Вперше опубліковано в травні - вересні 2014 року.

1

Скоро мине півроку від початку російської агресії в Україні та анексії Криму. Пересічні українці затамувавши подих слідкують за реакцією світового співтовариства на цей нечуваний фашистський злочин. Картина начебто знайома, принаймні – з літератури та кіно. Всі атрибути на місці, як має бути: фюрер  – абсолютно біснуватий, рібентроп -  достатньо знахабнілий (варто хвилину його послухати), гебельси щоправда миршаві, зате он їх скільки – легіон (тільки слухати не раджу – можна отримати запалення мозку), екзальтований Путлером натовп теж нівроку – майже 100% підтримка на 1/8 частині суші, всіх незгодних – чи то шельмують чи то лінчують (здаля не видно), антипутлерівська коаліція створена (гельгочуть, наче гуси, всі білі, тільки один чорний – це ватажок, зветься Хусейн, хоча на це і`мя і не відгукується), п’ята колона теж в наявності і достатньо огидна (абсолютно не можливо ні слухати ні дивитись), міжнародний договір, що був віроломно порушений – взагалі вище всяких похвал (як-не як гарантії безпеки і територіальної цілісності від найсильніших держав світу а не якийсь там договір про ненапад), а все ж чогось не вистачає. Найспостережливіші вже помітили: не вистачає практичних дій з відсічі агресору та відновлення порушеного ним світового порядку. Почали вже гадати: коли ж воно вже почнеться. І де. І як. А воно все ніяк. Натомість нас з усіх боків щільним кільцем оточили дивні істоти, які розмахуючи мозолистими язиками висловлюють свою стурбованість невмотивованою віроломною агресією Росії щодо суверенної держави України. Натовп цей з кожним днем збільшується, а кільце стискається. Знайомтесь: це професійні Турбуни (іноді їх ще називають дипломатами). Вдивіться у їх натхненні обличчя! Вони отримують насолоду, займаючись улюбленою справою. Ні, не брешуть, як ви щойно подумали, якраз навпаки – говорять правду. Брешуть вони майже безперервно все життя - по роду служби і без найменшого задоволення. Уявіть собі, як приємно професійному брехуну говорити правду, та ще й під час виконання службових обов’язків! Оптимісти чують у їх словах обіцянку підтримки, песимісти – співчуття. Я належу до реалістів і намагаюсь чути саме те, що мені говорять. В даному випадку - стурбованість. Вдивіться в їх лощені, самозакохані обличчя, багатий, презентабельний одяг, шикарні автівки. З першого погляду очевидно, що існуючий світовий порядок їх цілком влаштовує, а отже кожне суттєве порушення цього порядку – турбує, про що вони цілком щиро нам заявляють. Старожили, які серед них є, ще пам’ятають, як особисто висловлювали свою стурбованість Китаю з приводу віроломної анексії суверенної держави Тибет у далекому 1955 році. Не чули про таку державу?  А звідки вам про неї чути? Вона ж анексована, тобто не існує, а отже і висловити нічого не може – навіть стурбованості. Існує, щоправда, Далай-лама, верховний вождь всіх буддистів, живе втілення Будди і за сумісництвом – глава того самого Тібету. Він регулярно висловлює свою стурбованість. Але тихенько-тихенько, щоб Китай не розсердився. А то ще з дому вижене.  Далай-лама щоправда живе в Індії, але для Китаю це – не проблема… Запитаєте: а чому ж Турбуни не захистили Тібет, не домоглися відновлення його державності і суверенності? А з якого дива? Вони цього і не обіцяли. Нам теж, до речі – не обіцяють повернути Крим. Обіцяють вжити заходів щодо повернення. Відчуваєте різницю? Чи Ви теж песиміст, чи (боронь Боже) оптиміст? Обіцянки вони звичайно виконають. Заходів вживуть, санкції посилять ще не раз. Ризикну спрогнозувати введення заборони на експорт до Росії новітніх шампунів для собак (там собак все одно не миють, на них там їздять, а час від часу – їдять, а отже виробники шампунів відчутних збитків не зазнають, лобіювати скасування санкцій не будуть) та імпорт з Росії діамантових кольє (своїх нікуди подіти). І російським діячам мистецтв, що підтримали анексію Криму, заборонять  в`їзд до себе (вони все одно туди не їздять, не те що Путлер). Але якщо ви сподіваєтесь, що вони  заборонять імпорт російського газу до себе та експорт вертольотоносців до Росії, а також в`їзд Путлеру – жорстоко помиляєтесь. Не заборонять. І не тому, що вони нам не співчувають (вони ж уже сказали, причому цілком щиро – співчувають, та ще й як, не дай їм Бог опинитись на нашому місці) а тому, що такі дії ще більше порушать звичний і любий їм світовий порядок, і так уже раптово порушений якимсь лисим гномом, що невідомо звідки виліз… Крім того, це зачепить їх економічні інтереси, а це вам не Крим якийсь – зачіпати їх економічні інтереси без крайньої потреби я навіть ворогу не пораджу. На це навіть Путлер не наважиться! Поки що… Що буде далі? А те, що завжди було. Історія ж повторюється. Згадаємо, як було минулого разу: лідери демократичної Європи (Євросоюзу тоді ще  не було)  29 вересня 1938 року віддали Гітлеру частину Чехословацької держави, де проживало чимало етнічних німців, щоб його «умиротворити». Чехів і словаків не спитали, але обіцяли їм зберегти непорушно те, що залишилось від Чехословаччини. Гітлер умиротворився на цілих кілька місяців та й захопив рештки Чехословаччини. Турбуни втерлись і проковтнули. Зараз одна відома фрау веде таємні переговори за принципом: визнання анексії Криму за припинення війни в Донбасі. Те, що Донбас не її, а наш - дрібниці, які її не обходять. Адже вона має силу. Принаймні, їй так здається... 1 вересня 1939 року  нападом Гітлера на Польщу почалась друга світова війна. Теоретично. Тобто, турбуни, що мали з Польщею договір про військовий союз (НАТО тоді теж ще не було) оголосили Гітлеру війну. Але не воювали. Не мали часу - висловлювали стурбованість. Воювати почали, 10 травня 1940 року, коли Гітлер напав уже не на їх союзників, а на них особисто. І не сказати, що слабкі були – англійці потім близько року воювали з Гітлером сам на сам, і не програли нічого суттєвого, ворога на свою землю не пустили. Тобто – не слабкі були, а нерішучі. Дуже вже дорожили вигідним їм світовим порядком, не хотіли його порушувати. Гітлер це знав. Думаєте, Путлер не знає? А що ж чехи, словаки, поляки? Через шість років Сталін визволив їх від Гітлера. Ще через сорок чотири роки НАТО визволило їх від нащадків Сталіна. Тепер чекають, поки хтось їх визволить від НАТО. Тому що одного разу ввіривши комусь свою долю,  тобто перетворившись із суб’єкта в об’єкт політики, повернутись назад  у статус суб’єкта  дуже важко. То що ж, нічого не можна зробити, щоб уникнути сумної долі Чехословаків? Можна, ще й як! Тільки треба робити самим, а не чекати, що Турбуни щось зроблять. Все що вони хотіли і могли – вони вже зробили. А отже нам від висловлювання своїх стурбованостей і вислуховування чужих давно пора перейти до рішучих дій. Знищення банд диверсантів, яких Путлер одразу заміщує новими, проблеми не вирішить. Я не закінчував академії Генштабу, але знаю, що на своїй території війни не виграють... А "стурбованостей" і "санкцій" Путлер зовсім не боїться. (Може, треба придумати якесь інше слово?)   Війна - найбільше лихо видуманеї людством. Однак вона не тільки забирає життя, сили і гроші, але і дає нові можливості. Причому втрати ми понесемо у будь-якому випадку. А щоб скористатись можливостями – треба ще дуже постаратись. 
Але це вже зовсім інша історія…

