Вперше опубліковано 15.01.2017.

Потихеньку еволюціоную поглядами в міру набуття життєвого досвіду. Ніколи не приховував своїх поглядів про необхідність роздачі довгоствольної зброї на руки, для домашнього зберігання, всім військовозобов’язаним. Звичайно, без права носіння по вулиці до оголошення військового стану. Просто тому, що це об’єктивна потреба виживання держави в умовах війни з сильнішим і агресивнішим сусідом. Хто не вірить – спитайте кубинців. Вони точно знають, як це робиться. І річ не в тім, що я так вже безмежно люблю нашу злодійкувату державу, а в тім, що в нинішніх умовах виживання держави, навіть такої, як маємо зараз, є необхідною умовою виживання нації. Навіть найтупіші вже мабуть зрозуміли, що наша поразка у цій війні матиме наслідком «братній» геноцид, який український народ навряд чи переживе.
Отож тут немає чого обговорювати. Порівняно з вищою метою – виживанням українців як нації, такими можливими негативними наслідками, як погіршення криміногенної ситуації можна і треба знехтувати. Крім того, такі заходи дали б додатковий бонус народу – можливість захищати своє житло. І примусило б владу рахуватись з думкою народу щодня, а не тільки влаштовувати дурне шоу під час «виборів» імені чергового підрахуя. Принаймні про вибори на окупованих територіях і особливий статус донбасу за таких умов навіть не йшлося б. Влада просто позбулася б можливості принагідно продати державу і український (ледве не написав «свій») народ. Саме тому це життєво важливе питання досі не вирішене і не вирішиться без тиску суспільства.
А от з короткостволом складніше, особливо з дозволом на приховане носіння. На перший погляд недоліків більше, ніж бонусів. Оскільки крім професійних злочинців навколо повно просто психічно неврівноважених людей. Причому, з огляду на неподобства, що нас оточують, і явну тенденцію до збільшення їх кількості попри всі наші зусилля, кількість цих психічно неврівноважених теж буде зростати. Отож виникало слушне питання: чи є відчуття захищеності від власного пістолета, часто абсолютно невиправдане, достатньою компенсацією за зростання насильства, викликане наслідками нервових зривів? Адже скажімо для прикладу, відома письменниця, яка через відмову в спілкуванні українською мовою кинула в обличчя касиру пригоршню мідяків, маючи пістоля цілком могла б в даній ситуації пристрелити ту касирку як собаку і тим зруйнувати одразу дві родини – касирки і свою власну. А так – вони розійшлися незадоволені одна одною, але принаймні живі і не на нарах. Як прорахувати, що переважить – я не знав, а тому утримувався від дискусій на цю тему.
Однак влада вирішила це питання за нас. Всенародновідомий собаков видав 4000 короткостволів нинішнім владцям. Тобто держава визначилась за нас: боярам – зброя, холопи – мішень. Про рівність громадян перед законом ніхто вже навіть не згадує, і в проституційний суд ніхто навіть формального позову не подав. І не дивно, адже всі, хто має право туди звернутись – зброю вже отримали. Отож ми, як громадянське суспільство, просто не маємо вибору – мусимо боротись за вільне носіння короткоствольної зброї.
Для тих, хто любить конкретику, живий приклад:
Якби ми вибороли це право раніше, а не жували губу, як ми це любимо і вміємо, наслідки відомого інциденту були б зовсім іншими: у цьому світі стало б на двох пашинських менше, у зв’язку з чим повітря стало б чистішим, санітарно-епідеміологічна обстановка в країні покращилась, а депу-таті відчули б, що їхня недоторканість необмежена тільки юридично.
Бо дуже схоже, що оскільки ми так і не наважились відкрити сезон полювання на них, вони відкрили сезон полювання на нас...