Півтора місяця тому в Україні почався процес зміни влади. Саме почався, а не завершився, (як декому б хотілось). Український народ, сяк-так керований опозиційними депутатами, обрав еволюційний, легітимний шлях зміни влади. За що трійці опозиційних лідерів та їх партіям – окреме спасибі. Вони виявились куди розумнішими, ніж здавались. Переважна більшість учасників Майдану вимагали революції, тобто миттєвої зміни правлячого класу насильницьким методом. Не варто сперечатися, який шлях правильний. Не варто тому, що іншого шляху, ніж еволюційний, просто не було. Уявімо собі хід російсько-української війни у разі революційної зміни нашого державного керівництва. Єдине, жалюгідне, виправдання путлеровської агресії – звинувачення української влади в нелегітимності. Це звинувачення зараз викликає у всього світу лише зневагу і відразу до російськофашистського режиму, як і всі інші брехні їхніх гебельсів і заяви рібентропів. А якби ці звинувачення були виправдані, нехай і цілком справедливим народним гнівом щодо банди шапкокрадів? Де б зараз проходила лінія фронту? По Дніпру? Це в кращому разі, оскільки Путлер і не приховує, що хоче отримати все, не рахуючись з наслідками. Скільки часу пішло б на створення нової вертикалі влади, відновлення керованості армії та її боєздатності? Навіть в умовах еволюційної зміни влади ці завдання в повній мірі не виконані і досі. Скільки часу дав би нам Путлер на побудову державності? Зараз вже очевидно, що планувалось завоювання всієї України, причому в умовах української революції. Саме тому так по-дурному виглядають "виправдання" російської влади – вони були заздалегідь заготовані для іншої ситуації. Вочевидь, лідери Майдану добре знали про цей сценарій. І принесли в жертву Україні найдорожче, що є у політика – власну популярність, спромігшись перевести хід подій в еволюційну площину. В першу чергу завдяки їм ми маємо сьогодні хоч і обкорнану, але незалежну Україну. На Майдані ми побачили з іншого боку і майбутнього лідера нації Олега Тягнибока – не оратора-популіста, на кшталт Троцького, а мудрого, спокійного та далекоглядного політика, готового пожертвувати власними амбіціями, репутацією безкомпромісного борця з режимом, навіть своїм політичним майбутнім задля державних інтересів. Хтось вірить, що йому і його партнерам було приємно вести багатогодинні пустопорожні перемовини з бандитом, потискати скривавлені руки, спостерігати, як гинуть їхні побратими і тануть їхні "рейтинги", як чимдалі стриманіше і підозріліше сприймають їх люди на Майдані? Але кращого шляху не було. Кращого саме для України, а не для них. Тепер і ми всі це бачимо. Принаймні ті з нас, хто звик думати самостійно та аналізувати ситуацію. Після повалення влади клептократів кожен з них пішов своїм шляхом. Яценюк "допалює" свою популярність на посаді прем'єр – міністра, свідомо відмовившись від боротьби за президентську посаду, виконуючи невдячну, але необхідну роботу. Кличко не зміг змиритися з втратою популярності і здався без бою (чого ніколи не робив у боксі). Можливо – отримав удар нижче пояса від того, кого вважав соратником. Можливо – отримав спокусливу пропозицію від Фірташа (не хочеться так думати). Можливо – відчув свою неготовність стати лідером нації. Реальна причина назавжди залишиться таємницею. Одне можна сказати точно – це не жертва на користь єдності держави та світлого майбутнього, як він сам задекларував. По-перше тому, що обрання когось януковичеподібного на цих виборах повністю виключене – партія регіонів дискредитована і тане на очах, запропонувати яскравого лідера вони не можуть, про це Янукович подбав заздалегідь. По друге – тому, що підтримав не партнера по опозиції, а ставленика олігархату. Кожен, хто слідкує