Вперше опубліковано 2014 року.

Російська церква сьогодні – остання фортеця і одночасно головна опора фашистської Росії на нашій землі. На сьогодні – це єдина диверсійна організація, діяльність якої не переслідується українськими спецслужбами. Ще два місяці тому ФСБ, ГРУ так само вільно хазяйнували в Україні. Зараз залишилась тільки РПЦ. Не випадково так переймається Путлер свободою віросповідання в Україні. Відчуває, що остання з його спецслужб найближчим часом може бути «зачищена» на нашій землі. Мабуть у жодному іншому питанні Московія не нагромадила такої кількості нахабної брехні, як у церковному. І не дивно – РПЦ є наріжним каменем Імперського Міфу і одночасно інструментом упокорення поневолених народів і диверсійно-підривної роботи проти сусідніх православних держав. Згадайте, що спільного між класичною формулою царату «православіє, самодержавіє, народність» та сучасним «руським міром» (у трактовці Путлера). РПЦ і там і там на першому місці. Особливо цинічним виглядає брехливе базікання московських попів про «не канонічність» українських православних церков. Тема благодатна, адже більшість вірян РПЦ не розуміють, що це таке. Клепки не вистачає розібратися, що до чого, але язик не втомлюється розляпувати заклинання «ми канонічні а вони (ви) не благодатні». Ну що ж, давайте розбиратися що до чого… Спочатку – що ж таке канонічність? Це відповідність церковного життя конкретної Церкви канонам Православ`я. Вже тут починається підміна понять. Канон – це церковний аналог світського поняття закон. Йдеться про закони церковного співіснування та самоуправління, організації життя релігійної общини та громади, які не мають жодного відношення до догматизму, тобто суті віри. Тепер поглянемо на РПЦ зблизька. РПЦ – це «русская православная церковь». Вся назва – суцільна брехня. По-перше – не руська. Російська. По-друге – не православна. Адже основа православ’я – аскетизм до себе і любов до ближнього. РПЦ в цьому не помічена. М`яко кажучи. Там все якраз навпаки. По третє – не церква. «Де двоє чи троє зібралось в ім`я моє – там і я серед них» - от і все визначення Церкви. Але РПЦ збирається зовсім з іншого приводу. Причому не лише зараз. Так було завжди. Отож, спочатку – історія. Звідки ж таке диво взялося? Християнство поширювалось на територію Залісся (Москви тоді ще не було) безпосередньо з Київської Русі, тобто за канонами Київська церква є материнською щодо Московської, а не навпаки. Київ отримав православ’я від Константинополя, і саме Константинопольська церква є материнською щодо Київської. Наскільки швидко просувалось православ’я до Залісся – сказати важко. Принаймні, на початку 12 сторіччя воно ще не укорінилось, хоча вже тісно переплелось з давніми язичницькими культами. Невідомо, чи боролось з цим тодішнє церковне керівництво чи навпаки, використовувало залишки старої віри задля просування нової. Митрополит Київський посідав чільне місце серед ієрархів Константинопольської церкви, був екзархом, тобто заступником патріарха. Майже всі давні митрополити Київські призначались патріархом з числа грецького або болгарського духовенства, Русь батьківщиною не вважали. Після розорення Києва татаро-монголами у 1240 році більшість київських митрополитів воліли жити в Орді. Щоб збагнути логіку подальших подій, потрібно розуміти, що Залісся (майбутня Московія) того часу було не державою, а улусом Золотої Орди. Причому – єдиним православним улусом. Історично православ’я завжди тяжіло до підкорення світській владі, на відміну від католицької церкви, яка завжди намагалась підкорити світську владу собі. У другій половині 13 століття найбільш спокійною і придатною для проживання частиною митрополії київським митрополитам здавалось саме Залісся. Більшість з них там і жили. Решта – часто гостювали. Спочатку – у Володимирі, а потім у Москві - новій столиці улусу, збудованій татарами як резиденція представника чінгіз-хана - баскака (збірника данини і управителя, щось на зразок сучасного російського губернатора). Церква розгорнула активну місіонерську діяльність в Орді, була створена Сарайська єпархія. Однак навернути Орду в православ’я не вдалось – татари обрали іслам. Незважаючи на це позиції православної церкви в Орді були дуже міцні. Ординці рано зрозуміли роль церкви у стабільності держави і через це уславились унікальною віротерпимістю до всіх церков, які підтримували їхнє панування над поневоленими народами. Можливо саме вони винайшли сумнозвісну «реальну політику». Стосунки були взаємовигідними: церква утверджувала владу баскаків (пізніше – князів) у Московському улусі, ординці – захищали церкву і утримувались від грабежів і насильства щодо духовних осіб. Все б нічого, але політична ситуація змінювалась: замість зруйнованої Ордою Київської Русі на основі Полоцького князівства утворилось ВКЛ (Велике Князівство Литовське), яке не визнавало влади Орди, не платило данини, а наприкінці 13 сторіччя завдало Орді нищівної поразки і остаточно утвердилось на нинішніх українських землях. Великі князі литовські походили з тієї ж династії, що і давні київські, створювана держава була здебільшого православною, тому розорені землі Київської Русі органічно влились у ВКЛ. Новогрудек як столиця незалежної православної держави став для київських митрополитів більш комфортним місцем, ніж ординська Москва. Почалась 150 – літня боротьба за церкву. Навіть справжній Церкві важко виконувати свої функції одночасно у двох воюючих державах, а «церкві», що являє собою ідеологічний відділ однієї з цих держав – зовсім неможливо. Адже інша держава не стане з цим миритися – і небезпідставно. Кому потрібен ідеологічний диверсант у власному домі? Москва і Новогрудек діяли у цій суперечці приблизно однаково: як тільки канонічний митрополит обирав своє місце проживання (а разом з ним і політичну орієнтацію) конкурент організовував силами місцевого духовенства обрання неканонічного митрополита. Москва діяла рішучіше, традиційно азійськими методами – підкупом і шантажем. На додачу литовські князі припустилися тактичної помилки: змушували митрополитів жити у все ще розореному і неспокійному прикордонному Києві, намагаючись цим підкреслити як статус митрополита так і приналежність Києва до ВКЛ. Швидкому і відносно безболісному розділенню церков заважала позиція Москви. Московіти хотіли традиційно отримати все, а компромісом вважали повну капітуляцію суперника (давня ординська звичка, що збереглась непорушною по сьогоднішній день). Литовські князі, в свою чергу, не могли миритися з тим, що глава церкви ворожої держави носить звання Митрополита Київського, небезпідставно вбачаючи в цьому зазіхання на власну територію. Нічого часом не нагадує? Канонічність московської церкви завершилась у 1378 році. Того року нововисвячений митрополит Київський Кіпріан відправився з пасторською поїздкою до Московії, мабуть міркуючи, чию сторону зайняти. Та й об’єктивної інформації про Московію патріархія не мала – попередником Кіпріана на посаді митрополита був московіт, типовий «великорос» із