2

Дедалі частіше чути злагоджений (як у жаб на болоті) хор співвітчизників, що вихваляє НАТО і вимагає щонайшвидшого входження туди України. Характерно, що переважна більшість з них не уявляють, що це взагалі таке. 
     Так само як звіроподібні «повстанці» на Донбасі не уявляють, що таке сИпОратизм -  саме так вони пишуть це слово на своїх транспарантах (чи може їм ті транспаранти Пахло особисто малював?). Насправді НАТО – це політично – військовий союз, який взагалі не має власних збройних сил, а тому не спроможний сам по собі захистити будь – кого. 
     Статут НАТО проголошує, що оголошення війни одній з країн – членів НАТО є оголошенням війни всім членам НАТО. Точно таке ж положення містилось у союзному договорі Великобританії і Франції з Польщею. Після нападу Гітлера на Польщу союзники угоду виконали: війну Німеччині оголосили. Але воювати почали тільки через рік, коли німці напали вже на них.  
    Більше половини всіх збройних сил НАТО – це армія США. Так-так, тих самих США, які гарантували нам захист згідно Будапештського меморандуму. Бачите, як захищають? То звідки з`явилась ця дурна думка, що НАТО захистить своїх членів від Росії? Хто їх примусить це зробити? Всесвітня ганьба? А нинішня поведінка США та Великобританії стосовно України хіба менша ганьба? 
     Якщо зважати лише на конкретні дії, абстрагувавшись від галасливих заяв, картина складається така:
Україна просила про збройне втручання «гарантів» проти Росії. Відповідь – категорична відмова.
Україна просила про допомогу зброєю. Відповідь – надіслано сухі обіди. В кількості, недостатній навіть на один обід (якщо для всієї армії).
     Україна просила про економічну ізоляцію Росії (повне ембарго). Відповідь – персональні санкції проти кількох десятків російських діячів (не найголовніших, щоб були не образились). Начебто – ще санкції проти  певних російських компаній, які нам намагаються представити, як секторальні, проти цілих галузей російської економіки…
      Україна просила про фінансову допомогу, хоча б у вигляді кредитів. Відповідь – питання вивчається, допомогу надамо. Колись. Враховуючи, що питання вивчається вже півроку, у найближчі роки воно вирішене не буде. 
      Cкажете: НАТО – це не тільки США та Великобританія. Так, це ще Німеччина, Франція, Італія – країни, що за 22 роки нашої умовної незалежності ставились до України неприховано вороже. Це саме вони заблокували приєднання України до ПДЧ (плану дій щодо членства в НАТО).
     Є ще чимало інших членів НАТО, та чи варто про них згадувати? Якщо і варто, то тільки в тому сенсі, що вони всі не вважають за потрібне навіть виконувати взяті на себе зобов’язання перед НАТО – витрачати на власне військо не менше 2% власного ВВП. Це – просто нахлібники, які самі бажають мати захист від лідерів НАТО і не спроможні когось захищати. Єдина держава, яка має більш-менш боєздатну армію і при цьому дружно ставиться до України – це Польща. Однак до числа світових лідерів Польща не входить, захистити нас не зможе. Не впевнений, що сама зможе захиститись в разі чого. Принаймні зараз польське керівництво воліє не допомогу Україні обговорювати, а введення американських військ на свою територію. Нам же порадили зайнятись самолікуванням. Порада цілком слушна. Тільки сумніваюсь, що нинішнє бездарне наше керівництво її почує.  
      Хтось вірить, що всі ці країни захистять Україну, якщо вона підпише ще один нікчемний папірець – договір про вступ до НАТО? Чим він кращий від Будапештського меморандуму? Нічим. Він гірший. Значно. Будапештський меморандум – напіводносторонній. Тобто, Україна виконує свої зобов’язання одномоментно, а «гаранти» - безстроково. Тобто, оскільки Україна вже виконала свою частину зобов’язань – здала ядерну зброю Росії, що б вона далі не утнула – «гаранти» мають її захищати.
     Уявіть, теоретично, що Україна напала на оду з країн – гарантів (або одночасно на всі) і анексувала частину її території. Вигнати Україну з своєї землі «гаранти» мають право, а перейти Український кордон чи навіть ввести ембарго –  ні. Чому ж вони таке страхіття підписали? Тому що від самого початку не збирались виконувати.
    Отже, в нас немає жодних підстав вважати, що США та Великобританія по відношенню до нас чимось кращі, ніж Росія. Всі вони – політичні шулери, і жодна угода з ними дійсно не варта паперу, на якому написана. Якщо тільки у нас немає сили примусити їх виконувати власні зобов’язання.
    Яка сила може їх примусити? Зброя або суд. Зброя має бути ядерною, і у достатній кількості, щоб гарантовано знищити будь-якого ворога (саме тому нас і позбавили третього в світі за розміром ядерного потенціалу). Міжнародні суди знаходяться під впливом тих же самих «світових лідерів», а отже розгляд навіть найзаконніших наших вимог розтягнеться на роки і десятиліття. І якщо навіть колись ми отримаємо рішення на нашу користь, виконати його без застосування сили буде практично неможливо. Отже, знову все упирається в зброю. Ядерну, звісно. 
    Технічно і фінансово відновлення ядерного потенціалу можливе. Україна не має ядерної промисловості, але має найголовніше: всю необхідну сировину і фахівців відповідного профілю. І виробляє сучасні носії ядерної зброї, без яких вона втрачає всякий сенс. Ну не в себе ж дома її підривати, і не на волах до ворога везти…
   Часу на поновлення ядерного потенціалу потрібно менше року. Говорю про це відповідально, як фізик – науковець. Вартість проекту – кілька мільярдів доларів. Точніше зараз ніхто не скаже, по-перше тому, що вартість залежить від багатьох чинників, в тому числі політичних і соціальних, по – друге тому, що залежить від  кінцевого запланованого обсягу ядерної зброї.
    Необхідна мінімальна кількість ядерної зброї – питання дискусійне. Моя приватна думка – достатньо 500 боєголовок по 400кТ потужності на 50 МБР (міжконтинентальних балістичних ракетах) «Молодец» залізничного базування. Цей варіант найдоступніший технічно, фінансово і стратегічно.
   По-перше тому, що при існуючій точності кращих зразків закордонних МБР стаціонарне базування – вже вчорашній день. Всі МБР стаціонарного базування можуть бути знищені першим ударом ворога (особливо найімовірнішого, російського, для якого підльотний час 1-2 хвилини, недостатній для ефективного реагування навіть найсучасніших систем ПРО), а отже вже не є фактором стримування.
    МБР базовані на шасі автомобіля в Україні не виробляються, мають скромні бойові характеристики, дуже обмежену рухливість (як правило можуть переміщатися тільки в межах військової бази, через труднощі їх охорони від терористичних груп. Адже на шосе такий транспортний засіб не замаскуєш.
     Стратегічні бомбардувальники з ядерною зброєю на борту, навіть найсучасніші моделі – це позавчорашній день. Такий літак – не більше ніж зручна мішень для ворога, ідеальна ціль – повільна і висотна. 
     Залишаються підводні ракетоносці і МБР залізничного базування. Саме підводні ракетоносці складають основу стратегічних ядерних сил США та Великобританії. В Росії ситуація інша. Основа ядерних сил – наземні стаціонарні ракети «Воєвода» українського виробництва. 
     Не дивуйтесь – українського. Росія стрімко дичавіє і сповзає в варварство. ЇЇ промисловість вже не спроможна виробляти МБР. Культура виробництва (чи те, що там у них замість неї, бо ж культура і Росія – дві речі несумісні) не дозволяє.
