Вчора наші карманичі віддали ЧОТИРИ життя за водокачку. Якби ж то їхні життя, то й чорт з ними. Той, що ночами рюкзаки шиє, а днями вражою мовою про патріотизм український бреше. Але ні, вони розплатились за водокачку життями чотирьох Героїв, відправлених на заклання. Ворог, якого не можна називати на ім’я, бо в говнокомандувача від того промокає памперс, цинічно й підступно заманив захисників України у пастку. Яка несподіванка! Хто б міг подумати! Ніколи такого не було, і от знов! Спочатку дистанційно розставили міни, потім холоднокровно розстріляли саперів з «об’єкта критичної інфраструктури», тобто з водокачки, що поставляє воду… по обидва боки лінії фронту! По обидва!!! Королівство кривих рил… Керівний хом’як гордо заявив, що ворог «намагався спровокувати наші війська на знищення об’єкта критичної інфраструктури». Але ми не піддалися! Нехай навіть не сподівається клятий ворог, якого не можна називати! Героїв у нас ще багато! Не те, що водокачок. Вони ж грошей вартують! Водокачки, звісно, не Герої… Україна – найгуманніша в світі держава. До ворогів, звісно… Що нам життя захисників! Головне – водокачку збережено! Снайпери-вбивці теж не постраждали. Можна роздавати нагороди. Самі знаєте кому. Порядна людина українську державну нагороду й у руки взяти гидує... Он один Сорд спробував, тепер відгрібає… Та не пропадати ж добру! Недаремно ж наша армія найбільша в Європі за… числом генералів. Це щоб було кому ордени носити, якщо ви не в курсі. Бережіть генералів! Вони приймають ганьбу за вас! Не даремно ж у нас не війна, а чорт зна що – чи то ООС, чи то АТО, чи може вже щось нове, але обов’язково на три літери… Бо якби війна, то командири, які ціною життя солдат вберегли «критично важливу інфраструктуру», вже висіли б рівними рядами на деревах, від керівного хом’яка починаючи. Спитаєте: за що? За ногу, не за шию! Щоб не одразу сконали, а мали час повисіти й подумати над своєю поведінкою перед візитом до Всевишнього.
Але ми не такі, хвала Всевишньому. Ми гуманні, добрі, толерантні, терпимі. До ворогів, звісно. А Патріоти… Патріоти мають сидіти в тюрмах. Щоб у говнокомандувача не промокав той клятий памперс… Він розкаже нам про свої успіхи в нелегкій справі розведення військ на гроші на зарані підготовлені позиції і про мир, побачений на власні очі в очку путіна… Власне, задля цього його й обрали. Спочатку олігарха, цинічного баригу, мародера, щоб поборов олігархат. Тепер дезертира, щоб забезпечив мир. Який мир може забезпечити дезертир? Отой, що на цвинтарі… І стада ботів кольорів всіх відтінків лайна, від коричневого до зеленого, наввипередки заверещать про те, що не можна розхитувати човен, і боротись із внутрішнім ворогом, поки не знищений зовнішній… Що із внутрішнім ворогом треба єднатись, задля перемоги над зовнішнім. Лише до моменту перемоги, звісно. Який ніколи не наступить, бо внутрішній ворог про це дбає... І знову поїдуть труни із фронту. Забезпечувати бидлу мир і питну воду. І знову ридатимуть над ними рідні й ховатимуть від сорому погляд останні Громадяни. І наступні Патріоти, вцілілі у пеклі війни й жорнах репресій, поїдуть затуляти собою дірки на фронті. Щоб забезпечити бидлу можливість знов обрати замість Героїв мародерів, вбивць, окупантів… Бо бидло хоче їсти… У нього нема ні совісті, ні честі, ні розуму – то все людське, бидлу воно ні до чого. Його не цікавить майбутнє. Ні своє, ні своїх дітей, ні своїх батьків. Воно голодне й хоче жерти. А у ворогів, як зовнішніх так і внутрішніх, завжди знайдеться для нього трохи гречки. І по півтисячі гривень на горілку…
А що залишається останнім Громадянам? Бачити сни… Як якісь добрі недобрі люди, а може марсіани, бичами женуть бидло у стійла, попередньо спустивши йому шкіру на спинах. Щоб ніколи більше не сміло вдавати з себе людей, ставати на задні лапи і ходити на вибори…