типово слов`янським прізвищем Бяконт. Наслідки пастирського візиту та знайомства з правлячою верхівкою Московії були несподіваними: митрополит відлучив від церкви тодішнього московського князя Дмітрія (того самого, Донського) а разом з ним… всю московську православну церкву. Це не був політичний крок – Московія як така тоді не мала ваги в політичному сенсі. Один з численних улусів орди в той час жодної самостійної політики не проводив і проводити не міг. Спитаєте: а як же Куликівська битва?! А ніяк. У цій битві Московія не була суб’єктом політики. Московський князь приймав участь у придушенні повстання темника Мамая проти влади чінгіз-хана Тохти. Дмітрій воював за право бути рабом і платити данину. Це право він відстояв. Московія платила данину Орді, а потім – Кримському Ханству ще більше 350 років – аж до Катеринівських часів. Але Кіпріана налякала сама московська церква. Вчений болгарин, похмурий і відлюдькуватий аскет (типовий представник тогочасного православного візантійського духовенства) зблизька поглянув на московитську церкву. І його охопив жах. Пояснюючи свій вчинок патріарху, він написав, що побачене ним на Московії – не має жодного стосунку до православ’я. Церква убогої країни купається в розкоші, духовенство (дике і неграмотне) замість опікуватися розвитком і освітою суспільства – вірно служить лише ідеї звеличення князя та Орди і в цьому бачить єдиний сенс свого існування, догматизм і обрядність порушено внаслідок впливу язичництва. Як бачите – діагноз точний, цілком підходить для описання сучасного російського «православ’я». Тому що церква, покарана Кіпріаном, і не збиралася виправлятись. Натомість московіти порвали всякі зв’язки з материнською церквою і почали обирати собі митрополитів собором власних єпископів. Тобто зробили саме те, за що, біснуючись, проклинають зараз «розкольницьке» і «неблагодатне» українське православ’я. Все, що робилося з цією церквою після 1378 року – нагромадження порушень канонічного права. Після 1378 року здавалось, що патріархія остаточно зайняла сторону ВКЛ, яке зміцніло, в той час як Орда ослабла. Однак біда прийшла з іншого боку – дикі турки знищили тисячолітню Візантійську Імперію. Патріархія опинилась у страшній скруті, позбавлена державного фінансування. Адже переможці були мусульманами… Це стало слушною нагодою для московітів, які знайшли аргументи, щоб схилити на свій бік митрополита Фотія, який переїхав жити до Москви, але нахабно продовжував називатись Київським. Про анафему вирішили «забути» з політичних і фінансових міркувань. Хоча і не зняли, щоб зайвий раз не ганьбитися. Патріархія вже не могла дозволити собі втратити значну частину пастви, якої б якості вона не була. Литовський князь розуміючи це теж посилив тиск на ослаблену патріархію і погрожував перейти в католицтво. Скрута примусила патріархію шукати порозуміння з католицькою церквою. Невдала спроба унії дала московському духовенству довгоочікуваний привід звинуватити митрополита Ізідора, наступника Фотія, у зраді православ’я. Разом із ним у зраді звинуватили і патріархію. Москва була проголошена єдиним джерелом істинного православ’я, «третім Римом». Бажання бути третім – взагалі типово російське. Ідеологія «третього Риму» як претензія Московії на верховенство в світовому православ’ї «підкріплювалось» і формальною підставою – шлюбом московського князя з племінницею останнього Візантійського імператора (в її становищі обирати не доводилось). Уже в 1448 році московське духовенство обрало свого незалежного, неканонічного митрополита. Він вже називався Московським, а не Київським. В Орді почалась громадянська війна між двома гілками Чінгезідів – кримськими Гіреями і нащадками Ногая. У цій війні Московія, уміло маневруючи, потроху здобувала незалежність. Приблизно в цей час Московія розжилась атрибутами двох вже не існуючих держав – у Візантії вкрали герб (той самий, із двохголовим орлом), у Київської Русі – назву. Звичка цупити все, що погано лежить, стала основою нової держави і поклала початок творенню Державного Міфу Росії. В якості Державної Ідеї був обраний Панславізм - претензія на першість у слов`янському світі, історичне право на керівництво всіма слов`янськими народами. Внаслідок цього московіти змушені прикидатись слов`янами та усіляко відхрещуватись від свого угро-фінського походження. Адже інших причин стидатися предків вони не мають. І мадяри і фіни, їхні етнічні родичі, стали високорозвиненими європейськими народами, створили яскраві, самобутні культури. Тож іншої причини приховувати своє походження московіти не мають… Визнання московське православ’я досягло аж у 1589 році типовим для цієї церкви і держави способом: цар Борис Годунов запросив Вселенського патріарха Єремія у Москву для переговорів щодо повернення московської церкви в лоно православ’я. По прибутті до Москви патріарха схопили і кинули до буцегарні. Не минуло і півроку, як він визнав московську церкву православною, а Московського митрополита – Московським патріархом. Якби ще півроку посидів – може і Богом би його визнав… Тим часом Україну спіткали жахливі часи. Біди почалися з того, що у ВКЛ запанував дуумвірат. Два сини Гедеміна Великого, Кейстут і Ольгерд, успішно винищили решту братів і правили разом. Звичайно, було їм удвох тіснувато, а дітям їхнім – і зовсім нестерпно. А тут на біду вимерла польська королівська династія. Ягайло Ольгердович став королем польським, засновником династії Ягеллонів, Вітовт Кейстутович став повноправним володарем ВКЛ. І все б нічого, але польська шляхта, більш чисельна і організована, ніж литовська, наполягала на об`єднанні з ВКЛ. Для цього, власне, і литовського князя на трон запросили. Як не опирались Вітовт і Ягайло – довелось потихеньку об’єднуватись. Були і зовнішні причини для об`єднання – залишки Орди все ще становили загрозу. Та й нова орда з`явилася – турки. Але поляки, яких в об’єднаній державі (а саме так перекладається з польської Ржечь Посполита) було більшість, віротерпимістю не відзначались, м`яко кажучи. За підтримки католицької церкви, дуже могутньої у той час, почався наступ на православ’я. Вселенська Патріархія нічим допомогти не могла – сама шукала допомоги у православних народів… Неслов`янські народи, які входили до ВКЛ –жмудь, жемайти, ліви, чудь, та інші – легко прийняли католицтво. Саме тому в майбутньому їхня знать піднялася у ВКЛ над слов`янською, Радзвіли і Сапіги стали фактичними володарями північної частини ВКЛ. Навіть столицю перенесли до жемайтії – у Вільно. Слов`янські народи, що становили беззаперечну більшість у ВКЛ (українці та білоруси насамперед) за батьківську віру тримались міцно, на поступки не йшли. Молодшого брата короля Ягайли, Свидригайла Ольгердовича, який через недогляд старшого брата випадково вцілів, та ще й не зрадив православної віри, православні ієрархи проголосили королем Руським. Спалахнула громадянська війна. Єдине, що ми знаємо напевне про короля Руського – війну він програв. Була вона довга, страшна і кривава. Свидригайло постійно пересувався