Витоки лібералізму слід шукати, як це не парадоксально, у консерватизмі. Первісний лібералізм, найбільш повно відображений у знаменитій «Хартії Вольностей» являв собою боротьбу консервативного, патріархального суспільства проти всевладдя й свавілля держави та церкви. Найдавніша, початку 13 сторіччя, писемна пам’ятка дає досить повне уявлення про тодішні прагнення суспільства. В «Хартії Вольностей» нема й згадки про капіталізм, але не менш парадоксальним чином вона стала першим передвісником народження буржуазії як класу.  Насправді цей суспільний договір, можливо вперше в історії людства створений у письмовій формі, покликаний охороняти навіть не судочинство, як здається на перший погляд, а майно. По суті він фіксує поняття приватної власності і принцип її непорушності. Із зовні він маскується під судову реформу, але сам суть її – захист приватного, насамперед родинного майна від зазіхань короля й церкви. А в ті суворі часи від наявності майна залежало саме виживання родини. Хартія прямо заборонила королю й церкві віднімати майно приватної особи без рішення неупередженого й справедливого суду, про що сучасні українці можуть лише мріяти. Встановлювався принцип, згідно якого кожна людина мала право на суд присяжних. Причому рівних їй за соціальним статусом. Тобто лорда мали судити лорди,  а лавочника – лавочники. Тогочасним суспільством вважалось, що селяни-орендарі краще знають обставини життя собі подібного, аніж лорди чи єпископи, більше того, у них може бути принципово різне уявлення про справедливість. Те, що здається лорду злочином, в очах лихварів може злочином і не бути. Що  в цьому документі ліберального? Те, що повсталі барони вимагали й добились вольностей не лише для себе, але й для всього суспільства, власне - для кожної людини. Саме це вигідно відрізняло британську державу від сусідніх, які теж мали парламенти, що опікувались внормуванням законодавства та обмеженням монаршої влади. Але виключно у своїх, класових інтересах.

            Дещо пізніше подібні суспільні договори було укладено й в інших державах. І скрізь наслідком стало зародження капіталістичного суспільства. Як це не дивно, перша капіталістична держава виникла саме на наших теренах і звалась вона майже так, як і сьогодні: Руська Україна. Сталося це доленосного 1492 року, коли завершилась Реконкіста й розпочалась Епоха великих географічних відкриттів. На тлі цих подій геть загубилась багато важливіша: створення князем Богданом Кийятом Глинським  з розрізнених і самоізольованих спільнот так званих «бродників» нової держави, що спочатку нагадувала конфедерацію, але вже незабаром перетворилась на жорстко унітарну. В основу держави лягло звичаєве право бродників, які, якщо вірити літописцям (котрим зазвичай вірити не варто) «не визнавали жодної влади над собою». Суд у таких суспільствах здійснювався загальним рішенням усіх дорослих чоловіків, «колом». Коло ж приймало й зміни до законодавства і навіть обирало тимчасових командирів – ватажків, що очолювали «ватаги», якщо виникала потреба тимчасово залишати місця постійного проживання. Після добровільного об’єднання таких спільнот, передусім перед загрозою зовнішнього ворога, з необхідності було створено «професійний» суд, уніфіковано законодавство, запроваджено виборність і змінність виконавчої влади. Таким чином наші віддалені предки отримали  права й вольності, про які їхні теперішні недолугі нащадки можуть лише мріяти… Новостворена держава була дійсно ліберальною в первісному значенні цього слова – політично ліберальною, тобто об’єднувала особисто вільних політично людей. Слід відзначити особливість, про яку зараз прийнято забувати – козацька держава мала елітарну пряму демократію, тобто кількість осіб, що брала участь у прийнятті державних рішень, була незначною по відношенню до загальної чисельності населення. Виборче право обмежувалось ризиком втратити життя чи здоров’я в процесі прийняття державницьких рішень. До появи першого європейського прототипу капіталістичної держави – «лісових гезів» залишалось ще більш трьох десятиліть…

