Початок тут https://www.mytus.net/index.php/publitsystyka/item/99-zagranytsja-nam-pomozhe
Відповідаю, хоч і з запізненням, на цілком слушне зауваження: чому не згадав про Британію. Не згадав навмисно, бо потребував часу, щоб розібратись, що ж там врешті відбувається. Потроху розвиднюється…
Якщо коротко – починається будівництво Британського Світу. Чи відбудова – кому як подобається. Британський правлячий клас виявився найбільш тверезомислячим у світі, а британська політична система – найстійкішою до корупційних впливів. Річ у тім, що конституційна монархія британського зразка, що сприймається в світі переважно як атавізм, має дуже цікаві і дуже цінні особливості.
Британський прем’єр – найслабша фігура на європейській шахівниці. Від нього реально мало що залежить. Навіть у Британії, не кажучи вже про світовий рівень. Саме тому я й не поспішав радіти явно проукраїнскому курсу Джонсона. Річ у тім, що Британія – не лише парламентська республіка, але ще й має на додачу повністю мажоритарну виборчу систему. Так історично склалось. Їхній парламент дуже вже старий. Коли відкривався – ні з ким було навіть порадитись. Тож вчились на власних помилках. Спочатку він нагадував загін, у якому біснується скажене стадо. З часом найрозумніші почали підозрювати, що даремно марнують час і сили на крик та штовханину. І почали об’єднуватись у зграї. Які пізніше назвали партіями. В англійській мові це поняття швидше нагадує нашу «групу» чи «шайку»… Просто тому, що разом легше докричатись. Особливо якщо в унісон. З часом парламентарі, що не прибились до жодної зграї, відчули себе чужими на цьому святі життя. Кричи – не кричи, ніхто не почує… Так зародилась Британська партійна система. Лідер партії впливає на депутатів десь в тій же мірі, що місячне сяйво на ріст телеграфних стовпів… Навпаки, це депутати роблять йому честь, визнаючи найслизькішим типом майстром компромісу, спроможним досягти зовнішньої єдності й внутрішнього балансу інтересів. Лідер не може, як у нас чи деінде, викинути неслуха з партійного списку! Навпаки, депутатам раз плюнути замінити лідера на слухнянішого. Звісно, що в наших умовах така система неможлива: це був би справжній рай для депутатів, які продавались би й перепродувались по кілька разів на дню… В Британії нічого подібного не відбувається в принципі. Бо не прийнято, як кажуть вони. Або не сприймається виборцями, як скажемо ми. Депутат, що змінить партію, в Британії не матиме жодного політичного майбутнього. Його не оберуть навіть двірником! Кому потрібен йолоп, що змінює свої переконання? Як він може відстоювати якісь цінності, якщо жодних власних не має?! Будете сміятись, але саме так міркує «пересічний» британець. Вочевидь його просто пересікли в іншому місці, ніж українського. Не через мозок… В Британії, щоправда, депутат може залишити власну партію на знак протесту проти чогось, на його думку суттєвого. Таким чином він значно обмежує свої можливості на державному рівні, бо залишається довіку поза зграєю, зате здобуває заслужену славу рідкісного рога, навіть за Британськими мірками твердого й принципового політика і може робити кар’єру десь на муніципальному рівні, де стадність не є базовою вимогою. Але це, як самі розумієте, вже жест відчаю. Як голодування у наших ув’язнених. На практиці до такого вдаються рідко. Хоча можливість демаршу, особливо популярного політика, зменшує тиск зграї партії на нього до більш-менш пристойного рівня. За таких умов посада прем’єра – штука невдячна. По перше – треба більш-менш влаштовувати переважну більшість депутатів від власної партії. Про любов тут не йдеться, в жодному сенсі цього слова. Лише про Терпіння… По друге – треба бути популярним серед виборців. Останнього часто вдається досягти