між Смоленськом, Туровом, Києвом і Черніговом. Мабуть царювалось йому тяжко. Життя його було довге і тяжке, але віри він не зрадив. Майже всі згадки про нього московські «історики», творці імперського міфу, просто винищили. Разом із безцінними літописами. Надто коли отримали нагоду – загарбали частину Польщі. На сьогоднішній день все, що нам залишилось з літописів княжої доби – це так званий Радзвіловський літопис. Але писаний він дещо пізніше за Свидригайла і без жодної прихильності до нього – історію ж пишуть переможці… Може тому і вцілів. Всі так звані «літописні своди» (Іпатієвський, Лаврентієвський літописи, Хлебніковський список, Печерський патерик та інші, менш відомі) були сфальшовані творцями імперського міфу у 17-18 сторіччях, коли Московія вже відкрито висловлювала свої претензії на світове панування. Саме задля спроби видати їх за давньоруські оригінали вони були створені рукописними, бо на той час навіть у відсталій Московії книгодрукування повністю витіснило перепищчиків книжок, та і дорогим пергаментом вже не послуговувались… Але на той час не існувало наукових методів визначення віку рукописів. А от зараз – вони існують. Тому всі вищеперераховані твори оригіналами зараз вважаються лише у Росії… Після смерті короля Свидригайла православна частина ВКЛ, історична Русь, була поневолена польсько-литовською державою. Православні владики Русі – князі Вишневецькі, Острозькі, Ольшанські, намагались досягти рівноправного статусу, але марно. Нова держава не тільки гнобила українців і білорусів, але ще й не захищала від татарів. Війна стала справою приватною. Татарів зустрічав у Дикому Полі черговий князь Вишневецький із власним військом. І лише у випадку «царського виходу», коли всі татарські воїни сунули на Русь під орудою самого кримського хана, Вишневецькі звертались по допомогу до родичів - князів Острозьких і Ольшанських, які жили далі від Криму. Йдеться про тих самих ханів, котрі регулярно спалювали Москву і заганяв «царя» московського у болота за Кострому «збирати військо» як пояснюють російські історики. Мабуть у пустельних болотах нечорнозем’я війська того було – як ряски… Потім татари повертались до Криму і цар вилазив на світ божий. З військом. Це відбувалось так часто, що вже сприймалось у Московії не як трагедія, а скоріше як традиція. З тими ж самими кримськими ханами руські князі успішно воювали приватним чином – без жодної допомоги польської держави. Це – щодо «могутності» тодішньої Московії…Така була реальна розстановка сил у 15 сторіччі. Після завоювання Візантії турки – сельджуки негайно почали з`ясовувати стосунки з татарами. Те, що мусульмани між собою не воюють – не більше, ніж легенда. Це їм Коран не велить між собою воювати. Нам теж, між іншим, Господь заповів любити ближнього, а не вбивати. Та що з того… Наприкінці 15 сторіччя татари склали васальну присягу туркам, після чого обидві орди разом посунули на Україну. Настало страшне для українців 16 століття… Князі Вишневецькі виявилися неспроможними захистити навіть родове гніздо – мусили перебиратися із Вишневця до Прилук. Дмитро Вишневецький кілька разів особисто відвідував Стамбул (де і був страчений під час останнього візиту), у відчаї намагався шукати допомоги навіть у Москві, чого не робив жоден його попередник. Московська церква не допомогла одновірцям здобути підтримку у московського «царя». Заснування Січі за дніпровськими порогами також було жестом відчаю, марною спробою запобігти навалі. Так виникло козацтво – збройний опір християн мусульманам. Через десятки страшних років ця праця дала плоди – почалися звитяжні походи Сагайдачного. Мусульманська навала дістала нарешті гідну відсіч. Українська нація почала боротьбу за визволення з під влади Польщі, яка оббирала але не захищала, тобто все ще поводилась як завойовник. У 1596 році Польща вдалась до ідеологічної диверсії, вбивши страшний клин поміж українцями – проголосила церковну унію. Католицтво пішло у релігійному питанні на величезні поступки – нова «уніатська» церква зберегла православні догматизм, Символ Віри, обрядність, юліанський календар. По суті, змінилось лише підпорядкування – замість Константинопольського Патріарха нова церква підпорядковувалась Римському Папі. Тому більшість тогочасного духовенства прийняла унію з радістю. Народ – здебільшого не сприйняв. Як і більшість української шляхти. Різні сторони процесу трактують унію по-різному. Святий Престол наполягає, що пішов на великі моральні втрати заради захисту православних братів у Христі від релігійної нетерпимості ревних у вірі поляків. Московська патріархія заявляє, що це була експансія католицтва на її канонічну територію. Те, що ця територія до Московії і її церкви тоді ніяким чином не належала – облудних брехунів не спиняє. Виходячи з логіки історичного процесу церковну унію слід вважати наслідком збігу інтересів Польщі (послаблення руху опору серед українців через ліквідацію головного подразника) та Ватикану (розширення духовної влади на схід). А що ж Московська Патріархія? А нічого. Промовчала – запав язик у дупу… Адже тоді сили для експансії Москва ще не мала, а отже і підтримувати українську православну церкву не вважала за потрібне… Скажете – не мала можливостей? Як би не так. Адже українська церква просила у неї не грошей і не зброї, а саме трішечки отієї «канонічності» через відсутність якої частина з нас здуру досі тяжко страждає. Справа в тім, що через перехід церковної верхівки в уніацтво православна церква в Україні залишилась без ієрархії. Але марно наші священники просили нововизнану Візантією Московську Патріархію про висвячення нових єпископів. Московитів цікавили зовсім не духовні потреби братів по вірі. Вони вже приглядались до ватажків козацьких повстань – чи не вдасться, бува чим поживитись… А церква наша залишилась без ієрархії аж до 1620 року, коли її поновив на вимогу могутнього гетьмана Сагайдачного Єрусалимський Патріарх, що нагодою проїздив через українські землі… Адже Візантійська Патріархія тоді вже не сміла навіть пукнути без дозволу султана. Реальної можливості створити незалежну державу українці тоді не мали. Ми були оточені з усіх боків вкрай агресивними ворогами: Польщею, Росією, Кримом та Туреччиною, кожен з яких прагнув повного поневолення нашого народу. Створити державу в таких умовах, воюючи на чотири фронти, дуже важко. Не знайшлось у той час у нас такого непереможного військового генія, як Сагайдачний. В часи його влади суспільство було ще не готове почати визвольну боротьбу. Мало хто знає, що гетьман помер від ран зовсім молодим, він славився міцним здоров`ям і цілком міг би дожити до 50-х років 17 сторіччя і створити незалежну Україну. Для полководця, який зміг завоювати не тільки якусь Москву, але і Стамбул, столицю наймогутнішої імперії тодішнього світу, ця задача була цілком посильною… Це – щодо ролі особистості в історії. Після Визвольної війни, у часи гетьмана Виговського Україна все ж мала шанс на кращу долю - можливість стати третім, рівноправним учасником