            Однією з найбільших таємниць нашої історії, ревно приховуваної московитами, є те, що Русь та Україна – дві принципово різні держави, що довший час існували поруч. Етнічна та конфесійна подібність їхнього населення дала змогу фальсифікаторам приховати головну відмінність, що перешкоджала їх об’єднанню: суспільний лад. Русь була архаїчною феодальною державою, що попри формальне підпорядкування ВКЛ а згодом РП , управлялась десятком князівських родин, переважно нащадків старої київської династії. Вона мала власний суспільний договір, що докорінно відрізнявся від прийнятого Україною: одні воюють, інші – платять їм за захист. Протягом 15-20 сторіччя відбулось кілька невдалих спроб поєднати Русь з Україною. І лише одна вдала – під владою Зіновія Хмельницького. Власне, саме цим пояснюються і його зовнішньополітичні успіхи, і суперечливість та половинчастість внутрішньої політики, яка являла собою безперервний пошук балансу між феодалізмом і капіталізмом. Втім, Хмельницький був справжнім майстром компромісу, тож новостворена держава існувала, істотно накульгуючи, до моменту його загибелі. Після цього його наступники заходились будувати нову Русь (попри видиме порушення її соціального договору, що не могло не призвести до внутрішнього громадянського конфлікту), а звичні до волі «низовці» рішуче відмовились від такого «щастя» й знову почали обирати собі кошових. Тільки усвідомивши існування двох держав, можна пояснити «шкідницьку»  політику Сірка щодо гетьманату й більшість інших проблем нашої історії, що інакше здаються незбагненними.

            Як би там не було, але саме первісний, політичний лібералізм у поєднанні з капіталізмом забезпечив Україні як державі нечувану стійкість, дозволивши проіснувати у вкрай несприятливих зовнішніх умовах більш трьохсот років і пережити Русь на добре століття.

            Однак з часом первісний лібералізм мутував. України й Русі, окупованих московією, цей процес майже не зачепив, бо в очах тодішнього українця «ліберальний» рабовласник практично не відрізнявся від «посконного». А на московії царат жорстко придушував навіть первісний лібералізм, не кажучи вже про його мутацію, відому як лібертаріанство.  Московський «ліберал» тодішнього розливу мало відрізнявся від сьогоднішнього, тож і не міг привабити українське суспільство. А от суспільство західне отруїлось цією заразою капітально.

            Основна слабкість лібералізму полягає у визначенні «вільної людини», що зробило злоякісні мутації неминучими, як тільки «вільність» з суто політичного аспекту спробували поширити на економічний, соціальний і культурний. Навіть Маркс здогадувався, що  людина – істота соціальна. А отже за визначенням не може бути «вільною» у неоліберальному значенні цього слова. Життям людини керують саме зобов’язання, частково зовнішні, більшістю – самонакладені.  Людина зобов’язана виховати своїх дітей, прогодувати й доглянути старих батьків, допомагати родичам і сусідам, захищати власну державу від зовнішнього ворога і ще багато чого окрім дотримання писаних законів. Що можна сказати про людину, вільну від всього цього? Це вкрай небезпечний соціопат, і водночас – природній результат послідовного втілення ліберальних теорій. Такі люди в принципі неспроможні складати суспільство. Тобто лібералізм несе в собі механізм саморуйнування. На жаль, він загрожує разом із собою зруйнувати й людство, якщо йому не протидіяти.

            Перші капіталісти, що спромоглись накопичити капітали, не надто переймались філософським підгрунтям свого життя й соціального ладу, що дозволив їм збагатнути. Але через кілька поколінь їхні нащадки вже гарячково шукали засобів збереження статус-кво, на власному й сусідському досвіді переконавшись у непевності свого становища. Для пояснення й виправдання майнового розшарування суспільства тодішні «мудреці» винайшли лібералізм економічний, тобто лібертаріанство. Звідси походить міф про «країну рівних можливостей» на якому досі паразитують США. Ліберальні економічні теорії, що дозволяли обдурити широкі маси й примирити їх з соціальним гнобленням, знайшли багатих шанувальників, які щедро оплачували роботу філософів.