ексцентричністю. Черчіль вам прикладом. Чи Тетчер… Джонсон, як на мене, достатньо ексцентричний, щоб затриматись на посаді надовго. Британці люблять підсміюватись над своєю владою. І люблять владу, яка дає їм для цього приводи. Бажано регулярні. В ідеалі – щоденні. Джонсон, як ніхто до нього, близький до ідеалу. Колишній журналіст, він спілкується з пресою дуже професійно, використовуючи писачок настільки віртуозно, що їм здається, наче це вони використовують його… Не звертали увагу, що він спілкується з пресою майже щодня? Це його захист передусім від хижих колег по зграї. Бо прийдуть чергові вибори, і виборець спитає свого депутата: навіщо ти відправив у відставку такого чудового дурнуватого прем’єра?! Треба мати поважну причину, бо можуть запідозрити у державній зраді, або навіть гірше – у відсутності почуття гумору! Доля такого політика буде сумною… Недарма Черчіль відверто сумував, не побачивши у «Таймс» карикатуру на себе і вважав день пропащим…
Скажете, Джонсон вам когось нагадує? Одного з найвеличніших лідерів сучасності? В цьому й проблема… Ваша, не їхня. Бо якщо ви не можете відрізнити ексцентричного оксфордського джентльмена від дебілуватого лоха – не варто вам ходити на вибори… Взагалі…
Коли британці проголосували за вихід з ЄС, консерватори, що агітували проти, пішли у відставку, оголосивши виборцям: ми вмиваємо руки, обирайте популістів, що агітували вас за брекзіт, нехай вони вас і виводять звідти. Ми не знаємо, як. І бажання не маємо, якщо вже чесно. Ліберало-популісти, відчувши запах смаленого, заворушились під тесаком із глухим бубонінням: а ми що… а ми нічого… це взагалі був жарт такий… у вас що, почуття гумору зникло?.. Придивившись до них уважніше, виборці сказали: це вже занадто, навіть для нас! Безвідповідальні вони якісь! І зовсім не смішні! Насрали і в кущі… Ні, панове консерватори! Виводити нас з ЄС будете ви! Знаємо, що не хочете, але куди подітися: більше нікому. Тож виводьте, а тоді вже консервуйте. Рецепт знаєте, не нам вас вчити… Втім консерватори, здається, були готові до такого фортелю. Можливо тому, що й самі – британці. Іноді здається, що вони навіть не здивувались… І заходились розлучатись, як уміли. Тобто повільно й незграбно. Солідно так, консервативно… Чим не забарились скористатись європейці, що задались ціллю зразково покарати відступників, щоб іншим неповадно було з їхнього раю втікати. Тому угоду підготували настільки кабальну, що британські консерватори визнали їхню поведінку неспортивною. І замінили прем’єра. Джонсон, здавалось, ідеально підходив на посаду тимчасового офірного цапа, на якого можна буде повісити майбутні збитки. У якості журналіста він відкрито висміював ЄС, тупість Брюсельської капусти бюрократії, наполягав на Британських цінностях і взагалі був одним з небагатьох консерваторів-прихильників брекзіта ще в ті часи, коли така позиція вважалась маргінальною. Дурнуватий вигляд і специфічний гумор Джонсона в очах багатьох депутатів-консерваторів стали чудовою відплатою підлим європейцям… Та Джонсону несподівано допомогли банкіри. Брюсельська капуста бюрократія була впевнена, що після Брекзіту фінансовий центр неминуче переїде з Лондона до Франкфурта. Не питайте. Просто саме там в очікуванні на них вдвічі виросла ціна на офісні приміщення… Як може бути інакше, якщо економіка ЄС вп’ятеро більша за британську?!
А от так! – сказали банкіри й не рушили з місця. – Гроші люблять спокій, ми любимо гроші… Тут у Сіті в нас повна автономія, держава в державі… Навіть поліції нема і суди наші власні… Остання інтервенція в Британію відбулась років п’ятсот тому, приблизно з тих пір і закони не мінялись… Що ще бажати?! Ринок у вас більший? То й що – прибіжите й сюди. Кому, зрештою гроші потрібні?!