федерації Польщі та Литви, зберігши власну віру і звичаї. Перший крок був успішним –під Стародубом і Конотопом козацьке військо знищило вщент російське дворянське ополчення. Військових сил для опору у Московії не залишалось. Замовчати цю сторінку ганебної історії - невдалої спроби інтервенції проти «братського» народу не вдалося, тому перемогу московити приписали татарам, значна кількість яких дійсно виступила у союзі з Виговським. Другий крок також був успішним – налякані звитягою козаків поляки погодились на почесний мир і введення православ’я як другої рівноправної релігії у державі. Але у вирішальний час саме зрада українського православного духовенства загнала Україну на три з половиною віки у московську тюрму народів. Адже РПЦ надзвичайно зручна для людини бездуховної. Стільки спокус: заможне безбідне життя, повага, безпека, захист авторитарної влади від будь-якої критики в твій адрес. Повна вседозволеність. Якщо, звичайно, з хазяїном не сваритись. Духовній людині в такій церкві – нестерпно. Саме тому майже всі справжні російські святі – відлюдники… Після того, як останній владний гетьман Дем`ян Многогрішний підписав капітуляцію перед князем Ромодановським, українська церква була приречена. Такі дурниці як канонічність і норми людської моралі, християнська любов до ближнього московських панотців ніколи не обтяжували і перед злочином не зупиняли, коли вже виникала щаслива нагода щось цінне прибрати до рук. Українське духовенство пережило шантаж життям рідних, тортури, приниження. Все – заради «високої мети» переведення київської метрополії у підпорядкування Московської Патріархії. У 1685 році Митрополит Київський Гідеон «зламався» і погодився перейти з Візантійської Патріархії до Московської. Згоду Візантійського Патріарха купили за гроші, в кращих московських традиціях, у 1686 році. Щоправда вже за рік Царградський Патріарший собор скасував рішення і навіть позбавив патріарха-хабарника сану (надзвичайно рідкісний випадок у церковному житті), та запізно вже було… Московські «божі люди» вже вхопили поживу зубами. Так і тримають до цих пір. РПЦ «надбала» черговий шматок «канонічної території», через «посягання» на яку зараз сама здіймає свинячий вереск… Те, що жодна інша церква такого «надбання» не визнає, їх не обходить. У них свій власний, московитський канон – «кто успел, тот и съел». Тому не слід плутати православну канонічність із московським канонізмом. І от тут уже українська церква нарешті отримала «братьску підтримку» від росіян. Одразу ж було заборонено служіння і книгодрукування українською мовою. Через зросійщення нашої церкви почалось зросійщення української нації задля створення імперії. Наступний пароксизм канонізму спіткав РПЦ у роки правління Петра І. Змолоду цей упир відвідав Англію, де збагатився цінним досвідом повного підпорядкування церкви державі. У самій Росії Петра вважали антихристом більшість монахів і священників. Певні підстави у них були. Справа не у патологічній жорстокості з проявами крайнього садизму, властивій Петру. Адже це для тогочасних московських царів було радше нормою, ніж винятком. Але влаштовувані ним час від часу «всеп`янєйшие собори» були глумлінням над церквою, що тодішнім суспільством ще не сприймалося за норму. Після смерті 1700 року патріарха Адріана Петро заборонив вибирати нового патріарха, після чого 20 років поступово реформував церкву на англіканський зразок. Врешті замість Патріарха церквою став керувати Святєйший Синод, очолюваний світською особою – обер-прокурором. РПЦ остаточно втратила останні атрибути церкви і юридично трансформувалась у структурний підрозділ царської адміністрації. Рабської відданості церкви царям було вже не досить… Східні Патріархи промовчали, бо давно вже були на утриманні Московської держави. Характерно, що ця «церква» зберегла назву, а не перетворилась, за прикладом Англії, у якусь «московитську» чи «царську». У Московії дуже вже полюбляють крадені назви… В такому вигляді ця славна «церква» проіснувала аж до революції 1917 року. Саме їй ми завдячуємо революцією, звірствами громадянської війни, голодомором. Так-так, не дивуйтесь. Церква – це теж зброя в досвідчених руках. Можливо – найсильніша… Один з найвидатніших російських православних мислителів Павло Флоренський уже перебуваючи в таборах Гулагу з болем писав: Росія – не православна і ніколи православною не була. У православній країні такі жахіття неможливі. Моря крові, пролиті радянськими упирями – наслідок багатовікового «виховання» московітів такою «церквою». Адже всі ці злочини творили свої, місцеві виродки. І було їх – мільйони… Їхні нащадки зараз аплодують Путлеру за війну з Україною. А що ж церква? Спочатку була жорстоко придушена за фанатичну підтримку царату та білого руху. Потім, під час страшної війни, черговий упир – Сталін згадав про неї і «відродив» у нетрях НКВД. Адже у той страшний час йому потрібна була вся можлива підтримка, от і згадали про користь від церковного відділу держави у минулому. Переловили випадково вцілілих ієрархів, оголосили їх Синодом, а щоб мало не здавалось, обрали ще й «патріарха». Ним став епископ Сергій Старгородський. Ані екзархом ані «місцеблюстителем» патріаршого престолу він до цього ніколи не був. На посаду призначений не Собором, а наказом по НКВД. Московський канонізм в черговий раз восторжествував… Але, тим не менше, ця церква визнається рештою православних церков як «канонічна». Біда в тому, що нинішні православні патріархи – теж прихильники сумнозвісної «реальної політики», на основі якої Захід намагався останнім часом будувати стосунки з Росією. Адже РПЦ багата. Та і як не бути багатою, якщо це не церква, а ідеологічний підрозділ російських спецслужб. ЇЇ бюджет – частина державного бюджету. Підкупом і шантажем московська церква домоглась визнання у світі. То чого ж ми маємо соромитись своєї власної церкви і намагатись повернутись в це «лоно»? Відділення московського православ’я від київського свого часу було зумовлене виключно політичними причинами, так само як сучасне відділення українського православ’я від московського. Потрібно рішуче відкинути ці загребущі руки від власної шиї. Якого удару ми здатні завдати по цьому «православ’ю»? Та вже завдали. Смертельного. І навіть не по концепції «русскага міра», як багато хто вважає, а по самій основі – по концепції «третього Риму». Раптом з`ясовується: Київ, який вони віками вважають своїм джерелом державності і духовним центром – столиця іншої, притому ворожої держави. Українська церква виходить з під влади московської. Українці – не різновид росіян, а поневолений царатом сусідній народ, етнічно дуже відмінний від «великоросів». Російська церква менша за українську – менше вірян, менше приходів. Чому українська держава досі терпить російську церкву? А немає її. Держави, звісно, а не церкви. Ми ще маємо цю державу збудувати. І РПЦ – одна з головних перешкод на цьому шляху. Заборони її – і до небес підніметься сморід професійних борців за «свободу совісті». А як бути із захистом свободи