Кримському Ханству ще більше 350 років – аж до Катеринівських часів. Але Кіпріана налякала сама московська церква. Вчений болгарин, похмурий і відлюдькуватий аскет (типовий представник тогочасного православного візантійського духовенства) зблизька поглянув на московитську церкву. І його охопив жах. Пояснюючи свій вчинок патріарху, він написав, що побачене ним на Московії – не має жодного стосунку до православ’я. Церква убогої країни купається в розкоші, духовенство (дике і неграмотне) замість опікуватися розвитком і освітою суспільства – вірно служить лише ідеї звеличення князя та Орди і в цьому бачить єдиний сенс свого існування, догматизм і обрядність порушено внаслідок впливу язичництва. Як бачите – діагноз точний, цілком підходить для описання сучасного російського «православ’я». Тому що церква, покарана Кіпріаном, і не збиралася виправлятись. Натомість московіти порвали всякі зв’язки з материнською церквою і почали обирати собі митрополитів собором власних єпископів. Тобто зробили саме те, за що, біснуючись, проклинають зараз «розкольницьке» і «неблагодатне» українське православ’я. Все, що робилося з цією церквою після 1378 року – нагромадження порушень канонічного права. Після 1378 року здавалось, що патріархія остаточно зайняла сторону ВКЛ, яке зміцніло, в той час як Орда ослабла. Однак біда прийшла з іншого боку – дикі турки знищили тисячолітню Візантійську Імперію. Патріархія опинилась у страшній скруті, позбавлена державного фінансування. Адже переможці були мусульманами… Це стало слушною нагодою для московітів, які знайшли аргументи, щоб схилити на свій бік митрополита Фотія, який переїхав жити до Москви, але нахабно продовжував називатись Київським. Про анафему вирішили «забути» з політичних і фінансових міркувань. Хоча і не зняли, щоб зайвий раз не ганьбитися. Патріархія вже не могла дозволити собі втратити значну частину пастви, якої б якості вона не була. Литовський князь розуміючи це теж посилив тиск на ослаблену патріархію і погрожував перейти в католицтво. Скрута примусила патріархію шукати порозуміння з католицькою церквою. Невдала спроба унії дала московському духовенству довгоочікуваний привід звинуватити митрополита Ізідора, наступника Фотія, у зраді православ’я. Разом із ним у зраді звинуватили і патріархію. Москва була проголошена єдиним джерелом істинного православ’я, «третім Римом». Бажання бути третім – взагалі типово російське. Ідеологія «третього Риму» як претензія Московії на верховенство в світовому православ’ї «підкріплювалось» і формальною підставою – шлюбом московського князя з племінницею останнього Візантійського імператора (в її становищі обирати не доводилось). Уже в 1448 році московське духовенство обрало свого незалежного, неканонічного митрополита. Він вже називався Московським, а не Київським. В Орді почалась громадянська війна між двома гілками Чінгезідів – кримськими Гіреями і нащадками Ногая. У цій війні Московія, уміло маневруючи, потроху здобувала незалежність. Приблизно в цей час Московія розжилась атрибутами двох вже не існуючих держав – у Візантії вкрали герб (той самий, із двохголовим орлом), у Київської Русі – назву. Звичка цупити все, що погано лежить, стала основою нової держави і поклала початок творенню Державного Міфу Росії. В якості Державної Ідеї був обраний Панславізм - претензія на першість у слов`янському світі, історичне право на керівництво всіма слов`янськими народами. Внаслідок цього московіти змушені прикидатись слов`янами та усіляко відхрещуватись від свого угро-фінського походження. Адже інших причин стидатися предків вони не мають. І мадяри і фіни, їхні етнічні родичі, стали високорозвиненими європейськими народами, створили яскраві, самобутні культури. Тож іншої причини приховувати своє походження московіти не мають… Визнання московське православ’я досягло аж у 1589 році типовим для цієї церкви і держави способом: цар Борис Годунов запросив Вселенського патріарха Єремія у Москву для переговорів щодо повернення московської церкви в лоно православ’я. По прибутті до Москви патріарха схопили і кинули до