за політичним життям України, чудово знає справжнє обличчя нового "лідера рейтингу" і "борця за Україну". Це один з найбагатших українських олігархів, співзасновник СДПУ(О) та партії регіонів, "любий друзь" зрадника Ющенка та міністр економіки уряду клептократів Януковича. Яка це "економіка" - Яценюк вже розповів, в загальних рисах. Єдиною заслугою Порошенка є далекоглядність – він перший з олігархів усвідомив, що майдан не розійдеться, а Янукович – приречений. Не бог зна яка заслуга – на той час більшість українців це вже зрозуміла. Олігархат сподівається, що у народу коротка пам'ять, що нав'язливою рекламою можна задурити людям голови, а з олігарха зробити борця за інтереси пересічного українця. Що гроші в черговий раз переможуть правду. Чи можуть українці сподіватися, що олігарх Порошенко очолить боротьбу з олігархією та встановить соціальну справедливість, колишній чиновник Порошенко – проведе люстрацію державного управління, політичний перебіжчик Порошенко – забезпечить послідовну державну зовнішню політику? Ті, хто вірив, що президент Янукович не крастиме, бо вже накрав досить – можуть. Решта – навряд чи. Принаймні – я на це сподіваюсь. З часів проголошення незалежності спостерігаю за рейтингами наших політиків. Висновок невтішний – державна політика і в цьому непослідовна. Необхідно або заборонити соціологію або дозволити проституцію. Українська соціологія – не більше, ніж проститутка українського олігархату, політична технологія, що полегшує промивання мізків "пересічних" українців. Для тих, хто сумнівається, найближчий приклад: напередодні виборів 2012 року всі провідні "соціологічні служби" агітували не голосувати за "Свободу", адже п'ятивідсотковий бар`єр вона не долає, голоси, віддані за неї – пропадуть. "Свобода" набрала офіційно більше 10 відсотків. Реально – не менше 15, адже жодного представника в ЦВК "Свобода" не мала, ефективно захистити результати виборів – не могла. Головна слабкість "Свободи" - патологічне невміння і небажання красти чи продаватися. Як наслідок – перманентна відсутність фінансових ресурсів для повноцінної виборчої кампанії. Народ наш занадто убогий, щоб утримувати належним чином бодай одну власну партію. Отож і маємо засилля олігархів, які керують розореною ними ж країною з нашої мовчазної згоди. Важко сказати, чому Тягнибок продовжує виборчі перегони в таких умовах. Можливо – не хоче позбавляти народ права вибору, можливості побудови тієї держави, за яку ми всі боролися на Майдані. Можливо – щоб консолідувати виборців перед позачерговими парламентськими виборами, які все ще можливі. Можливо – просто звик до останнього тримати удар. А можливо – щиро вірить, що після Майдану українці спроможні на свідомий вибір і правда вперше в нашій історії переможе гроші. Одне очевидно – грошей на повноцінну кампанію в нього немає. В той час, коли Порошенко не вилазить з телевізора (в якому не поміщається), Тимошенко – влаштовує сеанси публічної істерії, обіцяючи боротись з олігархатом, тобто – сама з собою, про Тягнибока якщо і згадують, то лише для того, щоб приписати йому черговий "рейтинг", який стрімко рухається до абсолютно нереальної позначки 1%. Значить – його все ще реально бояться. Це надихає. Враховуючи, що "Свобода" не зрадила своїх виборців, нічого в них не вкрала і нічим себе не зганьбила, можна сподыватись, що Тягнибок отримає принаймні ті ж 15% підтримки, які мала "Свобода" у 2012 році. Тому і бояться. Адже в нинішній ситуації (прогнозується вкрай низька явка виборців на сході) цього може вистачити для другого кола. А якщо в друге коло вийдуть Тягнибок і Тимошенко, навіть виборці сходу прийдуть підтримати Тягнибока. Не тому, що так його люблять, звичайно, а тому, що так "люблять" Тимошенко. Адже