совісті, якщо самої совісті – немає? Так що забороняти доведеться, але треба рахуватись з наслідками. Насамперед – з різко негативною реакцією Заходу, почасти навіть щирою, адже там мало хто розуміє,що таке РПЦ. Багато хто взагалі не вірить, що така «церква» може існувати в сучасному світі. Так само, як не вірили вони в анексію української землі Росією у 21 сторіччі та ще й після Будапештського меморандуму. Хоча наші політики – націоналісти про це криком кричали. Але як переконати того, хто не хоче чути? Патріарх Гундяй Московський після окупації Криму мовчить, як заворожений. РПЦ потрапила у цугванг. Це стан, при якому будь-яка дія погіршує ситуацію. Схвалить РПЦ окупацію Криму – і кінець УПЦ МП. Засудити – не може, адже є частиною російського державного апарату і підвідомча особисто Путлеру по лінії ФСБ. Отож воліє не помічати. Дивне, до речі утворення ця УПЦ МП – ще один прояв «російського канонізму». За статусом – самокерована церква. Але канонічним правом такий статус не передбачений. Є церкви автономні і автокефальні. Автокефалія УПЦ МП не дарована. А якщо і буде дарована – де гарантія, що її визнає решта православних церков, які досі не визнали належність київської метрополії до Московської Патріархії? За православними канонами автокефалію може дарувати тільки материнська церква. Московська точно не є материнською щодо Київської. Бо молодша. Який можливий подальший розвиток подій? Не знаю. Можливо, Вселенська Патріархія дарує автокефалію Українській православній церкві, попри те, що досі перебуває на утриманні Москви. Адже альтернатива – перехід найбільшого православного народу у католицтво. Тут уже не до грошей, час і про душу подумати…От тільки якій церкві дарувати автокефалію? Стараннями ідеологічних диверсантів з ФСБ та РПЦ їх в Україні чимало – разів у 5 більше, ніж потрібно. Отже, держава буде вимушена грубо і рішуче втрутитись у церковні справи, хоча з точки зору церковної і загальнолюдської це зовсім недобре. Але в умовах, коли сусідня держава просуває на нашій землі диверсійний загін, замаскований під церкву, а нашим православним церквам грубо перешкоджає у об`єднанні і діяльності, у нашої держави просто немає іншого виходу. Наш народ заслуговує на власну церкву, яка вочевидь стане найбільшою у сучасному православ’ї. Держава зобов’язана обрати з поміж українських православних церков одну, байдуже яку, і домогтися її визнання Вселенським патріархом і дарування їй автокефалії. Це треба зробити негайно, не задля заспокоєння РПЦ і заклопотаних проблемою канонічності їхніх зомбованих прихожан. Адже всі вони визнають тільки «московський канонізм», тобто – Святе Слово Путлера. Жодні аргументи з області церковного права їх не переконають. Адже вони нічого і слухати не бажають. Крім Путлера і пророка його Гундяя. Канонічна церква потрібна насамперед українському кліру. Аби знав, навколо кого об’єднуватись. Бо лише об’єднана українська церква може протистояти новій загрозі. І загроза ця не РПЦ, яка вже сьогодні є темним минулим нашого православ’я. На Україну рішуче наступає Греко-Католицька Церква, та сама уніатська, адже вона нікуди не поділася. Навпаки, очолювана молодим, завзятим, розумним архієпископом, незаплямованим співпрацею з КГБ та ФСБ, підтримувана найчисельнішою і найвпливовішою християнською церквою світу, могутністю і авторитетом Святого Престолу, вона розвивається в Україні нечуваними темпами. Більше того, багато щирих українських патріотів належать до цієї церкви і щиро вважають її запорукою перемоги над монстром РПЦ, надто зважаючи на героїчну боротьбу греко-католицького кліру проти більшовизму та РПЦ. Але РПЦ ми вже перемогли, хоча ще і не зрозуміли цього. Саме через цю перемогу і біситься зараз Путлер. Але при цьому якось забувається, що Греко-Католицька Церква – не Українська, а Римська, передусім відстоюватиме інтереси Ватикану, а не Києва, і в разі нашого зволікання Святий Престол назавжди позбавить нас можливості мати власну Українську церкву. А поки що два Патріархати змагаються між собою за звання найпатріархальнійшого, а три Автокефальні церкви визначають з поміж себе найавтокефальнійшу, старанно не помічаючи, як до них нечутною м`якою ходою невблаганно наближається повний і остаточний канонізець.

Вперше опубліковано 23.12.2017.

Завтра, на Майдані, рівно опівдні, збираються любителі кави від паця. Символічно… Перед Різдвом, згідно народного повір’я, уся нечисть влазить на світ Божий. Чудовий час для початку антимайдану. Схоже, що паць знайшов таки забуту десь у шухляді столу рукописну методичку папєрєдніка «Как папасть в растов» і тепер натхненно перечитує, вчить на пам'ять, щоб чого не пропустити ненароком. Поки що всі граблі спрацювали безвідмовно, жодного етапу не забув. Молодець, здібний учень…
Якраз учора пацюки паця відпустили кацапську крису – куди подітися, такі цінні кадри на дорозі не валяються. Комусь же треба на завтра кавоманів збирати. І хто зна, скількох журналістів доведеться вбивати в майбутньому. Не в тому паць становищі, щоб такими кадрами розкидатися.
Те, що паць і його пацюки у лайні по маківку – вже не намагаються заперечувати навіть пацеботи. Вони тепер просто кажуть, що то шоколад… А пацю страшно. Час розплати наближається, хочеться на когось спертись, за чиюсь спину заховатись. Бодай за таку. Нехай люблять хоча б за гроші, якщо задарма немає бажаючих. Бандюковичу теж у аналогічній ситуації страшно було. А страх – поганий порадник. Пацю мріється путінг – велелюдне збіговисько екзальтованих людей, готових вмерти за нього. Але для путінгу потрібні кацапи. В Україні замість путінга виходить антимайдан. Просто тому, що українці – не кацапи. Не лижуть руку, що б’є їх по пиці і забирає останнє. Не хочуть, кляті, і край! Невдячний народ трапився, що тут скажеш…
Тож зберуться завтра жерці платної любові усіх статей, поп’ють пацевої кави, може й цукерок лежалих винесе, не викидати ж… Погорланять про любов, та й розійдуться. Бо стояти на морозі за гроші – дорого. Стільки їм паць не дасть. «Донецькі», при всій мерзенності натури, хоча б розуміли: для того, щоб щось розікрасти, потрібно спочатку щось інвестувати. У тітушок, у проституційні суди і проституток політиків, у еспертів, соціологів, журналістів легкої поведінки… Паць, звісно, усе то знає, як робиться, поруч стояв… Але жаба душить…
Чи прийде хтось за велінням серця? Аякже! На відміну від політика, патріот, навіть військовий, захисник вітчизни, може собі дозволити бути ідіотом. Теорема доведена депутатом Н. Савченко. На антимайдан теж виходили деякі за покликом серця. Сам таких зустрічав тоді… Але багато їх не буде. Повний ідіотизм тим і цінний, що рідкісний. Врешті, ми стояли на Майдані і за них. Щоб вони теж могли вільно висловити свою думку, чи що там у них замість неї. В тому числі – і випивши кави завтра на Хрещатику. Тож порадіємо за них і не псуватимемо їм свято, бо хто зазіхає на чужу свободу – сам свободи не вартий. І подивимось на них. Уважно, незлостиво, але здаля. Із санітарно-гігієнічних міркувань.