буцегарні. Не минуло і півроку, як він визнав московську церкву православною, а Московського митрополита – Московським патріархом. Якби ще півроку посидів – може і Богом би його визнав… Тим часом Україну спіткали жахливі часи. Біди почалися з того, що у ВКЛ запанував дуумвірат. Два сини Гедеміна Великого, Кейстут і Ольгерд, успішно винищили решту братів і правили разом. Звичайно, було їм удвох тіснувато, а дітям їхнім – і зовсім нестерпно. А тут на біду вимерла польська королівська династія. Ягайло Ольгердович став королем польським, засновником династії Ягеллонів, Вітовт Кейстутович став повноправним володарем ВКЛ. І все б нічого, але польська шляхта, більш чисельна і організована, ніж литовська, наполягала на об`єднанні з ВКЛ. Для цього, власне, і литовського князя на трон запросили. Як не опирались Вітовт і Ягайло – довелось потихеньку об’єднуватись. Були і зовнішні причини для об`єднання – залишки Орди все ще становили загрозу. Та й нова орда з`явилася – турки. Але поляки, яких в об’єднаній державі (а саме так перекладається з польської Ржечь Посполита) було більшість, віротерпимістю не відзначались, м`яко кажучи. За підтримки католицької церкви, дуже могутньої у той час, почався наступ на православ’я. Вселенська Патріархія нічим допомогти не могла – сама шукала допомоги у православних народів… Неслов`янські народи, які входили до ВКЛ –жмудь, жемайти, ліви, чудь, та інші – легко прийняли католицтво. Саме тому в майбутньому їхня знать піднялася у ВКЛ над слов`янською, Радзвіли і Сапіги стали фактичними володарями північної частини ВКЛ. Навіть столицю перенесли до жемайтії – у Вільно. Слов`янські народи, що становили беззаперечну більшість у ВКЛ (українці та білоруси насамперед) за батьківську віру тримались міцно, на поступки не йшли. Молодшого брата короля Ягайли, Свидригайла Ольгердовича, який через недогляд старшого брата випадково вцілів, та ще й не зрадив православної віри, православні ієрархи проголосили королем Руським. Спалахнула громадянська війна. Єдине, що ми знаємо напевне про короля Руського – війну він програв. Була вона довга, страшна і кривава. Свидригайло постійно пересувався між Смоленськом, Туровом, Києвом і Черніговом. Мабуть царювалось йому тяжко. Життя його було довге і тяжке, але віри він не зрадив. Майже всі згадки про нього московські «історики», творці імперського міфу, просто винищили. Разом із безцінними літописами. Надто коли отримали нагоду – загарбали частину Польщі. На сьогоднішній день все, що нам залишилось з літописів княжої доби – це так званий Радзвіловський літопис. Але писаний він дещо пізніше за Свидригайла і без жодної прихильності до нього – історію ж пишуть переможці… Може тому і вцілів. Всі так звані «літописні своди» (Іпатієвський, Лаврентієвський літописи, Хлебніковський список, Печерський патерик та інші, менш відомі) були сфальшовані творцями імперського міфу у 17-18 сторіччях, коли Московія вже відкрито висловлювала свої претензії на світове панування. Саме задля спроби видати їх за давньоруські оригінали вони були створені рукописними, бо на той час навіть у відсталій Московії книгодрукування повністю витіснило перепищчиків книжок, та і дорогим пергаментом вже не послуговувались… Але на той час не існувало наукових методів визначення віку рукописів. А от зараз – вони існують. Тому всі вищеперераховані твори оригіналами зараз вважаються лише у Росії… Після смерті короля Свидригайла православна частина ВКЛ, історична Русь, була поневолена польсько-литовською державою. Православні владики Русі – князі Вишневецькі, Острозькі, Ольшанські, намагались досягти рівноправного статусу, але марно. Нова держава не тільки гнобила українців і білорусів, але ще й не захищала від татарів. Війна стала справою приватною. Татарів зустрічав у Дикому Полі черговий князь Вишневецький із власним військом. І лише у випадку «царського виходу», коли всі татарські воїни сунули на Русь під орудою самого кримського хана, Вишневецькі звертались по допомогу до родичів - князів Острозьких і Ольшанських, які жили далі від Криму. Йдеться про тих самих