Зрештою правильно сформовані  вимоги первісного, політичного лібералізму здобули широку підтримку передових, прогресивних верств громадськості, які розпочали боротьбу за рівність людей перед законом. В тих же США, де начебто від початку всі люди проголошувались рівними за Конституцією, дискусія звелась до того, кого вважати людьми. З часом людьми визнали і жінок, і негрів, і навіть випадково вцілілих індіанців. У західній Європі відбувались схожі процеси, причому попри усталену думку в консервативних суспільствах навіть швидше, аніж у проголошених «ліберальними».  Жінки отримали виборче право у консервативній Британії раніше, аніж у США, а расової сегрегації там не було взагалі. На зламі 19 й 20 сторічь ліберали зрештою знайшли спосіб замаскувати своє правління під демократію, якої наполегливо вимагали насамперед європейські народи. Насправді, на відміну від політичного, економічний лібералізм та демократія є природніми антагоністами, але накопичені лібералами на той час колосальні ресурси, інвестовані в систему освіти, засоби масової інформації, (які були фактично монополізовані правлячими ліберальними спільнотами) дозволили створити політичний лад,  який забезпечував панування лібералів попри всі зовнішні атрибути демократії. Насправді майже всі держави «першого світу» на початках були створені лібералами, і лише пізніше набули атрибутів демократії, поволі позбувшись майнового цензу для виборців, расових і статевих обмежень. Цей вимушений компроміс  ліберали через підконтрольні ЗМІ спромоглися видати за свою заслугу перед людством. Насправді ж реалізація права бути обраними в т.з. «ліберально-демократичному» суспільстві залежить переважно від наявності фінансових ресурсів та доступу до ЗМІ, що в гротескній формі проявляється у державах колишнього «другого» світу, які під впливом масованої брехливої пропаганди заходились бездумно копіювати «західну» модель держави. Це в повній мірі стосується й України.

            Завершення 2 С.В. призвело до мутації первісного лібералізму в лібертаріанство вже не в головах філософів, а на практиці. ЗМІ сформували брехливу, але привабливу картинку, приписавши лібертаріанству успіхи економіки США, що насправді постала на крові й кістках жертв двох світових воєн. Суспільству, наляканому війною, було запропоновано привабливу парадигму: ліберальні демократії не воюють між собою. Це невигідно. Збагачуйтесь, забудьте про свою національну приналежність, і жахіття війни ніколи не повториться. В розпалюванні війни звинуватили націоналізм, штучно  й бездоказово поєднавши його з крайніми формами колективізму. Людству нав’язали думку про «вільний ринок»  (який на практиці вже давно не існував в жодній з ліберально-демократичних держав) як головне чи навіть єдине  джерело багатства. Цей ліберальний міф теж дорого коштував країнам «другого» світу, що бездумно дозволили «вільну» приватизацію своєї промисловості і втратили внаслідок цього левову частку свого промислового потенціалу.