    Росія спустила на воду три найсучасніші підводні ракетоносці, досить вдалі (жоден ще не потонув),  кажуть - тихші за американські. Кожен вартує близько двох з половиною мільярдів доларів.  От тільки користі від них Росія не отримує. На озброєння вони не прийняті.  Штатна зброя - МБР «Булава» вперто не бажає літати. Бо ж до булави треба голови, як відомо… Причому не такої, як у Путлера.
    Підводні ракетоносці четвертого покоління, створені перед розпадом СССР, так звані «чорні акули» порізані на брухт. Знову таки – через відсутність ракет. Штатна ракета Р39 вироблялась у нас, у Дніпропетровську. Росіяни налагодити виробництво не спромоглись. Україна в експорті ракет їм відмовила. Із завершенням строку експлуатації ракет ракетоносці зняли з бойового чергування.
    На сьогодні  Росія декларує наявність ракетоносців другого та третього покоління, однак на бойові чергування вони не виходять, оскільки мають від`ємну плавучість (для підводного човна це суттєвий недолік) та озброєні застарілими ракетами «синева» які теж нічим замінити, а ресурс – закінчується. А ракетоносець, що стоїть на базі – взагалі не зброя, а ідеальна мішень.
   На перший погляд підводні ракетоносці мають більше переваг і менше недоліків, ніж МБР залізничного базування, однак Україна їх не виробляє. Починати виробництво «з нуля»  - дуже дорого і довго. Крім того, гіпотетичні українські підводні ракетоносці дружня Туреччина з Чорного моря не випустить, а отже площа  території можливого базування дуже низька – не вище, ніж у МБР залізничного базування. На додачу підводний ракетоносець може знаходитись на бойовому чергуванні максимум 6 місяців на рік, оскільки вимагає регулярних  регламентних робіт на базі, а отже для забезпечення достатнього потенціалу потрібно мінімум 6 човнів і близько 1000 боєголовок. 
   Тому вибір у нас – із одного. Звичайно, для Росії вистачило б і ракет середньої дальності,  чи навіть крилатих ракет. Однак Україна економічно не може собі дозволити кілька спеціалізованих ракетних систем, насамперед через нестачу боєголовок. Реально досягнути можна обсягів виробництва десь близько 50 боєголовок на рік. Додаткова трудність – відсутність місця під полігони для ядерних випробувань. Може, варто захопити під полігон Землю Франца – Йосипа, поки всі боєздатні російські війська скупчились на нашому кордоні? Гірше нам від цього точно не стане. Крім того, щоб зупинити Путлера, необхідно перенести війну на його територію. Найкращі мішені – та ж Земля Франца – Йосипа та Калінінградська область. Принаймні, це найбільш зручні території, які можна не тільки захопити, але і втримати (що значно важче). 
    Не вірите у наші можливості? Даремно. Могутність російської армії – це міф, який у будь-якому разі саме нам випало розвінчати. Чи відбудеться російсько – українська війна? Вже відбулась. Путлер тимчасово зупинився не тому, що досяг своїх цілей, а тому, що не має достатньо військових сил для подальшої інтервенції. Боєздатні частини російської армії (всі, кого вдалось похмелити) зараз скупчені вздовж нашого кордону. Навіть «парадні» частини перетягли… 
     Варто захопити шматок російської території – і в росіян одразу зміняться пріоритети. Скоріше всього російські генерали самі свого Путлера негайно повісять. Військові, на відміну від політиків, воювати не люблять (занадто добре знають, як це робиться) і збереженням власної території більш стурбовані (бо краще розуміють наслідки її втрати).
       Скажете – сили нерівні? Даремно. Основною військовою силою у неядерному конфлікті на сьогоднішній день є система ППО. Не контролюючи небо наступати неможливо – танки та БТРи стають легкими мішенями для бойових літаків та гелікоптерів. А в цьому компоненті ми програємо не більше ніж у півтора рази. Раптовим першим ударом можна знищити все боєздатне угрупування російської ППО. Літаки у нас однакової якості, щоправда у росіян більше – десь 700 - 800 проти 500 наших. Але скільки їх у робочому стані? Україна має набагато вищі можливості з виробництва і ремонту бойових літаків, ніж Росія. Їхній авіапром лежить давно. Надсучасні бойові літаки, якими вони так люблять хвалитися - у серію не пущені. Існують в 1 - 2 екземплярах.   Радіолокаційні станції у нас однозначно кращі. Стосовно зенітно-ракетних комплексів даних по кількості не маю, однак системи на озброєнні у нас і в них стоять однакові – Бук і С 300. Виробляються у них, але за потреби ми спроможні налагодити власне виробництво (сподіваюсь, що це вже робиться).
Скажете – страшно ворога чіпати? Авжеж, і мені теж страшно. А чекати, коли він відірве від України наступний шматок – не страшно? До речі – якщо Росія найближчим часом розпочне масований наступ на Україну, то зовсім не зі сходу і не з Криму, де їх зараз чекає (сподіваюсь) наша армія, а з території Білорусі по двом напрямкам одночасно – на Київ і Тирасполь. Принаймні – це їх єдиний шанс виграти війну, хоча б тимчасово. Шкода, що наші стратеги цього чомусь не бачать. Можливо, найтупіші з них навіть вважають Білорусь окремою державою… 
     Якщо Україна зараз проведе повну мобілізацію – отримає боєздатне мільйонне військо. Регулярна російська армія його не здолає. Може – тому й не проводять. Якщо ж Росія проведе повну мобілізацію – отримає не 5 мільйонів війська (як вам мабуть здається), а революцію і громадянську війну.
     Скажете – 85% росіян підтримують Путлера? Це вони з дивана перед телевізором його підтримують. А коли доведеться кожному прихильнику особисто йти помирати невідомо за що – підтримка де й подінеться. Саме тому і не слід очікувати повної мобілізації від Росії. Як і ядерної атаки. Ну навіщо їм ядерна пустеля під боком? Це якби в Америці – вони б зраділи… 
      Що ж ми можемо очікувати у відповідь на превентивний удар по Росії? Якщо він виявиться успішним – мирних переговорів. Адже Росія залишиться без більшості бойових літаків. Принаймні - втратить ту перевагу в повітрі, якої, можливо, насправді і на сьогодні не має. Адже загальновідомо, як вони люблять надувати щоки...
    Придатних до вживання авіадвигунів Росія зараз не виробляє, Україна їм своїх не продасть (сподіваюсь). Турбуни продадуть? Так в них дорого, зайвих немає, нові робити довго, та й громадська думка не схвалить. Значить – виробити або купити літаки на заміну знищеним Росія не зможе. Принаймні – найближчим часом. А без літаків неможливо вести наступальні дії. 
   Отже – війна на цьому і закінчиться. З найменшою кров`ю, чого ми всі так бажаємо. Якщо ж атака виявиться невдалою – гірше ніж зараз не стане. Всі літаки за один виліт не втратимо – на оборону ще стане. Бо зараз російське вторгнення – лише питання часу. 
      А що ж в такому разі Турбуни? Висловлять стурбованість нам. І все? І все! Бо вони насправді теж обмежені в своїх діях, причому не лише страхом (передусім – за власний гаманець) але і Майданом. Їхнім Майданом, не нашим. 
     Не чули, що в них теж є Майдан? Тому що він у них віртуальний.  Бо активну фазу їх майдан уже пройшов. Кілька віків тому. Тепер йому не потрібно десь збиратись фізично. Турбуни змушені прислухатись до наслідків його життєдіяльності. Тобто до Громадської Думки. Навіть наймогутніший з Турбунів неспроможний її ігнорувати. Бо знає з історії, чим це для нього закінчиться.  
        А Громадська Думка у всіх країнах, на які варто зважати, зараз вважає, що Українці – не тільки жертви невмотивованої фашистської агресії, але і найтолерантніші, найтерплячіші люди на землі. Хто не вірить – продивіться запис останніх засідань Радбезу ООН, на яких Росія марно шукала собі – підтримки, а нам – засудження. Але з Громадською Думкою, щоб була від нас не відвернулась, треба працювати.
Але це вже зовсім інша історія.