Після цього ребром стало питання: а хто з кого виходить? Британія з ЄС чи може навпаки? Під єврочиновниками захитались крісла. А Джонсон явив світу залізну витримку: або справедлива угода, або ніякої… І європідлота не витримала. За три дні до часу Х, гризучи кактус ковтаючи сльози, вона таки погодилась з британським уявленням про справедливість. Характерно, що таку саме угоду намагались виклянчити у європідлоти наші кролячі «єврооптимісти». І отримали відповідь, що це неможливо, бо збитково для ЄС. Чому дивуватись: у нас же нема Сіті з його біржею й банками… Тож щодо нас справедливість інша, і будь на місці кроля сам Цицерон, та ще й без кулі в лобі, наслідки були б тими ж… Зараз, до речі, коли прийшла пора коригувати нашу євроасоціацію, наші переговорники знов канючать угоду, як у Британії, підкріпляючи свої дурнуваті претензії гучним шмиганням носом і патетичними вигуками: а чому їм дали?! А тому… - бурчать євробюрократи, ховаючи очі… Тож, самі розумієте, наші шанси на пристойну угоду з шайкою, до якої ми здуру намагаємось впроситись – примарні. Це якщо оптимістично…
Але повернемось до наших британів… Я зарані попереджав вас, що хтось нас таки продав. Певно ви вже й самі здогадались, хто… Для геть нездогадливих натякаю: президент Жопайден, на якого молились наші ліберали-дермократи. І не треба про вбивцю згадувати, чи як там він пуйла обізвав. Ніякий це не маразм, а встановлення тарифу. Сам я у жодному борделі зроду не був (навіть до Ради ні ногою), але завсідники стверджують, що збоченців там обслуговують за спецтарифом. З пуйла Жопайден взяв за любов, як із вбивці. Тому й сказав зарані, ще до візиту свого Блюмкіна в москву. Щоб встигли перевести на відповідну картку потрібну суму. Американські президенти – вони дорогі. І не лише ті, що на зеленому папері відтиснуті. Ті якраз найдешевші… І тепер конь-грес може скільки завгодно волати про зраду, можливо навіть щиро, бити копитом, бо цього разу зрадили не лише нас, не лише своїх стратегічних союзників-поляків, але й свій газовидобувний бізнес – потяг пішов… Бізнес – він такий… Нещадний. Макарон виявився дешевим, і не лише на вигляд. Бо геть дурний. Макрель куди дорожча, але до Жопайдена їй звісно далеко. Бо й близько не має того впливу, що він… А що ж Джонсон? Виявився єдиним непродажним політиком? Скажімо так: можливо… Бо не хочеться марно обмовляти людину. Може він і справді не взяв би. Зрештою ж не всі продажні. Трапляються й такі збоченці, навіть серед політиків… Але штука в тім, що йому й не пропонували. Нема сенсу. Він людина підневільна, залежна від депутатів (хто не втямив – читає текст спочатку). Тож злетить з посади, як фанера над Макароном, якщо дозволить собі наслідувати Жопайдена. Скажете, пуйло мав купити депутатів? Правлячу більшість? Теж нема сенсу. Кожен з них теж несамостійний. Він залежний від багатьох впливових людей у своїй партії й на своєму окрузі. Якщо не рахуватиметься з ними – вік Вестмінстера не бачити… І, будете сміятись, він якоюсь мірою залежний навіть від виборців. Не від кожного конкретно, ясна річ, а від громадської думки. Яка формується пресою… Не хочу ідеалізувати британських акул пера, але наших гріх і поруч ставити… Це як солідну утриманку банкіра порівнювати з трудовими десантницями Окружної… Негоже, словом… Таким чином, влада в Британії розмазана тонким шаром між десятків тисяч людей, що разом становлять правлячий клас і еліту. Тобто те, чого нема в нас, в Україні. А ще в британців є нажите багатовіковим танком на граблях розуміння, що обирати треба когось із цієї еліти, а не з собі подібних. І базове усвідомлення своїх інтересів теж присутнє… Тож за Британію в цьому сенсі можна не турбуватись… А наш танок лише починається. І лоби ще міцні…
