Вперше опубліковано 02.08.2016.

Два роки збігло відтоді, як я вперше написав нарис зі справжньої історії Московського Сатанату.
Повторюватись не варто – стаття досі на сайті. Питання в іншому: чому ми досі, через два з половиною роки війни, продовжуємо терпіти це «канонічне» утворення, дозволяємо йому псувати наше повітря і отруювати наші душі? Чому Україна досі не має власної помісної церкви?
Не варто вважати, що це питання відноситься лише до сфери інтересів вірян. Воно має державну вагу.
Хто був на фронті, той знає, що на війні атеїстів немає. Всі армії світу мають у своєму складі капеланів (військових священників), бо це полегшує страшні муки душі військового. Солдату розривають душу два почуття: страх загинути і небажання вбивати. Це нормальні почуття здорової психічно людини. Я не маю наміру описувати збочені стани – наприклад, коли пережиті втрати і жага помсти випалюють душу і людина починає відчувати задоволення від вбивства. Врешті решт війна – це злочин, що чиниться не окремими індивідуумами, а державами. І вояки держави – жертви змушені робити те, що не може знайти відгук у здоровій душі. Військовий священник допомогає вояку залишитись людиною, заспокоїти власну душу, приборкати страх, тим самим посилюючи боєздатність війська, як би не цинічно це звучало. Тому в інституті капеланства держава кровно зацікавлена, навіть якщо вона збудована на атеїстичних засадах. Врешті решт замполіт – це не що інше, як збочена форма капелана.
Можна по різному ставитись до патріарха Філарета і його церкви, але уявіть собі, що було б, якби Київського Патріархату не існувало! Держава і вояки опинилися б сам на сам із слугами Московського Сатанату, які відмовляються навіть відспівувати наших героїв, кажуть нам у очі, що нашого народу не існує, а нашої мови Бог не чує. Може і добре б, щоб не чув, бо їх бог – Сатана. Більшість людей, необізнаних у тонкощах віри, помилково вважають, що Сатанізм – це поклоніння абстрактному злу, чорні меси та інший Голівуд… Насправді Сатанізм – це поклоніння собі. Сатаніст – це той, хто вважає Богом себе. Неупереджено поглянувши на історію СССР можна одразу ж дійти висновку, що державною релігією цього утворення був саме сатанізм.
Влада насаджувала всі зовнішні атрибути культу: замість нетлінних мощів святих – ленінська тушка, що невблаганно розкладається попри всі спроби бальзамування, замість ікон - портрети вождів, замість молитов – партзбори, замість Нагорної проповіді – Моральний кодекс будівника комунізму, замість Святого письма – збірники творів Маркса-Енгельса-Леніна. Список можна продовжувати, але чи варто? Головне – що підмінена суть, внутрішнє наповнення віри. Замість любові до ближнього – ненависть до всіх, замість милосердя і прощення – «стукачество», виховання людини як «царя природи» з одночасним поклонінням вождям, як «старшим богам»… Московія, яка від самого свого заснування у пітьмі віків була Царством Ненависті, нарешті офіційно оформила свій «катехізис сатаніста». Нинішня РПЦ – породження сатанинської держави. «Відтворена» в роки Другої світової війни у кривавих підземеллях НКВД за наказом вусатого покидька, вона допомогала мобілізувати населення на користь «державницьких» (себто шовіністичних) ідей.
Від самого початку ця структура була не просто частиною державного апарату (як і її попередниця, знищена після революції) але ПІДРОЗДІЛОМ СПЕЦСЛУЖБ. Уявіть собі: у державі – жертві агресії вільно, легально працює підрозділ спецслужб агресора? Дикість? Безумовно. Але гібридну війну породжують гібриди, причому з обох боків фронту. У нас їх навіть більше. Вони заохочують зголоднілих пенсіонерів жертвувати останні копійки на військо, а самі в цей час розтягають по офшорах мільярди, у цих нещасних старих награбовані. Це і є наша держава. Принаймні – вони самі так вважають. Щиро був здивований довготривалою суперечкою – дозволяти чи забороняти піп – парад. Звичайно, забороняти його не можна. Забороняти треба «церкву», яка його організовує.