Для нас у цьому явищі теж є певний позитив. Побачимо, скільки у паця прихильників, хто насправді буде його захищати, коли прийдеться. А прийдеться скоро. Бандюкович почав збирати тітушню якраз перед неминучим і скорим крахом свого режиму. Тож чекати нам вже не довго. Можна по різному ставитись до Міхо, але очолюваний ним протест показав дві важливі речі.
1.Наболіло. Багатьом. Легендарний наш Терпець витягся у волосину і бринить, наче струна. Скоро урветься!
2. «Силовики» не збираються виконувати злочинні накази. На відміну від паця і пацюків урок Майдану вони засвоїли. Не всі, на жаль, але переважна більшість.
Можливо, подивившись на своїх захисників, паць розм’якне, наче ошпарений, і зникне сумна необхідність його смалити… Але це навряд. Він не дурний, просто ДУЖЕ жадібний. Звичайному українцю важко навіть уявити, наскільки. Щоб жадібність вимкнула інстинкт самозбереження – вона має бути не просто хворобливою, а патологічною…
А от кави шкода. В моїй уяві вона завжди асоціюється з Кавовою кантатою Баха і затишними вечірніми посиденьками у холодний зимовий вечір в колі рідних і близьких… Шкода, якщо благородний напій стане символом антимайдану і будитиме в уяві образи гопоти, бруду і паця з пацюками. Можливо, вони ще оберуть інший символ свого руху. А як ні - особисто я готовий від кави відмовитись, коли геть кепсько стане. Відмовився ж три роки тому від пацевих цукерок. І нічого – навіть не схуд…
Тож завтра – «КАВА НА Х..» Перший етап.

Вперше опубліковано 11.12.2016.

Минулого четверга сувора реальність змусила мене залишити затишну, сяк-так натоплену за скажені гроші домівку, і відправитись у небезпечну мандрівку зимовим Києвом.
Мусив їхати до податкової, переходити з єдиного податку на загальну систему оподаткування, оскільки роботи немає а платити ЄСВ (Єдиний Соціальний Внесок) рідна держава вимагає… А ЄСВ визначається як 22% від мінімальної зарплати, завбачливо підвищеної Круглоликим Поцманом до 3200 гривень. Ясна річ, підвищення зарплати – річ хороша. Якщо вже не можна знизити українцям пенсії – можна розкрутити інфляцію. Оскільки всі спроби пограбування нації через обвал гривні і комунальні тарифи не дали результату (більшість пенсіонерів все ще живі), влада вдалась до крайніх заходів: Мінімальна зарплата підвищена вдвічі, пенсії – на 10%. Отож, найпростіший розрахунок, доступний навіть прем’єру без середньої освіти, показує, що у вітчизняних пенсіонерів буде вилучено 45% пенсії. Адже підвищення мінімальної зарплати відбулось не тому, що економіка зросла (у що не вірить навіть МВФ) і не тому, що Поцмани стали менше красти (у це не повірю навіть я, хто ще недавно вірив у Діда Мороза) а за рахунок інфляції. Пересічна пенсія у 1350 гривень (50 доларів за нинішнім курсом 27) зросте до 1485 гривень (тобто до 27.5 доларів за майбутнім курсом 54). Звичайно, 22.5 долара на місяць – не бозна-яка премія за кмітливість для Поцмана, але ж пенсіонерів у нас чимало, тож трохи набіжить… Я начебто не пенсіонер, і в разі збереження нинішньої злодійської «еліти» до пенсії навряд чи доживу, отож на що мені скаржитись?!
Але платити нічим, та і не хочеться, бо добре розумію, що від моїх копійок не пенсіонери стануть заможнішими, а Поцман – гладшим. А для його здоровя це небезпечно. Та і совість мене може замучити – коли він лусне, а це неминуче станеться, мені не даватиме спокою думка, що до цього причетні і мої злиденні копійки. Отож мушу до податкової . Взимку з дому виходити страшно, не зважаючи на мій зріст метр дев’яносто два, вірніше саме через нього – бо високо падати. Адже якщо згадати, хто в нашім Києві мер, дурні думки про можливість пройтись по чистому тротуару у грудні полишають голову миттєво, як після нокдауну.
Кличко цілком виправдав найсміливіші очікування: тротуари перебували у такому стані, що найбезпечніше було б пересуватись по пластунськи. Тим більше, що за родинною легендою серед моїх предків були і козаки – пластуни. Але цінну навичку давно втрачено, та й одягу шкода. Мусив іти, обережно, як канатоходець, часом зупиняючись, щоб допомогти підвестись менш обережним товаришам по нещастю…
Однак сюрприз від мера виявився не єдиним. І правильно! Що це за сюрприз, якщо про нього наперед відомо! Наступний сюрприз чекав на зупинці. Тролейбуса довелося чекати понад півгодини. На морозі. Повз зупинку один за одним проносились маршрутні Богдани, у кожному вікні яких спостерігались у середньому одна розплющена, але щаслива пика, і дві дупи, вираз яких не давали роздивитись штани… Чомусь згадалося, як натхненно нинішній мер обіцяв вирішити транспортну проблему в Києві: купити 1000 автобусів і 500 тролейбусів (це приблизно стільки ж, як працює у місті сьогодні) і виштовхати маршрутників взаший з Києва, щоб місце не займали і аварійних ситуацій не створювали. Всі ми колись слухали з вірою, надією і любовю його полум’яні промови. І як було не вірити, якщо виштовхування взаший – одна з небагатьох його корисних навичок… Щоправда, тоді він ще не був нашим мером, але ми зопалу не звернули уваги на цю важливу подробицю. Це вже зараз, навчені власним гірким досвідом, ми розуміємо, що він дійсно міг би стати для нас не найгіршим брехуном (даруйте, хотів сказати – президентом). Окрема подяка йому, що не став…
На зворотньому шляху мусив чекати тролейбуса ще 40 хвилин, гадаючи – що ж могло статись? Грип скосив всіх водіїв? Всі тролейбуси виведено з ладу москальською ДРГ? Недобитий ригіанал Ахметка відключив контактну мережу?