ханів, котрі регулярно спалювали Москву і заганяв «царя» московського у болота за Кострому «збирати військо» як пояснюють російські історики. Мабуть у пустельних болотах нечорнозем’я війська того було – як ряски… Потім татари повертались до Криму і цар вилазив на світ божий. З військом. Це відбувалось так часто, що вже сприймалось у Московії не як трагедія, а скоріше як традиція. З тими ж самими кримськими ханами руські князі успішно воювали приватним чином – без жодної допомоги польської держави. Це – щодо «могутності» тодішньої Московії…Така була реальна розстановка сил у 15 сторіччі. Після завоювання Візантії турки – сельджуки негайно почали з`ясовувати стосунки з татарами. Те, що мусульмани між собою не воюють – не більше, ніж легенда. Це їм Коран не велить між собою воювати. Нам теж, між іншим, Господь заповів любити ближнього, а не вбивати. Та що з того… Наприкінці 15 сторіччя татари склали васальну присягу туркам, після чого обидві орди разом посунули на Україну. Настало страшне для українців 16 століття… Князі Вишневецькі виявилися неспроможними захистити навіть родове гніздо – мусили перебиратися із Вишневця до Прилук. Дмитро Вишневецький кілька разів особисто відвідував Стамбул (де і був страчений під час останнього візиту), у відчаї намагався шукати допомоги навіть у Москві, чого не робив жоден його попередник. Московська церква не допомогла одновірцям здобути підтримку у московського «царя». Заснування Січі за дніпровськими порогами також було жестом відчаю, марною спробою запобігти навалі. Так виникло козацтво – збройний опір християн мусульманам. Через десятки страшних років ця праця дала плоди – почалися звитяжні походи Сагайдачного. Мусульманська навала дістала нарешті гідну відсіч. Українська нація почала боротьбу за визволення з під влади Польщі, яка оббирала але не захищала, тобто все ще поводилась як завойовник. У 1596 році Польща вдалась до ідеологічної диверсії, вбивши страшний клин поміж українцями – проголосила церковну унію. Католицтво пішло у релігійному питанні на величезні поступки – нова «уніатська» церква зберегла православні догматизм, Символ Віри, обрядність, юліанський календар. По суті, змінилось лише підпорядкування – замість Константинопольського Патріарха нова церква підпорядковувалась Римському Папі. Тому більшість тогочасного духовенства прийняла унію з радістю. Народ – здебільшого не сприйняв. Як і більшість української шляхти. Різні сторони процесу трактують унію по-різному. Святий Престол наполягає, що пішов на великі моральні втрати заради захисту православних братів у Христі від релігійної нетерпимості ревних у вірі поляків. Московська патріархія заявляє, що це була експансія католицтва на її канонічну територію. Те, що ця територія до Московії і її церкви тоді ніяким чином не належала – облудних брехунів не спиняє. Виходячи з логіки історичного процесу церковну унію слід вважати наслідком збігу інтересів Польщі (послаблення руху опору серед українців через ліквідацію головного подразника) та Ватикану (розширення духовної влади на схід). А що ж Московська Патріархія? А нічого. Промовчала – запав язик у дупу… Адже тоді сили для експансії Москва ще не мала, а отже і підтримувати українську православну церкву не вважала за потрібне… Скажете – не мала можливостей? Як би не так. Адже українська церква просила у неї не грошей і не зброї, а саме трішечки отієї «канонічності» через відсутність якої частина з нас здуру досі тяжко страждає. Справа в тім, що через перехід церковної верхівки в уніацтво православна церква в Україні залишилась без ієрархії. Але марно наші священники просили нововизнану Візантією Московську Патріархію про висвячення нових єпископів. Московитів цікавили зовсім не духовні потреби братів по вірі. Вони вже приглядались до ватажків козацьких повстань – чи не вдасться, бува чим поживитись… А церква наша залишилась без ієрархії аж до 1620 року, коли її поновив на вимогу могутнього гетьмана Сагайдачного Єрусалимський Патріарх, що нагодою проїздив через українські землі… Адже Візантійська Патріархія тоді вже не сміла навіть