Але забороняти - означає виходити із такої зручної «гібридної» стратегії, втрачати ринки збуту і цілі підприємства, а отже – грубі гроші. Що тоді в офшори везти? Отож, для нас видумали нехитру побрехеньку (наш през на це майстер). Нехай, мовляв, Вселенський Патріарх наведе лад у православ’ї, визнає Київський патріархат, а потім ми вже їм усім покажемо. А зараз ніяк не можна – ну не стерплять ніжні душі наших християн відсутність канонічної православної церкви… Знають, бісові душі, що чекати на Варфоломея можна довго – довго.
Уявіть собі Вселенського Патріарха, главу Церкви, на якого покладено обов’язок підтримувати лад у православ’ї, але якому не надано жодних коштів на це. Будучи, по суті, іноземцем та іновірцем у мусульманській Туреччині, Варфоломей у якості фінансової бази має більш ніж скромні внески всього кількох тисяч прихожан, належних до його церкви, і більш ніж нескромні пожертви РПЦ (так у них називають хабарі). При чому, Патріарх навіть не має впевненості у тому, що є за кого списи ламати. Просто виходячи з нашої буремної історії, кульбітів багатовекторної політики. Що, як раптом повернуться ці навіжені українці «у лоно канонічної РПЦ»? І ким він виглядатиме перед колегами, намарно втративши джерело доходів? Всі взаємновизнані (тобто канонічні) православні церкви автокефальні, тобто ділитися з ним не будуть. Це бог на всіх один, а гроші у кожного патріарха свої… І виявиться він поміж бородатими колегами віслюком, який задумав відсунути іншого від годівниці, а мусив врешті відсунутись сам. Чи думаєте, він не знає, дияконом якої церкви є наш през?! Про совість не скажу, але дурні до патріарших посад не дослужуються (крім московії, звичайно).
Роль світового православ’я у нашій війні взагалі мерзенна. Визнаю це з глибоким сумом, як і свою приналежність до цієї конфесії. Третій рік московія під прапорами православ’я проливає нашу кров у війні, яку сама визначає як релігійну, на захист одновірців … від одновірців. Я особисто не почув від жодного з 13 православних патріархів жодного слова на захист українських одновірців і засудження сатанинської орди. Чи хоча б визнання, що ця війна і кацапські претензії не мають жодного відношення до православ’я. Врешті – чому дивуватись. Ці церкви бідні, насамперед через бідність їхніх держав. Московська ж «церква» багата, бо фінансується з державного бюджету як спецслужба, і дуже щедра на пожертви. Для слухняних патріархів, звісна річ.
Тому мене все частіше відвідує думка: чому ми чіпляємося за цих мерзотників, як воша за кожух, навіщо прагнемо визнання від посіпак нашого найлютішого ворога?
Чи не розумніше створити Українську Помісну Християнську Церкву взагалі без згадки про православ’я? Не для того, щоб змінити обрядність, догматизм, Символ Віри (все це можна залишити православним, традиційним для нашої культури) а щоб не бруднитися об продажних «братів у Христі». Власне, подібна церква – православна за змістом, але не за формою, існує вже багато віків. Це УГКЦ, уніатська церква, багата славною історією боротьби за нашу волю і незалежність. От тільки вона не наша, на превеликий жаль. Створювати державну церкву на її базі не можна – це означало б лише зміну хомута на власній шиї. Замість наших кацапських «братів» і їх продажних прислужників вона буде відстоювати інтереси Святого Престолу, авторитет якого, піднятий святим польським Папою Войтилою на нечувану висоту, дуже похитнувся після зустрічі нинішнього понтифіка з гундяєм. Чого варта лише спільна декларація про громадянську війну в Україні! Я далекий від думки, що Папа продався кацапам – все його життя свідчить про небувалий аскетизм. Він просто вирішує проблеми своєї Церкви нашим коштом. Чи потрібно нам це?