Відповідь дістав вже ввечері. В телевізорі, на каналі УТН. Виявляється, саме сьогодні мер записував звернення-звіт до киян. Записував у величезному ангарі, де у якості декорацій зібрали всі снігозбиральні машини, автобуси і тролейбуси, які ще не тронуті іржею. Мер наказав автобуси і тролейбуси ретельно вимити, що дозволило майже успішно видати їх за нові, щойно придбані. Сам герой виїхав давати звіт на майже новому снігозбиральному комбайні. Півдня репетицій далися взнаки – мер не тільки загальмував перед трибуною (комбайном, а не як завжди) але і спромігся не зачепити жодної одиниці декорацій і не збити жодного перехожого. Щоправда, вже виходячи з комбайна він включив-таки щітки лобового скла, що виглядало дивно в ангарі. Але може то був такий творчий задум, чи просто набридло репетирувати… Звіт я слухати не став, отож уник запалення мозку, яке отримали водії. Вони ж мусили слухати мера вживу, без жодних шансів вирубити звук… Я теж навряд чи зміг би вирубити мера, але мав щастя слухати його через телевізор і сповна скористався такою перевагою…
Наступного дня ситуація з ожеледицею нормалізувалась (вона звісно ж розтанула, а не те, що ви подумали), з тролейбусами – теж більш-менш. Найміцніші мозком водії змогли повернутися до роботи. Але осад залишився… Хтось може мені пояснити: якщо Кличко таки Київський Міський ГОЛОВА, чому на вхідних дверях абревіатура КМД..А. Може, не голова все-таки?
А якщо трапиться новорічне диво, і наш мер, повернувшись до свого розкішного будинку на своєму розкішному лімузині з персональним водієм, після смачної вечері, привезеної з елітного ресторану, перед жарким каміном у колі люблячої родини з келишком улюбленої гальмівної рідини у натружених руках, прочитає цю статтю і спробує замислитись над абсолютно незрозумілими йому проблемами, не раджу йому напружувати мозок, змучений чисельними струсами. Я не настільки жорстокий. Нехай йому просто гикнеться. Легенько, як при нокауті.

Именно зачем, а не за что. Было за что… Он был одним из самых смелых и самых резких критиков фашистского режима путина. Чтобы бить себя в грудь копытом, клянясь в верности родине – много храбрости не требуется. А вот бросать обоснованные обвинения в преступлениях психопату – самодержцу, обожаемому 85% человекоподобных подданных… Здесь нужна храбрость особенная, граничащая с самоотречением христианских святых.
А вот зачем его убили?
Учитывая общее состояние того, что в кацапстане по привычке называют правосудием, убийство не лучший способ мести. Известно, чьей. Злобный лысый гном, внезапно вообразивший себя нибелунгом, не прочь помучить жертву вдоволь. Надежда Савченко – яркий тому пример. Повод нашли бы без проблем, а то и вовсе без повода обошлись бы (в нынешнем кацапстане это даже считается особым шиком).
Убийство, причем гангстерское, наглое, было необходимо лишь в одном случае – чтобы заставить молчать. Поэтому особенно интересно вспомнить, что говорил Борис Ефимович незадолго до убийства. Говорил он исключительно много и осуждать его за это нельзя. Как истинный патриот России, он не мог смотреть равнодушно на то, что с ней происходит. В выражениях он не стеснялся – поскольку патриотом кацапстана никогда не был. Он мечтал о свободной, демократической России, и делал всё возможное, чтобы она появилась. Пусть даже очень нескоро, после его смерти. Он ведь был совершенно бескорыстным человеком. Странное качество для бывшего министра, не правда ли? Может быть, именно поэтому и не задержался долго на министерском посту. Последней каплей стал, кажется, его запрет на приобретение иномарок для чиновного люду. Вельможные задницы, вкусившие прелестей мерседеса, ауди, роллс-ройса, не пожелали снова адаптироваться под волгу…
В потоке обвинений, звучавших непрерывно из его уст в обличение нынешней власти, особняком стоит одно. Исключительное. Оно же – последнее. Накануне смерти Немцов объявил путина китайским шпионом. Наверное – угадал. Не обязательно в узком смысле. Вряд ли путин получал от китайцев деньги. Ведь именно он, по слухам, является самым богатым … в мире. Хотел написать «человеком» но рука не поднялась…
Главная задача вора – сохранить украденное. После «болотных» митингов трон под гномом закачался. Консолидация против внешнего врага даёт только кратковременный эффект. А какая страна способна защитить урода от гнева дяди Сема? Ни в коем случае не КНДР – тем самим бы выжить. А вот Китай вполне подходит.
Причём – только он, при ближайшем рассмотрении. Единственная из мировых сверхдержав, полностью независимая от США и сопоставимая по экономическому потенциалу. Логично предположить, что именно там гном намеревается укрыться со всем награбленным, когда жареный петух начнет клевать. Но для того, чтобы с ним в Китае не обошлись так, как он – с януковичем, нужно стать другом Китая. И не на словах, а сделать что-то ценное для Китая в глазах каждого китайца.
Чего не хватает Китаю? Ресурсов. О чём мечтает каждый китаец? О Сибири. Что сделал путин в последнее время? Предложил продать китайцам задёшево (считай – подарить) все перспективные месторождения Сибири. А без них Сибирь – только обуза, необходимость кормить местное население. Именно эту информацию обнародовал Немцов перед убийством. Для него был неприемлимым обмен Сибири на Крым. Дорого как-то получается…
Именно эта информация способна «взорвать» эфир кацапстана, если по недосмотру или злому умыслу кремлёвских пропагандонов туда просочится. А умысел как раз в этом случае вполне возможен. В каждом режиме есть желающие быть святее Папы… Ведь единственное, отсутствием чего не страдает типичный кацап (включая и пропагандонов) – это патриотизм. Причём – в самой тяжелой, извращённой и неизлечимой форме. Поэтому возникла реальная опасность, что информацию в эфир «сольют». Особенно если её будет регулярно повторять Немцов. А в плане настойчивости с ним тягаться было трудно… Таким образом, гном рисковал тем, что необходимость драпать в Китай возникнет прежде, чем он подготовит и удобрит почву…
Можно, конечно, искать другие объяснения. Например – какие-то мифические неопровержимые доказательства присутствия российской армии на нашей территории, о которых почему-то вдруг заговорили все вокруг, но о которых ни разу не обмолвился сам Немцов в канун гибели. Какие уж тут доказательства… Неопровержимых для кацапов – не существует в природе. Остальным – и так уже всё очевидно. Но как правило, из всех объяснений правильным является самое простое и непротиворечивое.
Вечная Вам память и Царство Небесное, уважаемый Борис Ефимович!

Вперше опубліковано у 2014 році

Це не рімейк шедевру великого К. Саймака (не дав мені Бог хисту «пАкращити» Великого Майстра), і навіть не про Крим, як багатьом мабуть здалось. Цей нарис – про те місце, куди Крим зараз рухається.  
  Це місце має й інші назви, найпристойніша з них – Росія. Хоча теж непристойна – бо крадена.  Як би там не було – ви вже збагнули, про що йдеться. Пишу не тому, що тема подобається, а для того, щоб нам знати, як ворога здолати. Найважливіше в подоланні ворога – зрозуміти, хто твій ворог. Здається, сумнівів не залишилось. Основний наш ворог у цьому світі – Росія. Але для перемоги цього мало. Потрібно знати, як твій ворог існує (не повертається язик сказати «живе»: як кажуть в Одесі – «хіба це життя»), де його вразливі місця. А вони є в кожного, навіть у Кащея були. Варто тільки ретельно пошукати.