3

Що найбільше турбує Турбунів? Власні статки і власний спокій. Від чого вони залежать? Насамперед – від їхнього перебуванні при владі. Так-так, не дивуйтеся – все так само, як у нас. Провідні політики України (вони ж – найбільші олігархи) постійно вимагають відділити бізнес від влади. Можливо, скоро так і станеться – люди вийдуть на вулиці, зловлять їх і розірвуть кожного навпіл. А поки що – просто гадають: як Президент виконає свою обіцянку про продаж бізнесу, кому продасть цього разу – батьку чи сину?
Є інший спосіб вирішення питання – обрати людей, які йдуть у політику не заради влади та збагачення. Якщо олігархи не бояться таких політиків, то називають їх ідеалістами (якщо вони сумирні або не мають плану побудови держави) . Якщо ж бояться – то звуть маніяками.
Насправді – це одні й ті ж люди. Ідеалісти, що готові перейти від балачок до практичних дій або нарешті затверджують план цих дій – одразу становляться маніяками. Бо ж преса та інші ЗМІ належать олігархам, а отже не є незалежними і обслуговують правлячий клас. Це знав ще найбільший терорист всіх часів і народів В.І.Ленін.
Чому «Свобода» 22 роки носить ярлик терористів? Вони вбивають людей? Проводять масові експропріації на користь партійної каси? Беруть заручників задля виконання їх політичних вимог? Помічені в корупції? Ні про що подібне ми не чули. А обов’язково почули б, якби такі факти, бодай поодинокі, дійсно мали б місце. Враховуючи, кому належать наші ЗМІ. Вони помічені в страшнішому злочині: мають план побудови української держави. Реальний план. І мають багато дуже дисциплінованих прихильників, готових цей план виконувати. Це для олігархів найстрашніше.
Ви вважаєте, що українська держава вже побудована? То придивіться уважніше, і ви побачите, що це і не держава зовсім. Більшість основних функцій держави (організація захисту від зовнішнього ворога, правосуддя, освіти, медицини, соціального захисту, культури) або не виконується, або виконується незадовільним чином. І не українська. Подивіться, хто у нас при владі ці 22 роки і спробуйте відшукати поміж них українців.
Як відрізнити партії, що становлять небезпеку для режиму? Дуже просто! Це ті, які отримують на виборах набагато більше голосів, ніж обіцяють їм «рейтинги». Вдумайтесь, що пишуть про них у пресі, і як написане співвідноситься з побаченим і почутим вами особисто.
Чому Тягнибок – «маніяк», а Луценко – «ідеаліст»? Тому, що Луценко не становить небезпеки для олігархів. Вони вже в цьому розібрались. Бо колись і Луценко був «маніяком».
Не вірите? Погортайте старі газети (часів Кучми). Луценко всім своїм життям доводить, що він чесний, порядний патріот, що абсолютно не знається на людях і не знає, як будувати державу. Не вірите? То згадайте: з 21 депутата, що потрапили до Ради по списках «Самооборони» 15 «стушкувалися». Більше 70% - результат, недосяжний навіть для Ющенка і Тимошенко!
Чому так відбувається? Процес закономірний, адже в політику приходять люди, які не мають ні згуртованої команди ні чіткого плану дій. Мерзотники, яких завжди більшість у політиці, одразу «тушкуються». Порядні люди – політику полишають (як Вакарчук), або сліпо борсаються далі, розпорошуючи увагу виборця. Цим вони і корисні режиму! Тому їм – стільки уваги в пресі і на телебаченні. Можуть і «рейтинг» кращий безкоштовно намалювати – адже це собі на користь, а не їм… Це золотий фонд наших олігархів, основа їх правління.
Бо ж тушкани – одноразові. А з Луценка користь можна мати все життя (або поки виборцю не набридне). Згадайте хоча б «РУХ». Він же не на порожньому місці виник. Його створили саме комуністи, які непогано знаються на теорії утримання влади. Інакше не всиділи б стільки років на крові і кістках закатованих патріотів, не створили б найбільшу тюрму народів в історії людства. РУХ виконував свою функцію (відбирав голоси виборців-патріотів) довго і сумлінно. А головне – абсолютно щиро. Так і було задумано, адже нещирість багато людей відчувають. Але РУХ не мав ідеології. Взагалі ніякої. Там мирно уживались Чорновіл, Павличко, Лавринович…
Тому небезпеки для олігархів «РУХ» не становив жодної. Вони просто не знали, що будувати. І як… Просто мовчали про це. Кричав вголос лише Кучма. Бо дуже вже дурний. За що його й цінували… Але коли «РУХ» таки консолідував виборців – патріотів і став врівень з партіями влади, олігархи злякались, що цю силу очолять справжні націоналісти. Тоді «РУХ» розкололи. Чи вбили Чорновола? Не маю доказів. Своєю вкрай нерозумною діяльністю цей щирий патріот і чесний громадянин приносив користь тільки олігархам. Отже – начебто і сенсу не було. Але ж наші олігархи далеко не всі відзначені надлишком розуму, могли цього і не розуміти… Питання дискусійне.
Олігархат має дієвий спосіб боротьби з політичними партіями, що становлять загрозу їх пануванню. Це розкол. В партію вводяться люди, що делеговані олігархами. Це легко зробити, бо вони мають гроші. Потім ці люди, зібравшись в достатній кількості, розколюють партію або виганяють з неї патріотів. Це теж для них не важко – бо мають владу. І отримують розкручений «бренд», на якому ще раз обдуряться виборці – патріоти, бо в більшості ходу подій не розуміють, від інформації відгороджені валом брехні у ЗМІ. Вся партія стає «тушканом». Політики, що з неї вигнані або відколоті, мусять починати все спочатку. Знову без грошей.
Тому особисто мене завжди насторожує дорога рекламна компанія опозиційної партії… Чому «Свободу» досі не розкололи? Тому що це не партія в звичному сенсі. Це закрита організація орденського типу. Туди не вступають усі бажаючі. Члени партії кооптують кандидатів у свій склад. Цьому вони в комуністів навчилися. Там система та ж сама. Багато хто невдоволений. Що це за партія така? Чому не можна до неї вільно вступити? Скільки їх? Хто вони? Як і хто приймає там рішення? Чому вони такі «непрозорі»? Відповідь проста: інші в наших умовах не виживають…
Чому Путлер влаштував істерію саме щодо «бЕндерівців»? Бо розуміє, що саме вони – реальний ворог. Олігархів він купить або залякає. Головне – відклякнути від націоналістів побільше виборців. Для цього всі засоби згодяться. Скажете, тему «бЕндерівців» експлуатують через вже наявний у них негативний імідж? А звідки він взявся? Комуністи, які десятиліттями лякали бандерівцями народи СССР, добре розуміли небезпеку ідеології. Адже мали свою, нехай і облудну. Знали, що без ідеології державу не збудувати.
В основі кожної держави лежить Державний Міф. В основі Державного Міфу – Державна Ідея. Саме вони пояснюють громадянам: чому ми живемо всі разом, у складі цієї держави.
Скажете – існують держави без національної ідеї? Існують держави без нації. А от держави без Державної Ідеї – не існує. У США це ідея свободи підприємництва. Державний Міф – «країна рівних можливостей». Нам не підходить – багатих та підприємливих наш народ не любить. До судом, до корчів.