Невже у своїй любові до Бога українці зобов’язані спиратись на чужий авторитет і питати дозволу у ворогів наших. Бог сказав нам: «де двоє чи троє зібралось в імя моє – там і церква». Може варто таки зібратися, всім разом і не забуваючи – в імя кого? Наш народ замінив собою прогнилу державу у найбуремніший момент історії, організував, озброїв, нагодував своє військо.
Чому ми маємо віддавати долю Церкви у брудні руки наших політиків?! Історія знає багато прикладів успішної церковної реформи, яка змінила на краще життя народу і долю країни. Англійський король Генрі Восьмий, наприклад, не побоявся заборонити домінуюче на той час у Європі католицтво і створити власну, Англіканську церкву з собою на чолі. Причиною стали проблеми успадкування трону (у короля народжувалися лише дочки, а церква не дозволяла йому розлучення і черговий шлюб) і зажерливість самої церкви, яка забирала десятину у зубожілих від війни людей. Інтереси верхів і низів збіглися. Наслідки відомі: Британія стала однією з найзаможніших країн світу, англіканська церква там досі є домінуючою.
Щоправда, реформа очолювалась королем. Але ж він не ховав гроші в офшорах, не вів бізнес з ворогом, не мав підприємств на ворожій території. Наша прогнила держава успішно експлуатує пережитки «совка» у мисленні багатьох українців. У даному випадку – дурне переконання, що хтось має за нас для нас щось зробити – Варфоломій, Франциск, порошенко, хто завгодно, аби лише не ми!
Може, нам час обійтися без неї, знову взявши свою долю в свої руки? Зібрати кілька мільйонів підписів під петицією. Але не до петі, а до панотців Святослава і Філарета, з проханням про обєднання УПЦКП та УГКЦ. Без підпорядкування жодній зовнішній силі, без дозволу від очільників католицтва і православ’я, лише за своєю і нашою волею. Вони вже давно довели, що люблять Україну. Кожен по своєму, але щиро. А церковний клір зазвичай подібний до предстоятелів. Обєднавши дві найвпливовіші, патріотичні церкви в єдину помісну ми забезпечимо стійкість держави від впливу зовнішнього ворога і остаточне звільнення співвітчизників з кацапського духовного рабства.
Ще рік тому не повірив би, що муситиму виступити проти православ’я, але сам хід подій невблаганно підштовхує до цього. Адже ми третій рік поспіль з останніх сил обороняємось від підступного, сильного, підлого ворога без будь – якої зовнішньої підтримки! Інакше чим я відрізнятимусь від патріотів - співвітчизників, які досі ходять у вражу «церкву» за звичкою, через її «канонічність», здуру, чи просто, щоб не думати. Про ворогів не йдеться, їх треба відправити звідси слідом за РПЦ.
А закиди про свободу совісті і права людини у цей скрутний час маємо рішуче відкинути, як ворожі прояви. У ворогів наших совісті немає, а людьми їх вважати важко. Держава не може не втручатися у церковні справи, коли йде війна і агресор використовує питання віри як засіб війни а свою «церкву» як інструмент поневолення українців. А якщо не втручається – значить її просто немає. Згнила. Маємо вирішувати свої проблеми самі. Інша річ, для чого нам таку «державу» годувати, якщо користі з неї – нуль? Може, маємо створити іншу, справжню, на чолі з патріотами, готовими вмерти за неї, а не мерзенними торгашами. Тим більше, що зараз патріотів одразу видно – вони на фронті або фронту допомагають, чим можуть, синів не ховають у раді і самі не ховаються... Але це вже наступне питання…