її антирейтинг зашкалює. Саме він вартував їй президентства. Тупий шантаж (оберуть мене, щоб тільки не Януковича) обернувся їй трирічним ув'язненням. Майже 6 % громадян проголосувало проти обох. Це є ціна за небажання йти на поступки і висувати компромісну фігуру, яка б не викликала відрази у "помаранчевого" виборця. Адже найвищі свої здобутки – десятирічний контракт на закупівлю найдорожчого в світі газу без можливості дострокового розірвання але із штрафами за недобір та рішуче засудження грузинської агресії проти миролюбної путлерівської Росії "вона" на той час вже "напрацювала". Чи винна Тимошенко в приписаних їй злочинах? Не відомо, і скорше всього ніколи відомо не буде. Адже суду не було. Була театральна вистава (дуже поганого режисера) коли людина, зовні схожа на суддю, винесла рішення ім`ям чогось, зовні схожого на державу. Чи шкода мені засуджену Тимошенко? Ні, не шкода. Адже це саме вона перетворила суд на театр. Щоправда, вона розраховувала, що це вона судитиме там нас, а не Янукович – її. Досить поглянути пильним оком на її оточення, її учнів у політиці: кривавий серійний вбивця Портнов (автор судової реформи, що знищила судочинство в Україні), мисливець на людей Лозинський, Губський, Буряки, Яценко. Список можна продовжувати – далі не краще… Чи можуть українці сподіватися, що Тимошенко, яка купила для України газ за подвійну ціну, причому на 10 років уперед, поборе корупцію та олігархію? Чи можуть українці сподіватися, що Тимошенко, яка засудила грузинську агресію щодо Росії, поверне Україні Крим? Чи можуть українці сподіватися, що Тимошенко, яка оточила себе такою "командою" проведе чесну люстрацію судів та держапарату? Чи можуть українці сподіватися, що пані Григян/Тєлєгіна, яка вийшла заміж за сина першого секретаря обкому КПСС Тимошенка, забезпечить захист та розвиток української національної культури та доб'ється заборони людиноненависницької комуністичної ідеології, яка коштувала Україні цвіту нації? Ті, хто звик замість мозку послуговуватись телевізором – можуть. Чи влаштує олігархат перемога Тимошенко? Так, певною мірою. Оскільки вона одна з них. Певною мірою – бо декому доведеться поплатитись. Але заплатять не всі. І не нам. Тому "вона" - запасний варіант. А от перемога Тягнибока – для них не варіант. Тому що він з ними не пов'язаний і нічого їм не винен. Тому що за ним – потужна і дисциплінована партія однодумців, на яких він може спиратись. Тому що, якщо Тягнибок переможе на президентських виборах, а "Свобода" - на парламентських, всі олігархи можуть миттєво втратити все, награбоване непосильною працею за 22 роки. Навіть валютні кошти на офшорних рахунках. Ці кошти дійсно майже неможливо повернути до України. Якщо у влади немає такого бажання. Написати цю статтю мене змусили події сьогоднішнього дня, а саме – дивні метаморфози, що відбуваються з паном Турчиновим, зокрема його сьогоднішні гарантії державним зрадникам, які він обіцяє ухвалити власним указом, навіть без згоди парламенту. Ким вважає себе ця людина? Явно не президентом навіть, оскільки президент самостійно не ухвалює рішень про помилування, для цього існує спеціальна комісія. Можливо, Виконуючим Обов'язки Царя, як Іван Васильович Бунша? Якщо суспільство йому це дозволить, найперспективнішою в Україні стане професія терориста-державного зрадника. Якщо пощастило відірвати шматок від Батьківщини – можеш стати міністром чергової російської "автономії". Якщо не пощастило – випускай заручників, кидай зброю, отримуй турчинівське помилування. Після нього можна спробувати ще раз, збагатившись досвідом та засвоївши практичні навички… Коли Турчинова обирали Головою Верховної Ради, такий крок здавався виправданим. Не варто забувати, що це та