Я пишу ці рядки у третій день страшної битви вже дев’ятирічної московсько-Української війни. Між двох вогнів: прадавнім Черніговом, куди щойно увірвались ори й славним Ніжином – Нежатою Нивою. Чернігів веде вуличні бої з окупантом, що таки зміг увірватись зі сторони гумової фабрики, попри відчайдушний спротив наших героїв-захисників. Життя й здоров’я сотень тисяч людей, їхні домівки, тисячолітні храми – гордість і слава наших великих предків, знов загрожені черговою ордою.  Під загрозою знищення північними варварами опинилось усе прадавнє місто, шо у 9-12 сторіччях було найбільшим у Східній Європі. Оркам байдуже, що з нами буде… Під Ніжином, колишньою Нежатою Нивою,  рясно политою нашою кров’ю тисячу років тому, де після страшної битви з тією ордою нікому було зжати жито, наші герої зараз зупинили страхітливе угруповання чисельністю до дивізії, що рветься до Києва, нашої споконвічної столиці.

            Я пишу цей текст з Вірою, Надією і Любов’ю. З вірою в перемогу, надією на швидке й переможне закінчення війни й любов’ю до України, яка все ще може знову стати злочином… Але Орда не переможе. Ми вже зробили найголовніше: ОПУСТИЛИ ЇХНЬОГО ПАХАНА. Ми зробили це усі разом: фронт, що докладає неймовірних зусиль і власних життів, і тил, що не піддався паніці й допомагає всім, чим може. Світанок вже близько!

            Пуйло скинуло свого начальника ГШ. Воно налякане й шукає офірного цапа, хоч потайки вже розуміє, що стане ним саме. Як знавець справжньої, не московської історії, маю вам повідомити: у Візантії, Східній Римській Імперії, де василевси гинули від рук придворних частіше, аніж вмирали своєю смертю, звільнення головного воєнначальника МАЙЖЕ ЗАВЖДИ призводило до вбивства самого василевса у найближчій перспективі. І московія, жалюгідна пародія на ту імперію, не стане винятком з її правил. Бісноватий фюрер вже втік х москви за Урал, сцикливий гном збирає холуїв-подільників та толковиштє. Воровская маліна, що керує зараз ордою, ще слухає опущеного пахана. Аде вже усвідомлює, що це «не по поняттях».

Депутати госдупи вже верещать від страху за скоєне. Бридка красножопа комуняка вибріхується, що їх надурив пахан. Мовляв вони «підписувались» лише на звільнення миролюбних народів бамбаса з під бандерівського гніту. А про Київ, мать его, розмови не було. І що воно, падло, в шоці від скоєного. Що ми йому знову браття. Бо воно проти розпаду ссср, де ми з ним жили у щасті, його великому щасті… Воно вже не боїться опущеного пахана. Вірніше боїться, але менше, аніж нас! З чим нас всіх і вітаю від усього хворого серця! І це просто перші ластівки (якщо можна назвати ластівкою тупу сраку), дупа починає роздуплятися! Вони ще привезуть нам своє пуйло у мішку. Може навіть ще живе, хоча це вже навряд – не в їхніх традиціях залишати іншим те, що можна вбити самим. Це вже суто їхня традиція: звалювати всі свої старшні гріхи й звірине нутро на вошдя. Й вкорте прикидатися братами. Але це вже востаннє. Не опускаємо руки! Молимось за перемогу й мир, без неї для нас недосяжний. І робим кожен все що може для Перемоги і Миру. Вже світає…