            Тим часом в головах ліваків-професорів, що заполонили навіть найконсервативніші колись університети, визріла наступна мутація лібералізму – лібералізм культурний, тобто ліберастія. Достатньо чисельний прошарок середнього класу здобув врешті пристойну освіту й почав цікавитись, чому лібералізм має бути саме економічним, а не соціальним. У відповідь служки світової закуліси розробили й впровадили концепцію культурного лібералізму та маскування економічного лібералізму під соціальний. Оскільки пригнічення національних почуттів керованих лібералами народів гальмувалось передусім церквою й національними культурами, було вирішено завдати удар по ним обом. Нова доктрина передбачала «мультикультуралізм», тобто визнання всіх культур однаково цінними й рівнозначними (що звучить дико для кожного неупередженого слухача) у спробі розірвати зв’язок індивідуума з його національною культурою, а як наслідок –  позбавити його національного почуття,  і сексуальну розбещеність,  що мала зруйнувати інститут родини як консервативний пережиток, і водночас  послабити вплив церкви, яка природньо не могла схвалити такий шлях розвитку суспільства. Зосередженням на «культурному» лібералізмі намагались приховати непереборні протиріччя між лібералізмом економічним та соціальним. Адже попри всю проголошену «соціальність» європейських держав та Канади, соціальне розшарування з часом лише збільшувалось і цей факт ставало дедалі важче приховувати. Третя фаза лібералізму була запущена  у світ у 60-х - 70-х роках минулого століття і призвела до напіврозкладу державності, що найбільш яскраво ілюструється сьогоднішніми Нідерландами.  Наслідком штучно створеної атмосфери вседозволеності, розпусти, глумління над церквою й родиною став розклад суспільства як такого, що вочевидь і було метою ліберального правлячого класу. Втім, сила інерції запущених процесів призвела до четвертої, остаточної фази лібералізму, небажаної й неочікуваної ляльководами – ліберазму. Піввікове панування ліберастії у суспільній свідомості спричинило доведення до абсурду її постулатів. Статеві збочення проголошено нормою, а норму – збоченням. Пригнічення білої меншості кольоровою більшістю подавалось як взірець расової терпимості й необхідності моральної відповідальності білих за сегрегацію (до якої вони через зміну поколінь не мали жодного стосунку). Родину представлено атавізмом, вчорашнім днем цивілізації. Абсолютна свобода особистості (принципово недосяжна у суспільстві) вважається вищою цінністю й метою розвитку людства. Очевидна невідповідність між проголошуваними цінностями й здоровим глуздом призвели до зневіри широкого загалу в нав’язаній йому політичній химері (на зразок того, що відчували жителі ссср по відношенню до його ідеології у 70-80 рр.) і вочевидь матиме ті самі наслідки – деструкцію «ліберально-демократичних» держав, оскільки держава не може існувати без Державної Ідеї і сконструйованого на ній Державного Міфу.

            Московська агресія проти України оголила ще одну проблему. Ліберально-демократичне суспільство, позбавлене моральних самообмежень внаслідок цілеспрямованої діяльності ляльководів, виховало два покоління патологічно жадібних індивідуумів, неспроможних приборкати власну зажерливість навіть під загрозою нової світової війни. Ліберально-демократичні держави виявились критично нестійкими до корупційних впливів, безсилими дати відсіч авторитарним режимам, що намагаються вповні скористатись їхньою слабкістю та інституційною неспроможністю. Окрім очевидної «шредеризації» номінальних керівників «ліберально-демократичних» держав кризу поглиблює небажання населення поступатись навіть крихтами своїх доходів, щоб дати відсіч порушникам міжнародного права й запобігти світовій війні. У тій же Німеччині пересічні громадяни головною загрозою вважають не відверту агресію московії тепер уже не лише проти України, але й щодо всієї Європи, а… небезпеку програти економічну конкуренцію США, позбувшись дешевої московської сировини. На додачу інкорпорація капіталів внаслідок невдалої спроби глобалізації зробила неможливим значний санкційний тиск на авторитарні режими, що порушують так зване «міжнародне законодавство» оскільки він неминуче спричинить суттєві економічні втрати для самих ліберальних держав, які викличуть хвилю протесту а то й опору з боку лібералізованих суспільств, ментально неспроможних до економічних жертв в ім’я досягнення стратегічних цілей. Ситуація в Німеччині найбільш кричуща, однак сусідніх державах «старої Європи» вона не набагато краща. Відверто відроджується нова нацистьско-фашистська вісь у складі Німеччини, Франції, Австрії, Італії, створюючи непереборний конфлікт інтересів  із країнами східної Європи, що внаслідок менш тривалого перебування під згубним впливом ліберальних ідей тверезіше оцінюють ситуацію і почуваються загроженими з боку московії і зрадженими з боку держав «вісі», які є економічними лідерами ЄС.  Ситуація з НАТО ще більш кричуща: президент США нарешті отримав доповідь спецслужб про те, що Німеччина більш не є союзником США (що всім притомним людям було очевидно ще з 2008 року і про що я багато років відверто пишу), Британія у своїй військовій доктрині офіційно визнала Московію загрозою №1 а неофіційно Німеччину – союзником ворога. На додачу несподівано для США Британія розпочала власну гру, направлену на створення навколо Лондона «Британського світу», тим самим позбавляючи США ресурсів військової міці,  а контрольоване ними НАТО - безальтернативності.