Останнім часом нам відверто щастило з Британією. Ми підписали дуже вигідну (не як з ЄС) торговельну угоду, завдяки якій отримали найбільшого торговельного партнера. Саме так – товарообіг з Британією в нас зараз більший, ніж з ЄС чи Китаєм, і саме завдяки нарощеному таким чином експорту наша стражденна економіка, знекровлена війною, дурнями, мародерами, зрадниками, коронавірусом – досі на плаву. Без цього в нас ще взимку почався б давно передбачуваний фахівцями дефолт… Крім того, маємо добрі шанси стати експортерами не лише с/г продукції, а й високотехнологічного обладнання. Річ у тім, що британська позиція більш чесна щодо партнерів. Їхні дурні вимоги не є штучними бар’єрами для обмеження імпорту, як у ЄС, а всього лише формальностями, виконавши які можна спокійно торгувати й не очікувати подальших каверз. Але найголовніше інше. Британія впряглась у нашу війну з Москвою. І загальновідомий випадок з есмінцем – це лише дрібничка в загальному ряду. Британські гвардійці, перекинуті у Херсонські степи у найгарячішу пору, коли вся світова підлота завмерла в очікуванні походу пуйла за водою, посприяли зриву ворожих планів. Наших десантників британці навчили затяжним стрибкам, коли на парашуті можна пролетіти сотні кілометрів. І не лише навчили, а й подарували парашути й обладнання для таких стрибків – теж недешеве. Таким чином москалям було показано, як їх можуть позбавити Криму у випадку загострення на фронті. А це дорогого вартує… В нас по черзі побували всі елітні підрозділи британського війська, навіть Гордоновський полк (ні, не того Гордона, дяка Богу, а той, що охороняє королеву) який взагалі дуже рідко залишає Британію. Британська гра виглядає дуже складною, багаторівневою. Скориставшись поглинанням Білорусі московією, британці чітко дали зрозуміти, що впрягаються за Україну по повній. Але не за Польщу… Британські посадовці показово уникають контактів з поляками, що вертяться, немов на гарячій пательні. Таким чином склалась принципово нова ситуація, коли орда може напасти на Європу, не доївши нас. Це немало стурбувало ситий і самовдоволений Німецький Світ…
Цілком можливо, що це і є основною метою британської гри – примусити німців вийти зі сплячки й повісити переобрати своїх продажних нерозумних макрелей. Ну а заодно й показати полякам, де раком зимують… Останнім взагалі не позаздриш. Тридцять років несамовитого лизання американської дупи, принизливого підлабузництва, не принесли ні користі ні задоволення. Гонорове польське панство почувається як повія, якій заплатили фальшивою банківкою. Чи то ошукали, чи згвалтували – одразу й не розбереш… Перед поляками постала в повний зріст смутна перспектива війни з московією сам на сам, із своїм стотисячним військом, посиленим батареєю американських «Патріотів», придбаних втридорога, за союзницькою ціною… Ви не помітили, як враз стихли розмови про Бандеру, з яким ми у Європу не попадемо (за них Степану Андрійовичу окрема подяка – і після смерті не залишає нас своєю турботою), зникли десь апологети Волинської різанини… Таким темпом за рік-півтора в Польщі Бандері почнуть ставити пам’ятники. Жити всім хочеться… Бундючні німці-австріяки-голанці теж раптом перестали бурчати, що не просили нас від москалів їх захищати. Вірна ознака того, що скоро попросять…
Що ж таке Британський Світ і чого від нього сподіватись.