пукнути без дозволу султана. Реальної можливості створити незалежну державу українці тоді не мали. Ми були оточені з усіх боків вкрай агресивними ворогами: Польщею, Росією, Кримом та Туреччиною, кожен з яких прагнув повного поневолення нашого народу. Створити державу в таких умовах, воюючи на чотири фронти, дуже важко. Не знайшлось у той час у нас такого непереможного військового генія, як Сагайдачний. В часи його влади суспільство було ще не готове почати визвольну боротьбу. Мало хто знає, що гетьман помер від ран зовсім молодим, він славився міцним здоров`ям і цілком міг би дожити до 50-х років 17 сторіччя і створити незалежну Україну. Для полководця, який зміг завоювати не тільки якусь Москву, але і Стамбул, столицю наймогутнішої імперії тодішнього світу, ця задача була цілком посильною… Це – щодо ролі особистості в історії. Після Визвольної війни, у часи гетьмана Виговського Україна все ж мала шанс на кращу долю - можливість стати третім, рівноправним учасником федерації Польщі та Литви, зберігши власну віру і звичаї. Перший крок був успішним –під Стародубом і Конотопом козацьке військо знищило вщент російське дворянське ополчення. Військових сил для опору у Московії не залишалось. Замовчати цю сторінку ганебної історії - невдалої спроби інтервенції проти «братського» народу не вдалося, тому перемогу московити приписали татарам, значна кількість яких дійсно виступила у союзі з Виговським. Другий крок також був успішним – налякані звитягою козаків поляки погодились на почесний мир і введення православ’я як другої рівноправної релігії у державі. Але у вирішальний час саме зрада українського православного духовенства загнала Україну на три з половиною віки у московську тюрму народів. Адже РПЦ надзвичайно зручна для людини бездуховної. Стільки спокус: заможне безбідне життя, повага, безпека, захист авторитарної влади від будь-якої критики в твій адрес. Повна вседозволеність. Якщо, звичайно, з хазяїном не сваритись. Духовній людині в такій церкві – нестерпно. Саме тому майже всі справжні російські святі – відлюдники… Після того, як останній владний гетьман Дем`ян Многогрішний підписав капітуляцію перед князем Ромодановським, українська церква була приречена. Такі дурниці як канонічність і норми людської моралі, християнська любов до ближнього московських панотців ніколи не обтяжували і перед злочином не зупиняли, коли вже виникала щаслива нагода щось цінне прибрати до рук. Українське духовенство пережило шантаж життям рідних, тортури, приниження. Все – заради «високої мети» переведення київської метрополії у підпорядкування Московської Патріархії. У 1685 році Митрополит Київський Гідеон «зламався» і погодився перейти з Візантійської Патріархії до Московської. Згоду Візантійського Патріарха купили за гроші, в кращих московських традиціях, у 1686 році. Щоправда вже за рік Царградський Патріарший собор скасував рішення і навіть позбавив патріарха-хабарника сану (надзвичайно рідкісний випадок у церковному житті), та запізно вже було… Московські «божі люди» вже вхопили поживу зубами. Так і тримають до цих пір. РПЦ «надбала» черговий шматок «канонічної території», через «посягання» на яку зараз сама здіймає свинячий вереск… Те, що жодна інша церква такого «надбання» не визнає, їх не обходить. У них свій власний, московитський канон – «кто успел, тот и съел». Тому не слід плутати православну канонічність із московським канонізмом. І от тут уже українська церква нарешті отримала «братьску підтримку» від росіян. Одразу ж було заборонено служіння і книгодрукування українською мовою. Через зросійщення нашої церкви почалось зросійщення української нації задля створення імперії. Наступний пароксизм канонізму спіткав РПЦ у роки правління Петра І. Змолоду цей упир відвідав Англію, де збагатився цінним досвідом повного підпорядкування церкви державі. У самій Росії Петра вважали антихристом більшість монахів і священників. Певні підстави у них були. Справа не у патологічній жорстокості з проявами крайнього садизму, властивій Петру. Адже це для тогочасних московських царів було радше