У Швейцарії – це ідея особистої свободи. Думаєте: ага, те що треба! Ми – козацька нація, воля для нас – над усе, за неї вмиратимемо, аби тільки в рабстві не жити. Все це правда – згадайте хоча б Майдан і Небесну Сотню. Але не вся правда. Ідея свободи має зворотній бік. Це терпимість до сусіда, який робить щось, для нас неприємне чи неприйнятне. Оцим ми якраз не страждаємо. Згадайте ставлення переважної більшості українців до секс-меншин. Якщо чесно – мене теж від них нудить… Але ж я не підтримую Державну Ідею Свободи. І більшість співвітчизників її не підтримує. Надлишком терпимості ми точно не страждаємо. Навіть задля безвізового режиму з Євросоюзом наш парламент не спроможний ухвалити закон про терпимість до секс-меншин.
Є релігійна ідея. Але церква наша православна скомпрометована і розділена. Панотці – колишні і нинішні кадебісти. Ми – колишні і нинішні атеїсти (в тому числі – наукові…). Знову нам не годиться.
Є ще облудні ідеї: комунізм, нацизм, расизм, «особий путь» і т.д. Стабільних, процвітаючих, довго існуючих держав вони не створюють. Доведено історією.
Ідея Ситого Шлунку, така популярна на сході України, взагалі не працює, бо не відповідає на основне питання: чому ми живемо разом? Що нас об’єднує? Ситий шлунок хочуть мати усі. То чим ми відрізняємось від решти?
Яка ж Ідея нам залишається? Націоналізм. Саме на ньому побудовані майже всі сучасні процвітаючі держави. Чим він відрізняється від нацизму? Націоналізм – це любов до свого, нацизм – ненависть до чужого. На ненависті нічого пристойного не збудуєш. Саме тому – Росія приречена. В найближчий час. Путлер зробив ставку на посилення ненависті – і рахунок пішов на місяці. Ми ж не відчуваємо ненависті до росіян – навіть після того, як вони майже одноголосно підтримали вчинений проти нас злочин. Ми просто думаємо, як від них захиститись.
Може, не варто видумувати щось своє, краще послухати того, хто знає? Мабуть, найкраще знає той, хто першим попередив про небезпеку. З 1991 року починаючи «свободівці» криком кричать про російську загрозу, про можливу окупацію, про необхідність утримання сильного війська, ядерного потенціалу. Двадцять років з них сміялися всі наші журналісти, як з наївних та застрашених селюків. Тепер мовчать. Вже не смішно?!
Що пропонує «Свобода» зараз? Негайно роздавати всім громадянам зброю. То може прислухаємось, поки не пізно? Але вже очевидно, що ця влада зброю нам не дасть. Ніяка вона не народна. Народного в ній стільки ж, як у партії Литвина. Досить послухати виступ Турчинова про громадянську війну, якої він не допустить. Звичайно – для нього вигідніше окупацію допустити, може якісь статки Путлер йому й залишить. Людина, що прийшла до влади на хвилі революції, відмовляється дати зброю народу, який її до влади привів. Все що завгодно робитиме, аби не втратити владу.
Адже війни між сходом і заходом в Україні не буде. Проблеми у нас спільні. І вороги спільні. А от війна народу проти олігархів цілком можлива. Чисельна перевага на боці народу, якщо він ще матиме вдосталь зброї – хто захистить олігархів? Зараз один мерзотник з автоматом тероризує цілий квартал міста. Уявіть, що з ним буде, якщо кожен дорослий громадянин матиме бойову зброю. Скажете, зброю захоплять терористи? Навіщо? У них якраз зброя є. А от чисельної переваги – немає. Скажете – постріляємо один одного? А чого б це? З п’яних очей? То не видавайте короткоствольну зброю, придатну до повсякденного носіння.
У США страшна злочинність? Але ж там зброю мають не всі. Тільки ті, хто дуже хоче. Відсотків 10-15. У країнах, де кожен дорослий чоловік зобов’язаний тримати вдома вогнепальну зброю і за потреби захищати з нею державу (Куба, Швейцарія) – рівень злочинності дуже низький. Адже злочинець майже гарантовано отримає опір. А воно йому треба?
Крім того, останні події в Донецькій області довели очевидний факт: головні злочинці у нас – це міліціонери. Воно й не дивно. Чотири роки формуванням міліції займався професійний бандит-рецедивіст на прізвисько Хам. Фахівців вижили. Та й самі вони, люди, що присвятили життя закону, не захотіли служити Хаму і хамській владі. Хто там залишився? Ті, хто прийшов за безкарністю, за хабарями. На жаль.
Не хочеться брати зброю в руки? І мені не хочеться. Але і рабом Путлерівським бути не хочеться. Адже очевидно, що ніхто крім нас нас не захистить. Міліції немає, СБУ- теж.
І звідки чекати допомоги? Що робити з Турбунами, щоб хоча б трохи допомогли? Або принаймні не заважали… Турбувати їх треба. Але грамотно. Через Громадську Думку. Вони зі своєю Громадською думкою працюють, чом би і нам з нею не попрацювати? Щоб відволікти свій народ від важливих проблем, не дати втручатися в політичні процеси, Турбуни відвертають його увагу. Будь чим. Згодяться і модний серіал, і «наукова» передача про уламки літаючої тарілки або про триногого страуса. Це називається сенсацією.
Але ж сенсації бувають різні. Безпричинна окупація суверенної держави в Європі – це теж сенсація. Таке не замовчиш. Бо всіх турбує, не лише Турбунів. Україна – головна сенсація в світі зараз! Волелюбний народ, що скинув кривавого диктатора і потерпає тепер від сусідського, ще кривавішого. Це таки сенсація! Цим треба користатись! Регулярно, планомірно підігрівати інтерес.
І розповідати не про те, як погано нам зараз (це крім нас нікого не цікавить) а про те, як погано завтра стане їм, якщо ситуація не зміниться. Не скиглити, як нам погано без Криму, а розповідати, як погано буде їм без Ніцци, Шварцвальду, та Техасу, з терористами під кожним мостом і загрозою повної окупації. Саме цим, а не жалюгідними потугами налагодити діалог з агресором, що прагне нас закріпачити або знищити, слід займатись нашим дипломатам, якщо вони справді такі патріотичні, як люблять нам розповідати. А то чомусь починає здаватись, що Клімкін - це скорочення від Клім Чугункін...
Не втомлюватись нагадувати, що міжнародні договори більше нічим не гарантовані, що ООН не може запобігти злочинам постійних членів Ради Безпеки проти суверенних країн, а отже не виконує жодну корисну функцію і потребує реформування, що лідери «демократичних» країн – брехуни і зрадники, які забрали у незалежної держави ядерну зброю та й залишили її напризволяще перед агресором-гарантом, наплювавши на свої зобов’язання, що один жалюгідний лисий гном тероризує весь світ, а не одну державу, і їм теж ніде буде сховатися, якщо він всіх Турбунів остаточно залякає… А про що зараз можна вести переговори з фашистами – просто не розумію… Це – лише вияв слабкості. Єдине, що не прощається в дипломатії! Захищати національні інтереси потрібно всіма можливими засобами. Але спочатку їх треба чітко усвідомити!
Але це вже зовсім інша історія.