            Загалом традиційно консервативні держави, що мусили під впливом нав’язаної із зовні ліберальної моди мімікрувати, утворюючи соціальних монстрів на кшалт «ліберального консерватизму», виявились більш стійкими до корупційних впливів і значно адекватнішими щодо настроїв суспільства і розуміння ним реальних загроз. Свій внесок звісно зробила й парламентська система правління, характерна для цієї групи держав і для консервативних суспільств взагалі. Британія, Японія, Канада, Швеція,  що надають Україні найсуттєвішу допомогу проти московської агресії, належать саме до цієї групи країн, і це не випадковість.

В обставинах ідейного вакууму, що створюється у скалічених лібералізмом суспільствах, ідея націоналізму має всі шанси на реінкарнацію, принаймні у державах «другого світу» що не зазнали найбільш руйнівної ліберальної хвилі  70-80 років, на зразок того, що нині відбувається у Польщі. В цих суспільствах облудні ідеї вочевидь буде публічно відкинуто, а курс на побудову національної держави офіційно визнано. Але перепоною на шляху до успіху стане загальна демократія, згубна для постколоніального суспільства. Тож візьму на себе сміливість спрогнозувати успіх лише тих держав, що спроможуться суттєво обмежити загальне виборче право на користь пасіонарної частини суспільства. Консервативні ненаціоналістичні або поліетнічні  суспільства на кшалт Британії та Канади вочевидь обережно й поступово позбуватимуться ліберального спадку, не проголошуючи публічно розвороту вправо через засилля «ліваків» у професорському складі всіх університетів, ліберальні ЗМІ та інерцію їх громадської думки.  Найбільш вражені лібералізмом суспільства зазнають трансформації у якісь принципово нові форми під керівництвом тієї ж ліберальної «закуліси», або позбудуться суверенітету й перейдуть під контроль архаїчних тоталітарних режимів.

            Оскільки ляльководи явно не мають наміру добровільно позбутись власності й влади і вочевидь не відмовляться від своєї мети – формування Світового Уряду, слід очікувати появи нової ідеології, покликаної замінити збанкрутілий лібералізм, обмежити зажерливість пересічних громадян і надати суспільству керованості та стійкості у протистоянні з тоталітарними режимами. Зазнавши невдачі з економічною глобалізацією, світова закуліса найімовірніше вдасться до спроби глобалізації культурної, як засобу досягнення своєї мети. Таким чином найнебезпечніший метастаз лібералізму – мультикультуралізм, буде збережено й посилено. Головним ворогом прогресу, як і раніше, буде проголошено націоналізм. Водночас відбудеться часткове повернення до родинних, а можливо й релігійних цінностей (передусім з метою хоч якось обмежити зажерливість жертв лібералізму, повернути їм людську подобу та полегшити їх визискування). Тому найбільш імовірно припустити створення  синтетичного соціального культу  на кшалт «мультикультурного космополітизму», з ідеологією типу «людство – одна велика родина, попри всі незначні культурні відмінності».  Існування націй, як природного щабля між родиною й людством, ігноруватиметься, національні почуття як і раніше висміюватимуться. У зв’язку з цим гоніння на інститут сім’ї припиняться, принаймні – тимчасово. Пропаганда статевих та соціальних збочень буде згорнута,  висміювання церкви пом’якшено аж до відмови від блюзнірства. Мультикультуралізм стане тараном, за допомогою якого намагатимуться мінімалізувати в суспільстві національні почуття шляхом знищення чи девальвації національних культур.

            За цих умов Україна отримує шанс повернутись до історично вивіреної і властивої саме їй форми правління – елітарної прямої відкритої демократії, що парадоксальним чином стає знов актуальною на тлі банкрутства лібералізму й появи технічних засобів, що спрощують процедури прямої демократії аж до можливості повсякденного застосування. Таким чином, теоретично може виникнути можливість побудови міцної національної держави принципово нового типу, якщо зовнішні обставини нададуть сприятливу нагоду для обмеження загального виборчого права на користь пасіонарної частини суспільства.