нормою, ніж винятком. Але влаштовувані ним час від часу «всеп`янєйшие собори» були глумлінням над церквою, що тодішнім суспільством ще не сприймалося за норму. Після смерті 1700 року патріарха Адріана Петро заборонив вибирати нового патріарха, після чого 20 років поступово реформував церкву на англіканський зразок. Врешті замість Патріарха церквою став керувати Святєйший Синод, очолюваний світською особою – обер-прокурором. РПЦ остаточно втратила останні атрибути церкви і юридично трансформувалась у структурний підрозділ царської адміністрації. Рабської відданості церкви царям було вже не досить… Східні Патріархи промовчали, бо давно вже були на утриманні Московської держави. Характерно, що ця «церква» зберегла назву, а не перетворилась, за прикладом Англії, у якусь «московитську» чи «царську». У Московії дуже вже полюбляють крадені назви… В такому вигляді ця славна «церква» проіснувала аж до революції 1917 року. Саме їй ми завдячуємо революцією, звірствами громадянської війни, голодомором. Так-так, не дивуйтесь. Церква – це теж зброя в досвідчених руках. Можливо – найсильніша… Один з найвидатніших російських православних мислителів Павло Флоренський уже перебуваючи в таборах Гулагу з болем писав: Росія – не православна і ніколи православною не була. У православній країні такі жахіття неможливі. Моря крові, пролиті радянськими упирями – наслідок багатовікового «виховання» московітів такою «церквою». Адже всі ці злочини творили свої, місцеві виродки. І було їх – мільйони… Їхні нащадки зараз аплодують Путлеру за війну з Україною. А що ж церква? Спочатку була жорстоко придушена за фанатичну підтримку царату та білого руху. Потім, під час страшної війни, черговий упир – Сталін згадав про неї і «відродив» у нетрях НКВД. Адже у той страшний час йому потрібна була вся можлива підтримка, от і згадали про користь від церковного відділу держави у минулому. Переловили випадково вцілілих ієрархів, оголосили їх Синодом, а щоб мало не здавалось, обрали ще й «патріарха». Ним став епископ Сергій Старгородський. Ані екзархом ані «місцеблюстителем» патріаршого престолу він до цього ніколи не був. На посаду призначений не Собором, а наказом по НКВД. Московський канонізм в черговий раз восторжествував… Але, тим не менше, ця церква визнається рештою православних церков як «канонічна». Біда в тому, що нинішні православні патріархи – теж прихильники сумнозвісної «реальної політики», на основі якої Захід намагався останнім часом будувати стосунки з Росією. Адже РПЦ багата. Та і як не бути багатою, якщо це не церква, а ідеологічний підрозділ російських спецслужб. ЇЇ бюджет – частина державного бюджету. Підкупом і шантажем московська церква домоглась визнання у світі. То чого ж ми маємо соромитись своєї власної церкви і намагатись повернутись в це «лоно»? Відділення московського православ’я від київського свого часу було зумовлене виключно політичними причинами, так само як сучасне відділення українського православ’я від московського. Потрібно рішуче відкинути ці загребущі руки від власної шиї. Якого удару ми здатні завдати по цьому «православ’ю»? Та вже завдали. Смертельного. І навіть не по концепції «русскага міра», як багато хто вважає, а по самій основі – по концепції «третього Риму». Раптом з`ясовується: Київ, який вони віками вважають своїм джерелом державності і духовним центром – столиця іншої, притому ворожої держави. Українська церква виходить з під влади московської. Українці – не різновид росіян, а поневолений царатом сусідній народ, етнічно дуже відмінний від «великоросів». Російська церква менша за українську – менше вірян, менше приходів. Чому українська держава досі терпить російську церкву? А немає її. Держави, звісно, а не церкви. Ми ще маємо цю державу збудувати. І РПЦ – одна з головних перешкод на цьому шляху. Заборони її – і до небес підніметься сморід професійних борців за «свободу совісті». А як бути із захистом свободи совісті, якщо самої совісті – немає? Так що забороняти доведеться, але треба рахуватись з наслідками. Насамперед – з різко негативною реакцією Заходу, почасти