4.

В чому ж полягають наші національні інтереси? Точно – не в стабільності. Така стабільність, як при Януковичі, нам точно не потрібна. Будемо виходити з того, що нам потрібно те ж саме, що і решті європейських народів: заможне життя, якісна медицина, чесна влада, розвиток нашої самоідетничності (мови, культури, мистецтва, науки). Якщо поглянути тверезим оком на сучасні європейські держави, побачимо, що вони переймаються виключно першою складовою, максимум – ще і другою, та і то не для всіх.
Сучасні держави використовують свою військову і політичну міць виключно для просування власних економічних інтересів. Міць як самоціль їх не приваблює. Якщо будувати державу заради того, щоб вона була сильною – вийде в нас не держава, а Росія. Що далеко не одне й те ж!  Отож, спочатку про економічні інтереси України. Більш за все нам потрібна незалежність. Справжня.
По-перше – енергетична. Досягти її цілком можливо самотужки.  Однак є необхідна умова – власний урановий цикл. Покладатись у цьому питанні на милість ядерних держав не варто. «Гаранти безпеки» нас в цьому вже переконали. Отож – з договору про нерозповсюдження ядерної зброї треба виходити. Негайно. Крім того потрібно звести газовий баланс таким чином, щоб не залежати від закордонних закупівель енергоносіїв.Як це зробити - детально описав раніше. Енергетично незалежна держава – вже напівнезалежна.
Друга половина економічної незалежності – це мінімальний об’єм критичного імпорту. Тобто такого, без якого Україна довго не протримається. Один з найважливіших компонентів вже маємо – це продукти харчування. Більше 80% продуктів, що споживаються українцями – власного виробництва, отож з голоду не помремо. Вже добре. Наступна позиція – ліки. З цим – найгірше. Отож потрібна державна програма з виробництва максимально можливого асортименту ліків в Україні. Маємо потужності, фахівців, отож – можна здолати.
Далі – легка промисловість. Адже без штанів ходити незручно. Про це ще Жванецький говорив. Тут проблема у собівартості. Адже технічних труднощів немає – штани ж не ракета, слава Богу. Дешевше, ніж китайці, ми одяг зробити не можемо. Але можемо зробити кращий. Загальновідомо, що легка промисловість – це одна з тих галузей, де при наявності ринкових умов державні підприємства нерентабельні. Отож, виробництво має бути приватне, але з державним контролем якості і охоронною маркою (на зразок совецького «знака якості»). Щоб купуючи український одяг покупець знав, що купує якісну річ. Дружна і здорова поведінка українців щодо бойкоту російських товарів дає підстави сподіватись, що вітчизняний покупець придбає вітчизняний одяг дорожче, ніж пропонується китайський. 
Якщо, звичайно, якість буде гарантована. Основним джерелом китайського економічного дива і кризи євроамериканського способу виробництва є факт, що якість товару вже не є ціноутворюючим параметром. Китайці першими це збагнули. Адже купуючи на ринку штани ви не можете визначити їх якість. Не знаєте, коли вони потруться і полиняють. Цим і користуються китайці. Вони пропонують нам вибір – купити дешевий неякісний товар, або дорогий, швидше за все – теж неякісний. Вибір, який ми робимо – очевидний. Виробники якісних товарів намагаються боротись за покупця шляхом створення брендів. Однак це омана. Бренд сам по собі є товаром, а отже гарантувати собою якість іншого товару не може. Крім явної злочинної підробки брендових виробів, з якою хоч і тяжко, але можна боротись, існують інші форми обману. По-перше – це продаж збанкрутілих брендів «на заріз». 
    Приклад – славетний бренд «Вольво» після краху фірми придбали китайці. Уявіть, що вони вироблятимуть під цим брендом… А коли він втратить репутацію – куплять новий. От і все. По-друге – брехлива реклама. Найдорожчим брендом України є «Олейна». Кожен фахівець вам підтвердить, що ця олія не має жодних переваг перед продукцією конкурентів, не кажучи вже про фантастичні якості, якими наділяє її реклама. І що з того? Ринок складається не з фахівців. Допоки вистачає серіалозалежних бабусь, які щовечора самозомбуються перед телевізором, продажі Олейни не знизяться і ціна не впаде. По-третє – зниження власником бренда якості своєї продукції (з будь – яких причин). Приклад – виробництво мобільних телефонів «Нокія»  перенесли з Німеччини до Румунії.
     Отже: єдиний спосіб боротьби з засиллям китайців – державні гарантії якості і суворий захист від підробок. Те ж саме стосується і продуктів харчування. Україна здатна виробляти продуктів у 7-8 разів більше, ніж потрібно для власного споживання. Не виробляє, бо важко продати. Але якщо заборонити генномодифіковані рослини, використання агресивної польової хімії, використання 85-90% хімічних  добавок у продуктах, гарантувати якість продукції – то можна зайняти колосальний напіввільний сегмент ринку – виробництво так званих «біопродуктів». 
     Але для цього потрібна саме державна програма контролю якості. Не потрібно нічого нового видумувати – можна взяти готову данську модель.
    Далі – нафта. Кров економіки. Українська економіка явно страждає на малокрів`я. Але вихід теж є. Етанол замість бензину і біодизель замість звичайного. Плюс – можливість виробляти синтетичний бензин з вугілля. Нічого нового в цьому немає. Ще Гітлер намагався виробляти синтетичні бензини. Але занадто дорого виходило. 
    Далі – комп’ютери та електроніка. Загальновідомо, що сучасні комп’ютерні процесори виробляє одна країна світу – США. І антимонопольні санкції до неї ніхто не застосовує. Менш відомий загалу факт: розвинені країни світу підтримують розробку альтернативних процесорів власного виробництва. Вони реально розробляються, лише відстають у розвитку, а отже комерційно нерентабельні. Поки американські доступні. На всяк випадок європейці перестраховуються – а раптом американці на них санкції накладуть? Без комп’ютерів уявити собі сучасну державу – неможливо. 
    Як не дивно, Україна теж розробляє свої процесори. Тільки відстаємо ми від США не на 2-3 роки, як Німеччина, а на 6-7. Росія ж відстала назавжди. Українська зброя виробляється майже виключно з українських деталей, російська – з європейською електронікою. Власної немає. Звичайно, можна і без електроніки виробляти зброю: ломи, сокіри… Але морально вона вже застаріла. 
   В цілому ситуація з економічною незалежністю не безнадійна – можна здобути, якщо працювати. Але слід розуміти, що створити повністю замкнуту економіку зараз не під силу нікому - світ глобалізується. Йдеться про критичний імпорт. Тобто той, без якого взагалі жити не можна. Навіть недовго. Необхідно якомога його зменшити. Адже, для того, щоб щось купити, спочатку треба щось продати. 
   Ця нехитра істина з відомого мультфільму в економіці називається торгівельним балансом. А отже, критичному імпорту має відповідати за обсягом критичний експорт. Той, від якого покупець не зможе відмовитись, навіть якщо дуже хоче ввести проти нас санкції. А з цим у нас біда. Сьогоднішні господарі світу чхати на нас хотіли. І чхають.  
    Тому що єдиний об’єкт критичного експорту України на сьогодні – це послуги з транзиту газу до Євросоюзу. Недаремно турбуни щодня нагадують нам про неприпустимість зриву поставок. Україна зобов’язана залишитись надійним постачальником. Ну от зобов’язана і все. Тільки Україна. Їй ніхто нічим не зобов’язаний, навіть гаранти безпеки. А все тому, що у нас немає влади. Жодної. Є люди, які українською владою здаються. Якщо пильно не придивлятись. Українська влада вже давно перекрила б не тільки газові крани, але і нафтові, і залізничний та шосейний транзит.
    Юридично – маємо повне право. У нас війна. Ми – жертва агресії. Жоден суд не може примусити Україну виконувати зобов’язання перед агресором. Але не треба і примушувати. Ті, хто прикидається нашою владою, занадто зав’язані на прибутках від торгівлі з Євросоюзом. Що їм та Україна, якщо живі гроші можна втратити. А то й кондитерську фабрику десь у Ліпецьку злий Путлер конфіскує…
    Якщо нам пощастить, критичним експортом може стати продовольство. Більшість фахівців з економіки сходяться на думці, що наступна  світова криза буде продовольчою. От тільки коли вона почнеться? Поки що нинішня криза не закінчилась. І не збирається, до речі… Але маємо не чекати наступної кризи, а наростити виробництво продовольства. Навіть без передової агротехніки можливе збільшення виробництва сільгосппродукції у кілька разів. Протягом 1-2 років, якщо навести елементарний лад в економіці і прищемити хвости монополістам – трейдерам. 