ж сама Рада, яка ухвалювала "закони про диктатуру". В ній, як у Камасутрі, змінюються не люди, а пози. Потрібна була людина, яка з одного боку може бути підтримана такими "обранцями", з другого – відносно "своя" і для майданівців, з третього – готова на компроміси з власним сумлінням, адже за підтримку "обранцям" треба платити. Як мінімум – дозволяючи їм далі розграбовувати бюджет, в той час як ми всі затягуємо паски. А можливо – і посадами для кандидатів, що не сприймаються (м'яко кажучи) майданівцями. Пишу без осуду, адже при еволюційній зміні влади іншого шляху немає, на жаль. А революційний був неможливий з зовнішньополітичних міркувань. Тому ніхто багато від Турчинова і не чекав. Але спогади про зраду Ющенка змушує придивлятись до метаморфоз Турчинова і мучитись страшними підозрами: може десь там у президентському кабінеті причаїлись якісь бактерії або віруси, що виїдають власнику кабінету певні ділянки мозку? В день обрання на посаду Турчинов обіцяв Майдану через місяць подати у відставку. Може, вже час йому про це нагадати? Щоб не довелось потім в'язати і заспокоювати? Казатиме, що на переправі коней не міняють? Дохлих – ще й як міняють. Все одно не вивезуть, ще й на дно потягнуть. На сьогодні Аваков та Турчинов – саме ті (не дуже живі) коні і є… Результати життєдіяльності Авакова просто приголомшують – йому вдалось не затримати жодного з замовників та організаторів наймаштабнійшого масового вбивства в історії України. Важко повірити, що це випадковість. Адже серед фігурантів небагато гігантів думки. Найбільш пригальмованого (самого Януковича – старшого) довелось три доби залякувати та ганяти по всій Україні, аж поки він таки збагнув, що треба тікати. На керівні посади в міліції призначаються такі монстри, що це раз по раз збурює суспільство. Нарешті, через півтора місяці після обрання на посаду, міністр помітив, що міліції в Україні практично немає – затримати сепаратистів і захистити державні установи нікому. Страшний сюжет показало телебачення з Харкова. Якісь злі дядьки з палицями напали на міліціянтів. Та не на одного-двох, а на цілий автобус! А вони, бідолашні, поховались, голови руками понакривали, та й сидять тихенько – щоб злі дядьки їх бува не побили... Сльози на очі навертаються – ну хто ж їх нещасних захистить! Хоч кидай усі справи та їдь сам до Харкова. Якби в Авакова крім розуму була ще й совість, він міг би легко вирішити ці питання, принаймні – тимчасово. Для цього не потрібно жодного нового справедливого закону, на які така скупа наша Рада, в тому числі і закону про зброю, лобійованого "Свободою". Достатньо було нагородити іменною зброєю всіх Лицарів Революції (учасників Самооборони майдану). Списки їх у Авакова є, а от совісті – немає. Луценко колись видав сотні іменних пістолетів, у нинішніх умовах міністр внутрішніх справ міг би видати тисячі, навіть – десятки тисяч, і ніхто б йому не дорікнув, що він залучає до організації безпеки і правопорядку в державі перевірених патріотів, які за Україну ризикували життям. Адже наперед відомо, що це люди, які "відбулись", мають роботу або бізнес, родини, а тому на військову службу не підуть. Не випадково Національна Гвардія України не відрізняється від внутрішніх військ. А мала б. Національна Гвардія – це патріотичне напівпрофесійне напіввійськове формування. Гвардійці не отримують платню, самі собі заробляють на прожиття (тому нічого не вартують бюджету), однак є чітко структуровані по підрозділах, зберігають дома зброю, знають, де і як збиратися по тривозі, проходять регулярний вишкіл (у вільний від основної роботи час). Так є всюди у світі. Тільки не у нас. У нас –"особий путь". Замовчати або заговорити ідею створення Національної Гвардії не вдалося – надто