навіть щирою, адже там мало хто розуміє,що таке РПЦ. Багато хто взагалі не вірить, що така «церква» може існувати в сучасному світі. Так само, як не вірили вони в анексію української землі Росією у 21 сторіччі та ще й після Будапештського меморандуму. Хоча наші політики – націоналісти про це криком кричали. Але як переконати того, хто не хоче чути? Патріарх Гундяй Московський після окупації Криму мовчить, як заворожений. РПЦ потрапила у цугванг. Це стан, при якому будь-яка дія погіршує ситуацію. Схвалить РПЦ окупацію Криму – і кінець УПЦ МП. Засудити – не може, адже є частиною російського державного апарату і підвідомча особисто Путлеру по лінії ФСБ. Отож воліє не помічати. Дивне, до речі утворення ця УПЦ МП – ще один прояв «російського канонізму». За статусом – самокерована церква. Але канонічним правом такий статус не передбачений. Є церкви автономні і автокефальні. Автокефалія УПЦ МП не дарована. А якщо і буде дарована – де гарантія, що її визнає решта православних церков, які досі не визнали належність київської метрополії до Московської Патріархії? За православними канонами автокефалію може дарувати тільки материнська церква. Московська точно не є материнською щодо Київської. Бо молодша. Який можливий подальший розвиток подій? Не знаю. Можливо, Вселенська Патріархія дарує автокефалію Українській православній церкві, попри те, що досі перебуває на утриманні Москви. Адже альтернатива – перехід найбільшого православного народу у католицтво. Тут уже не до грошей, час і про душу подумати…От тільки якій церкві дарувати автокефалію? Стараннями ідеологічних диверсантів з ФСБ та РПЦ їх в Україні чимало – разів у 5 більше, ніж потрібно. Отже, держава буде вимушена грубо і рішуче втрутитись у церковні справи, хоча з точки зору церковної і загальнолюдської це зовсім недобре. Але в умовах, коли сусідня держава просуває на нашій землі диверсійний загін, замаскований під церкву, а нашим православним церквам грубо перешкоджає у об`єднанні і діяльності, у нашої держави просто немає іншого виходу. Наш народ заслуговує на власну церкву, яка вочевидь стане найбільшою у сучасному православ’ї. Держава зобов’язана обрати з поміж українських православних церков одну, байдуже яку, і домогтися її визнання Вселенським патріархом і дарування їй автокефалії. Це треба зробити негайно, не задля заспокоєння РПЦ і заклопотаних проблемою канонічності їхніх зомбованих прихожан. Адже всі вони визнають тільки «московський канонізм», тобто – Святе Слово Путлера. Жодні аргументи з області церковного права їх не переконають. Адже вони нічого і слухати не бажають. Крім Путлера і пророка його Гундяя. Канонічна церква потрібна насамперед українському кліру. Аби знав, навколо кого об’єднуватись. Бо лише об’єднана українська церква може протистояти новій загрозі. І загроза ця не РПЦ, яка вже сьогодні є темним минулим нашого православ’я. На Україну рішуче наступає Греко-Католицька Церква, та сама уніатська, адже вона нікуди не поділася. Навпаки, очолювана молодим, завзятим, розумним архієпископом, незаплямованим співпрацею з КГБ та ФСБ, підтримувана найчисельнішою і найвпливовішою християнською церквою світу, могутністю і авторитетом Святого Престолу, вона розвивається в Україні нечуваними темпами. Більше того, багато щирих українських патріотів належать до цієї церкви і щиро вважають її запорукою перемоги над монстром РПЦ, надто зважаючи на героїчну боротьбу греко-католицького кліру проти більшовизму та РПЦ. Але РПЦ ми вже перемогли, хоча ще і не зрозуміли цього. Саме через цю перемогу і біситься зараз Путлер. Але при цьому якось забувається, що Греко-Католицька Церква – не Українська, а Римська, передусім відстоюватиме інтереси Ватикану, а не Києва, і в разі нашого зволікання Святий Престол назавжди позбавить нас можливості мати власну Українську церкву. А поки що два Патріархати змагаються між собою за звання найпатріархальнійшого, а три Автокефальні церкви визначають з поміж себе найавтокефальнійшу, старанно не помічаючи, як до них нечутною м`якою ходою невблаганно наближається повний і остаточний канонізець.