   Бо на сьогодні у нас в сільському господарстві – те, що і скрізь. Хто не працює – той їсть. 
   Тяжко? Довго? Але інакше економічної незалежності нам не бачити. Скажете - живуть же люди без економічної незалежності, деякі і непогано живуть, нам би так… Ми не маємо такої можливості.
    Умовою виживання нашої держави є власна ядерна зброя. А при відмові від неядерного статусу ми одразу зазнаємо колективної атаки турбунів. Адже їм це зовсім не потрібно – поява ще однієї країни, з якою доведеться рахуватись. Світ же давно поділено на сфери впливу. І не сподівайтесь, що наш статус жертви агресії та наші заклики не підтримувати агресора справлять враження на турбунів. Їхня позиція підлістю і облудністю не поступиться російській. 
   Нам казатимуть, що дуже-дуже співчувають, але не допустять появи нової ядерної держави, адже це послабить світову безпеку в цілому, тобто стурбує їх ще більше. І почнеться шантаж – ви відмовляєтесь від ядерної програми, або ми вводимо санкції. Проти України їх легше ввести, ніж проти Росії.  По – перше, Росія більша за Україну, а отже вплив її на турбунів вищий. По–друге, Росія має досить великий обсяг критичного експорту, оскільки на відміну від нас має хоч і збочений, але уряд, який дбає про важелі впливу на турбунів уже більше 20 років, поки наші владці лише напихають кишені, не думаючи, чи буде чим їх напихати завтра. По–третє, турбуни тисячами корупційних ниток пов’язані з Росією.  Всі впливові особи оплетені ними як слід – на цьому Путлер знається, адже КГБіст колишнім не буває. 
   Не вірите, що турбуни, які закликають нас боротись з корупцією, самі наскрізь корумповані? Добре, можете не вірити далі. От тільки ситуація від цього не зміниться. Погляньте хоча б на Іран. А іранці навіть не декларували створення ядерної зброї – говорили виключно про мирний атом. І що з ними зробили турбуни? Не важливо, принаймні з точки зору турбунів,  що Іран не був жертвою агресії з боку ядерних країн, до того ж країн – гарантів. 
  Можливо, ще буде. Якщо керівництву їхньому клепки не вистачить. Насправді, санкцій не буде лише в одному випадку – якщо турбуни переконаються, що санкції нічого їм не дадуть. Тобто, якщо вони бачитимуть, що українська влада (коли вона в нас буде) не проміняє ядерну зброю на жодні блага і обіцянки, бо розуміє, що йдеться про саме існування держави. А з іншого боку – якщо вони побачать, що Україна виживе при будь – яких їхніх санкціях. І ядерну зброю їм не
   віддасть. От тоді вони знайдуть красиві слова про те, що Україна – це жертва агресії, для якої треба зробити виняток із загальних правил. Але тільки тоді. Не раніше!
    Найбільше непокоїть те, що ми невідворотно втрачаємо єдиний наш критичний експорт. Навіть якщо ми будемо сумлінно транспортувати газ явно ворожої держави до держав неявно ворожих, статус експортера ми не збережемо – це чергова облуда, локшина, яку вішають нам на вуха турбуни і наші продажні політики. На протязі кількох років Україна втратить транзитний статус постачальника газу, а разом з тим – єдиний на сьогодні важіль у зовнішній політиці. 
  Причиною цього є не наша позиція (дипломатичною мовою - нелюдськи толерантна до наших ворогів, народною – зрадницька) а остаточне усвідомлення турбунами простої ідеї – Росія тепер ворог. Навіть якщо набиває твої кишені. Бо турбує сильніше, ніж набиває. Зберегти статус транзитера ми не можемо за жодних обставин – за 2-3 роки будуть збудовані газогони з північної африки і термінали для американського скрапленого газу. Європа твердо вирішила позбутись залежності від Росії. Зараз їхня головна задача – протриматись до реалізації нових газових проектів, примусити нас далі транспортувати російський газ. Бо зараз вони від нас залежні так само як від Росії. Але лише на найближчі 2-3 роки.
    А ми саме зараз, не зволікаючи, ще можемо завдати удару по ворогу, поки він ще не приготувався.  Бо немає жодного сенсу відбирати у ворога те, що йому вже не потрібно. Якщо українська влада (коли вона в нас нарешті з`явиться) діятиме негайно і рішуче – маємо шанс завдати смертельного удару по Росії і дуже болючого по турбунам. Думаєте, вони нас за це зненавидять? Помиляєтесь. Ненависть, як і образа – поняття побутові, а не дипломатичні. Навпаки – нас помітять, а якщо правильно діятимемо і надалі – почнуть поважати. Країну, яка веде пасторські бесіди та переговори з терористами – не поважає ніхто.
    Де нам взяти об’єкти критичного експорту – точно не скажу. Необхідно розвивати унікальні технології, які в нас є. А вони таки є. Необхідно впроваджувати новітні розробки наших вчених. Вони теж є. Потрібне унікальне виробництво, яке не вдасться швидко налагодити за кордоном. Але при цьому – конче необхідне турбунам. Що конкретно дасть результат – ніхто зараз не знає. Але робити треба саме це, вже зараз – в цьому запорука нашого виживання. А не у модернізації гірничо-збагачувальної промисловості та металургії.
     Чим вищого рівня критичного експорту вдасться нам досягти – тим легше і швидше відвоює Україна своє місце під сонцем. Без боротьби нам його ніхто не віддасть. Дійсно, більшість великих країн радо глобалізуються, приймають участь у міжнародному розподілі праці. Так дійсно господарювати ефективніше. Але ці країни вже відбулися, турбуни давно змирились один з одним, а ми тільки починаємо боротьбу за своє місце. 
    Приймаючи вже зараз участь у міжнародному розподілі праці ми послаблюємо свою незалежність і здаємо позиції, ризикуючи назавжди залишитись країною третього (якщо не четвертого) світу. Це треба робити, але після утвердження української держави, а не зараз. І підходити треба з розумом, а не по-російськи.
    Це ж придумати – заявити про себе, як про енергетичну наддержаву!  Цій  заяві таргани у Путлерівській голові досі аплодують стоячи!  Перший випадок в історії людства, коли сировинний придаток пишається своїм статусом. Статус сировинного придатку – це головна ознака колоній або колишніх колоній, свідчення неспроможності держави налагодити промислове виробництво. Росіяни поставили себе на один щабель з арабськими нафтовими шейхами. І це не випадковість, їх економіки мають спільні проблеми – колосальний рівень корупції, відсутність високоякісних менеджерів, рабовласницько  – відкупна система організації держави.
    Росіяни, як і араби, не спроможні налагодити найпростішу переробку природних багатств, якими торгують. Наскільки б збільшився потенціал тієї ж Росії, якби вони спромоглися налагодити випуск мінеральних добрив з газу і високоякісних мастил та пального – з нафти! Адже ринки нафти і газу – обмежені за обсягом, а тих же мінеральних добрив у світі стабільно не вистачає. Та і вивезти їх можна залізницею у будь – якому напрямку, не потрібна злощасна труба, яку вони намагаються в нас відібрати останні 20 років. 
   Отож – з них не варто брати приклад. Необхідно впроваджувати принципово нові технології. Тут ми маємо певні шанси обігнати конкурентів і зайняти певні ніші на ринках високих технологій. Річ у тім, що євроамериканська економіка перебуває у глибокій кризі, вона стала занадто консервативною і неповороткою.  Причин кілька.
    Основна – всі ці держави по суті приватизовані їхніми ж банками, тобто жменькою товстосумів – олігархів, справжніх хазяїв, що ховаються за спинами турбунів – точно як у нас! І як могло бути інакше, якщо ми від початку брали за взірець їх гнилу державну модель. Наших владців зрозуміти можна – це дозволило їм привласнити всі національні багатства. А нам воно для чого?! 
  Маємо зараз унікальний шанс повного перезавантаження держави. Можемо вигнати геть наших олігархів і відібрати у них вкрадене. Можемо обрати справжніх патріотів у владу, відкинути облудну ліберальну модель і будувати заможну державу для нас усіх, а не для жменьки обраних. Треба тільки судити політиків по справах, а не по словах, не вестися на заклики продажних соціологів, не вірити облудній агітації з телевізора.
П Зараз унікальний історичний момент – наше майбутнє дійсно у наших руках. Треба тільки його розгледіти. 
 