вже велика і очевидна суспільству потреба в ній. Тому відбулась свідома підміна понять. Замість національної була створена по суті військова гвардія. Тому що нинішні владці бояться, що Національна Гвардія змете їх самих, як тільки вони почнуть згортати ідеали майдану, що вона захистить новий майдан. Тепер вже – від них. Щоб відклякнути від цієї структури найзапекліших патріотів, готових заради України залишити всі свої справи та йти служити до війська, керувати гвардійцями поставили тих, хто керував внутрішніми військами, розганяючи майдан. Тобто – ворогів цих самих патріотів. Чи може це теж випадковість? А чого варті вимоги до патріотів здати зброю і перейти під захист Авакова та його міліції (те, що міліції фактично немає, Аваков заявив вже після завершення термінів здачі зброї, раніше він цього якось не помічав). До речі, міліція, хоч її фактично немає, регулярно отримує заробітну платню з нашого порожнього бюджету. Більше трьохсот тисяч окладів – скажені гроші. Новим владцям грошей тих звісно шкода, але ж "цінні кадри", здатні розганяти беззбройних мирних громадян, тобто нас з вами, можуть знадобитися в будь-який момент. І так найкращих, готових на "мокру справу" довелось випустити в Крим. Путлеру вони ще потрібніші. То за відсутності вбивць хоча б садистів треба вберегти. Як же тут не випустити на волю "ягуарівця", який знущався з Гаврилюка. Гаврилюк же його пробачив. І ви б пробачили, якби вас відповідно попросити… Такі "кадри" зараз дуже цінні. Адже нові владці не знають, скільки ще ми їх терпітимемо. Ми й самі цього не знаємо. Український терпець, як відомо, найдовший, найтовщий і взагалі ні з чим не зрівняний… Але, як виявилося, теж іноді рветься. Вбити – не вб`є, але контузити може, як з`ясувалось. В світлі обрання Турчинова та Яценюка особливо цікаво звучать заяви пані Тимошенко, що вона не має жодного відношення до нинішньої влади. Мимоволі виникає пікантне питання: кого ж вона тоді представляє на засіданнях РНБО? Путлера? І чи варто було взагалі "Свободі" йти у таку владу? Дилема: залишитись чистим і чекати, поки тебе народ закличе навести лад, чи бруднитись об таких партнерів, намагаючись зробити бодай щось корисне для України? На перший погляд, перший варіант приємніший. Сиди собі такий чистий, весь в білому, і чекай, поки тобі виборці більшість у Раді віддадуть… А якщо душа болить за Україну, і біль пересилює той сморід від "партнерів"? І як би сприймали їх виборці, якби вони самі відійшли в сторону, залишивши Україну турчиновим і аваковим? Заздалегідь відкидаю звинувачення в заангажованості – я не є і ніколи не був членом "Свободи". Жоден з представників цієї партії не входить до мого кола спілкування. Я взагалі жодним чином не пов'язаний з цією організацією. Я зацікавлений не у перемозі "Свободи" а у перемозі Майдану. Свого часу я щиро вірив Ющенку, Тимошенко, Морозу, Кінаху… аж соромно згадувати… Що робити, якщо "Свобода" нас зрадить? Та не голосувати за неї, і все. І відправиться вона хутенько слідом за Ющенком, Морозом, Кінахом, і (сподіваюсь) Тимошенко. Український виборець (не плутати з донбаською біомасою!) зради не прощає і другого шансу політикам не дає. Це дарує надію, що ще житимемо, як люди. Колись. Але ж нехай ще спочатку "Свобода" зрадить. Деякі "дрібниці" дозволяють сподіватися, що цього не станеться. Насамперед – це поява в нетрях нашої журналістики (яка недалеко пішла від соціології) фахівців нового виду – політичних нострадамусів. Це спеціально навчені люди, які із запалом розповідають, (себто "прогнозують") як "Свобода" (і не тільки вона, список довгий) крастиме у майбутньому, оскільки доказів крадіжок у минулому не мають. Це порівняно нова технологія, невідома в часи Гебельса, сучасна, так