Розуміючи, що ЄС та США мають інтереси, принципово відмінні від британських, а отже подальша імітація союзу з ними не принесе жодної користі окрім проблем, а Британія замала й заслабка, щоб самотужки вижити у тому світі, що на нас насувається, британська еліта почала перейматись створенням неформального (вони завжди міцніші за паперові) союзу з іншими країнами на основі спільних інтересів. Згідно Британської військової доктрини загрозу №1, причому не самій Британії, а всьому людству, несе московія (пуйлу – з цього місця починати пишатись). А у США це Китай. Хто не зрозумів, чому так – бере в руки глобус і починає крутити. Москва куди ближче до Лондона, ніж до Вашингтона. А щодо Далекого Сходу – його вже не варто брати до уваги. Це хвіст змії, не голова. Та й дракон китайський вже давно під цим хвостом принюхується… А він сам навпаки, до Європи гузном повернутий, принаймні поки що… Тож до співпраці будуть залучені в першу чергу колишні колонії. Міра ентузіазму від такої пропозиції в них прямо пропорціональна відсотку британських колонізаторів у тамтешньому суспільстві. У Новій Зеландії й Австралії вона викликала довгі бурхливі овації, у Канаді – теплі аплодисменти, в Індії – зловісне, але стримане покашлювання. В другу чергу будуть запрошені держави півночі Європи, які історично орієнтуються на Британію. Позаблокова Швеція в першу чергу, можливо Фінляндія й Норвегія (що так і не вступила до ЄС), теоретично навіть Данія. В третю чергу спробують впроситися країни Балтії, які вже зрозуміли, як саме НАТО їх захищатиме. Цілком можливо, що запросять і нас. Якщо перестанемо тупити, тобто переоберемо владу… У світі, де все поділено задовго до нашого народження, такий шанс випадає нечасто, дуже б хотілось скористатися… З’являється вікно можливостей, настільки широке, що з нього цілком може випасти щось зелене й смердюче… Це якщо стратегічно. А тактично ми вже у виграші. Отримали спорядження для десантників, що на порядок підвищить їх та ССО боєздатність, мінні тральщики. Найближчим часом можемо отримати новітні ракетні катери, чотири десятки застарілих (за британськими мірками) але новеньких за нашими винищувачів, пару таких самих есмінців з відстійника, і ще багато цікавого. Не тому, що Джонсон добрий із середини (чого нема, того нема), а через передбачливість британського правлячого класу. Ви не помітили, що остання вдала інтервенція на Британські острови відбулась ще 1066 року, а остання невдала – ще у 17 сторіччі? Але попри те Британія регулярно приймає участь у всіх європейських війнах… От тільки не на своїй території, так дешевше обходиться… Але для цього треба мати розум, щоб вступити у війну вчасно, а не коли за тобою вже прийшли. Треба мати зрілу еліту, яка вчасно прийме важке рішення, пов’язане з неминучими втратами, як людськими так і фінансовими. Саме це зараз і відбувається. Поки тамтешні журналюги вправно, але неспішно готують громадську думку до виходу з НАТО запитаннями «А як так може бути, що ми перебуваємо у військовому союзі з державами-партнерами нашого стратегічного ворога №1? А на біса нам такий союз?», Британія потихеньку впрягається у війну на нашій стороні. Бо альтерантива – поглинання України московією, з подальшим вторгненням диких орд до Європи, їм зовсім не подобається. В московії закінчується промисловий потенціал, награбований у Європі минулого разу. 75 років – не жарт, щось зносилось, щось застаріло. Час поновлювати верстаний парк… У тому ж місці, тим же способом… Навіщо щось міняти, якщо минулого разу вдалось?
Скажете: фантастика? Коли я прогнозував швидкий розпад держав-ветунів ООН, вам же теж було смішно? А зараз, коли процес рушив, певно вже не дуже?..
От тільки наших нинішніх друзів – поляків і турок Британці схоже відчепили від поїзда назовсім, бо з огляду на попередній історичний досвід переносять їх з великими труднощами, та й то недалеко. Тож боюсь, що й нам доведеться робити вибір… Тут вже наш інтерес – пропетляти подовше (у нашому становищі навіть непевними торгівельними партнерами не розкидаються), нікому нічого не обіцяючи. Окрім Британії, звісно. Там не пропетляєш… Головне на сьогодні, що мої недобрі підозри Джонсона в самодіяльності виявились марними. Підтримка України, незважаючи на всі пов’язані з цим витрати й ризики – це консенсусна позиція правлячого класу Британії в цілому. Тож на суттєву допомогу, аж до прямої військової у разі крайньої потреби, в довгостроковій перспективі ми таки можемо сподіватись. В міру її сил, звичайно – доволі скромних порівняно зі США. Але в допомозі головне не можливість, а бажання – можете самі переконатись, співставивши Литву, що має велике бажання при мінімумі можливостей, і США, де все навпаки. Порівняння не на користь США. Принаймні, якщо нам колись доведеться обирати між цими державами – розумно буде підтримати Литву…