Але це вже зовсім інша історія. 

5

Війна не тільки завдає нам болю і клопотів, але і створює нові можливості.

По – перше – це консолідація нації і сепарація зрадників. А їх немало. Крім українців, росіян, білорусів, евреїв, татар, греків, Україну населяє ще одна дуже чисельна нація – бидлосовок. Або "совецький челавєк". І його немало – відсотків 10, щонайменше! Там, де концентрація його найбільша – виникають найбільші проблеми. У Криму концентрація бидлосовка перевищує 30%. Знаємо більш – менш точно, за реальним числом учасників "референдуму". На Донбасі – мабуть відсотків 20. Маємо унікальний шанс їх позбутися. Не шляхом фізичного знищення, звичайно - по відношенню до них це був би нічим не виправданий гуманізм… Їх потрібно просто позбавити громадянства. Назавжди, без права повернення. Зараз це неважко зробити – достатньо ідентифікувати всіх учасників мітингів під російськими прапорами. Відеоматеріалів зібрано достатньо. Раніше не було можливості виділити (на об'єктивних, законних засадах) всіх Шарікових і Швондерів України. Адже вибори у нас таємні, а отже цілком слушні пропозиції деяких ораторів оголосити виборців Януковича розумово неповноцінними і недієздатними неможливо виконати на практиці. Зараз ситуація інша. Доклавши певних зусиль можна отримати взагалі безцінні документи (списки учасників "референдумів" у Криму та Донбасі). Всіх цих "людей" що зрадили країну, з якої годувались, не треба навіть судити за державну зраду (на що вони всі безперечно заслуговують з формально – юридичної точки зору). Достатньо примусово виселити до Росії всіх бидлосовків, що мають російське громадянство. В решті решт це ж і для них благо – нехай люблять свого Путлера зблизька. Тих, хто російського громадянства не має (або декларує це) - залишити жити в Україні як осіб без громадянства з тим, що в разі отримання - громадянства будь-якої країни вони будуть негайно туди депортовані. І не потрібно позбавляти їх пенсій та соціальних пільг, досить того, що вони будуть позбавлені можливості обирати для нас темне минуле замість світлого майбутнього і влаштовувати мітинги під прапорами ворожої держави (право на мирні зібрання держава повинна забезпечувати виключно своїм громадянам). Ці нехитрі кроки дозволять нам зміцнити, згуртувати націю хоча б до польських стандартів. І турбуни в умовах, що склались, не насміляться заперечити наше право на такий крок. Адже це не сегрегація громадян за релігійною, національною чи расовою ознакою, а самозахист держави, на який вона безсумнівно має право за всіма міжнародними законами. Скажете, латиші без всякої війни провели саме сегрегацію за національною ознакою, надавши громадянство лише корінним латишам (тім, що жили в Латвії до 1938 року та їх нащадкам), а решті видавши "паспорт негра" (там на титульній сторінці написано "не громадянин", скорочено – "негр")? А поміж цих "негрів" - чимало патріотів Латвії (тобто вже колишніх патріотів). Чистої води нацизм. І як же їх покарали турбуни – професійні борці з нацизмом? Прийняли до НАТО та Євросоюзу! Так то ж Латвія. До нас у турбунів геть інше ставлення – відчувають, кляті, загрозу. Занадто великий потенціал в України – це вам не Латвія. Отож – "бандерівці" для них вже фашисти, хоча расових чисток не проводили і не збираються. І не треба. Навіщо відштовхувати щирих українських патріотів інших національностей? Не варто наступати на чужі граблі.

По-друге – це можливість повернути собі ядерну зброю, а разом з нею – реальну політичну незалежність, гарантію збереження держави, політичну вагу. Юридично ми зараз маємо на це повне право. Перед війною – не мали. Дякувати за безпомічність маємо Кравчуку. Повернувши ядерну зброю, Україна могла б добитися переформатування ООН шляхом скасування права вето в Раді безпеки. Докази того, що ця організація в її нинішньому стані не здатна покарати агресора з числа постійних членів Радбезу, ми вже маємо. Це не теорія, а конкретна наша халепа. Отже, вийшовши з договору про нерозповсюдження ядерної зброї, Україна може вимагати за наступне підписання цього договору (уже в статусі ядерної країни) відміни права вето в Радбезі. Думаєте, що це неможливо? Цілком можливо, якщо тільки задекларувати готовність надати ядерну зброю українського виробництва для самозахисту всім державам, які зазнають військової агресії з боку будь-якої з країн, що мають право вето. Іншими словами – допомогати тим, кому не спроможна допомогти ООН в її нинішньому стані. Тоді право вето втратить практичний сенс, і щоб не втратити політичний контроль над світом взагалі, та не допустити збільшення впливу України в світі, Турбуни його хутенько відмінять. Оберуть менше зло, за давньою своєю традицією.

По-третє – можемо раз і назавжди розірвати будь – які економічні і політичні стосунки з Росією. Першим кроком має стати виключення Росії з ООН. Невимовне глупство Росії у зовнішній політиці, яке здається Путлеру твердістю, робить цю задачу цілком реальною. Тим самим, до речі, максимально прискоримо її агонію, позбавивши можливості нас грабувати і здобудемо, нарешті, економічну самостійність. Якщо наша майбутня влада діятиме чітко і рішуче, не зважаючи на зойки турбунів, які втрачатимуть при цьому найдорожче (свої гроші) – за якийсь рік жодної Росії ви на карті вже не побачите. Вона розпадеться так само швидко, як СССР (який теж збирався існувати вічно і вічно лякати собою весь світ). Перекривши кордони для російського транзиту ми порвемо корупційні нитки між Путлером і турбунами, примусимо турбунів розірвати економічні стосунки з Росією. Політично Росія вже нікому в світі не потрібна. Як тільки стане непотрібна економічно – тут їй і кінець. Адже турбуни не терпітимуть російську загрозу задарма. Лише – за великі гроші. Як зараз, коли жадібність засліплює їх розум (чи що там у них замість нього). Можемо розірвати це порочне коло! І жити далі більш-менш спокійно. В оточенні хоч і безкінечно диких, але слабких і роздрібнених сусідів. Своєю дикістю вони, звичайно, і надалі становитимуть для нас небезпеку, але загрози нашому існуванню як держави вже не являтимуть.

По-четверте: маємо можливість модернізувати свою промисловість. Ми 23 роки жили за рахунок підприємств, успадкованих від СССР. Більшість з них вже тоді були застарілими. Маємо шанс припинити вкладатися у модернізацію чорної металургії та хімічної промисловості і розпочати виробництво високотехнологічної продукції.

По-п`яте: маємо шанс відродити нашу культуру і науку, тобто – найцінніше, що тільки може мати держава. Нарешті ми збагнули, що треба знімати своє кіно, причому – художнє, а не дивитись російське "мило", здуру вважаючи його своїм. Що треба виховувати і підтримувати своїх письменників, а не читати нескінчені російські детективи про пригоди "тупого" чи "глухого". Що треба підтримувати нашу класичну музику і насамперед – наших музикантів і співаків, найкращих у світі, без жодного перебільшення (це чи не єдиний позитивний спадок совецької системи, що зберігся до наших днів)! Що треба розвивати свою науку, як базу для найсучаснішої промисловості, нашого майбутнього. Що краще інвестувати в театри ніж у тюрми. Що поробиш - усі наші владці десь у глибині душі (чи що у них там є) відчували, що решту життя проведуть не в театрі… Може, настав вже час обирати тих, хто не інвестуватиме в тюрми? Скажете, ми занадто бідні, щоб мати власну науку і власне мистецтво? Та ні, шановні, все якраз навпаки. Ми бідні, бо не розвиваємо власну науку і нищимо власне мистецтво.

Головне – не згаяти ці можливості, як ми це робили всю нашу історію. Недаремно ж кажуть, що українці ніколи не втрачають можливості втратити можливість... На жаль, часу в нас небагато. Все це потрібно робити швидко, поки увага всього світу прикута до нас, поки тривають в Україні Дні Турбунів.

З повагою до всіх, хто зберіг розум і совість у ці непрості часи.

Володимир Митус.