би мовити, розробка. До того ж абсолютно безпечна – можна будь-кого обстріляти з великокаліберного говномета, а потім виправдатись: ну – помилився, з ким не буває, по собі міряв… Або: та вони ще не встигли розгорнутись! Ось почекайте, побачите, що далі буде! Хто не вірить – перечитайте ці статті на колись поважних опозиційних сайтах:http://blogs.pravda.com.ua/authors/zablodsky/53445e7fb0e12/http://gazeta.ua/blog/42894/voznya-vokrug-lyustracionnoj-kormushki#comment_3117835 . Схоже, що їх об'єктивність закінчується в унісон з 5 каналом телебачення. План дій олігархії визначився. З одного боку – роздування Порошенка до розмірів національного лідера (це небезпечно не тільки для України а навіть для нього самого, надто зважаючи на його комплекцію). З другого – поливання брудом Тягнибока. Придивіться – хіба ще кого так активно поливають? Навіть Добкіну в телевізорі завжди знаходиться тепле місце і чемний, шустрий ведучий… Чи є у "Свободи" альтернатива? Ще тиждень тому здавалося, що є. І це було прекрасно – відчувати, що в переддень виборів у тебе є вибір. Дві партії, не замарані в брудній українській політиці – нечувана розкіш для нашої злиденної держави, невичерпне джерело оптимізму… Однак, після вчиненого Кличком акту політичної самокастрації альтернативи, на жаль, не залишилось. Почуваюся обкраденим. "Удар" розділить політичну долю свого лідера вже на найближчих парламентських виборах. Хоча в разі перемоги Порошенка дострокових виборів може і не бути, хіба що Майдан примусить. Порошенку з цими "обранцями" комфортно. Він їхньої крові. А оскільки центр влади знову перенесено в парламент, Порошенко і його куми зроблять все можливе, щоб цей аморфний, напівмажоритарний склад працював якнайдовше. Варіант перемоги Тимошенко не варто навіть розглядати – якщо вже її не обрали тоді, під загрозою обрання Януковича, то про що зараз говорити. Вона й сама це розуміє. Та хтось інший, хто слабко орієнтується в українському політичному житті, грубо штовхає її вперед, до ганьби… Але може – це й на краще. В парі з Тимошенко Тягнибок матиме чудові шанси. В парі з Порошенком – жодних (будьмо реалістами – в цій парі весь схід підтримає Порошенка). Так що Тимошенко може ще дечим прислужитись українському народу, навіть мимоволі. І слова Тимошенко про необхідність розпуску цього "гадючника" слід розуміти правильно. Розпускати треба, але для того, щоб змінити якість української політики, а не для того, щоб запустити туди нових гадюк, більших, лютіших та отруйніших, як прагне Тимошенко. Нинішня виборча кампанія Тимошенко та її найближчого оточення більше нагадує десант китів на сушу… Розуміючи це, в паніці розбігаються навіть давні та близькі її соратники. Нечувана річ – масова втеча депутатів провладної партії… І це при тому, що Тимошенко ще не випрацювала свій ресурс – вона обов'язково потрапить до нового парламенту, як і відібрана нею особисто зграя її гадюк, як би сумно нам від цього не було... Ще й переконуватиме нас: ота що у Добкіна - гадюка так гадюка! А у мене – яка ж це гадюка?! Це – Мудрий Змій. Ну був колись гадюкою, з ким не буває, так я ж його перевиховала!

Але в довготривалій перспективі Тимошенко в українській політиці вже немає. Тому й утікають найдалекоглядніші. Які шанси у Тягнибока потрапити в другий тур, причому саме з Тимошенко? Не хочу навіть прогнозувати. Дякувати Богу, я не соціолог. Але шанси є. Навіть за таких складних умов. Адже Майдан справді відбувся, нам це не наснилося. Хочеться, щоправда, щоб Майдан ще й переміг… А що ж, як олігархи знову нас переможуть? Вийдемо на Майдан знову, та й заспіваємо: "…зги-и-нуть ва-а-ші По-ро-ше-е-енки…"

З повагою до всіх, хто зберіг розум і совість в ці непрості часи.

Володимир Митус.