    Що пропагує ворог і що він пропонує нам? Русскій мір. Що ж це таке? Згідно з твердженням самого московського фюрера, це спілка людей, які говорять російською мовою (де б вони не жили), ставлять цінності Руського міра вище за власне благополуччя і навіть за власне життя. Що ж це за цінності такі? Виявляється, це істинне (московське) православ’я, право бути рабом фюрера і пишатися його силою і своїм рабством. Скажете, таких людей не буває? Та ні, їх повно, навіть термін медичний для них придумали: «зомбі». Схвальна реакція росіян на цю ідею підтверджує: сусідня держава населена переважно ними.  
    Придивимось уважніше, що ж це за місце таке, що плодить таких монстрів, і які вразливі точки воно має. Отож почнемо з початку: з назви. Хто ж вони такі і чому так дивно називаються? Не «хто» а чиї»? Русские!  Ви правильно здогадались. Це ті, хто належить Русі. Раби. Так вже склалася історія.  
    Жили собі в басейні Дніпра слов`яни. Звалися Руси. Звідки взялись – каламутне питання. І до теми не дуже відноситься. Звідки походить назва – теж достеменно невідомо. Можливо, давні скандинавські мандрівники прозвали. Рос старонорвежською мовою означає гирло. Стара столиця Норвегії тоді звалася Нідарос (гирло Ніда). В сучасній норвежській це слово пишеться «ос». Нова столиця названа за старим принципом - гирло річки Ло. До осла жодного відношення не має. Можливо, так і назвали давні норвежці плем’я, що мешкало в місці, де зливалися три могутні ріки. З фантазією у них, як бачимо, було негусто…
   Але це тільки гіпотеза. Важливо інше – саме це плем’я стало центром давнього племінного союзу під назвою «Русь». Основна їх заслуга перед сусідами – стратегічно вдале місце проживання, де сходились всі шляхи. Адже доріг тоді не було, мандрували водою. Як би там не було, членів цього племені звали русами, а представників інших племен цього союзу – русичами.  Русичі – це передусім  сіверяни і древляни – найближчі сусіди русів. Слов`янські племена, долучені до цієї держави пізніше, вже після її формування, стали називати «русинами».
   Зараз  русинами називають себе українці, які говорять на дивному суржику і не бажають вчити літературної мови. Ще сто років тому, в часи І. Франка, так називали всіх західних українців. Але в середньовіччя не лише їх предки, волиняни і галичани, а й решта окраїнних слов`янських племен називались саме так. Це і в’ятичі, і дреговичі, і полочани, і словени, і багато інших племен, навіть назв яких історія до нас не донесла. 
  Основою економіки Русі, як не соромно нам це визнавати, була торгівля рабами.  Самим русичам раби не були потрібні – при тій культурі виробництва, що процвітала на нашій землі у 8-11 сторіччі, утримання рабів було економічно недоцільним. А от торгівля ними була дуже прибутковою. Бо для вивезення в Константинополь рабів не вирощували а ловили. Не своїх, звичайно. Сусідів.
   Територія тогочасної Московії якраз і була місцем, де їх переважно ловили. Просто тому, що зручно було. На заході та  південному заході від Русі держави вже сформувались, ловити своїх людей не давали. На північному заході жили люди суворі і войовничі. Таких не наловиш. Дивись, щоб самого не спіймали. На півдні і південному сході – степ. Жили там кочівники, люди прудкі і спритні. Теж багато не наловиш… От і ловили в Заліссі (так називали русичі Московію, коли Москви ще не було).
   Жили там народи угро-фінського кореня. Держави не створили, бо  природні умови не дозволяли їм селитись скупчено. Скрізь болота, ліси, землі орної мало, та й та земля та – глина, багато на ній не виростиш. От і жили малими родами, розрізнено – ідеальна здобич. З розбійниками – русичами змирились, як із непереборним злом. І самі звикли називатись – руськими. Тому й іго ординське прийняли легко – кращої долі не знали. Новий господар від старого не дуже й відрізнявся.
    Саме татари збудували Москву – місто, де сидів їхній баскак (збірник данини). Справа в тому, що Орда мала рабовласницько - федеративний устрій. Може тому він такий милий досі ординським посіпакам в Україні. Справді, величезною багатонаціональною імперією зручніше керувати на «федеративних» засадах: захоплена територія отримує свого хана - колаборанта або пришлого  баскака, який платить Чінгіз-хану данину та утримує військо, з яким на вимогу Чингіз-хана вирушає в похід.
   З сучасною федерацією, на зразок США, така державна структура нічого спільного не має.
   На час монгольського нашестя знедолені руські князі – вигнанці вже масово переселилися на Залісся: місця глухі, малолюдні, старшими родичами не зайняті, з сотнею дружинників можна контролювати величезну територію, дрібний розбійник може почуватись тут незалежним князем. Саме з них і вербувалися баскаки, пізніше – князі.
     Російський етнос утворився як суміш правлячого (руського, а потім – татарського) та поневоленого (угро-фінського). Саме тому російська мова така складна і насичена винятками з правил. Адже це складна суміш угро-фінських, тюркських та словянських мов. Так завжди буває при змішуванні кількох  мов. Погляньте хоча б на англійську (суміш кельтької, англо-саксонської та норманської мов) де слова взагалі звучать не так, як пишуться. 
   Після розпаду Орди у 14 сторіччі у московського улусу з`явився шанс на незалежність, оскільки розпочалася громадянська війна всередині ослабленої орди. Маневруючи між нащадками Ногая і кримськими Гиреями (дві гілки Чінгізідів) московські князі з часом незалежність здобули. А після загарбання Криму російські царі уявили себе нащадками всієї Орди. Так-так, на той час – уже російські.
    Московія за часів Івана IV підкупом домагалася від іноземних послів (рідкісних і нечисленних в той час) щоб їх країну іменували Росією. Чому саме в цей час? Тому, що останній руський король Свидригайло вже давно помер, князі-володарі України (Вишневецькі, Острозькі, Ольшанські) вже не писалися «руськими». Мабуть – із сорому за програну Польщі війну та втрату державності.  А отже славетна назва залишилась нічийною.
   Історія знає чимало прикладів, коли назву зниклої держави разом з її історією крали сусіди. Наприклад, нинішня Литва має до ВКЛ (Великого Князівства Литовського) таке ж відношення, як Московія до Київської русі.   
  Мабуть тоді ж виник і панславізм – офіційна політична доктрина царату, в наш час відома як «концепція старшого брата». Простими словами: з метою загарбання сусідніх земель і поневолення слов`янських народів Росія вдає з себе спадкоємця Київської Русі, найстаршу слов`янську державу, яка має «історичне право та історичну місію» керувати слов`янським світом. Панславізм – і є та Державна Ідея, на якій тримається Росія. Зібрати докупи всі слов`янські землі. Що з ними далі робити – ще не вирішили. Не на часі, бо зібрати ніяк не вдається. Тікають слов`яни від московітів. Не розуміють свого щастя.
   Зараз Україна взагалі завдала по цій ідеї смертельного удару. Подивившись на сусіда тверезим оком українці раптом заявили: а ніякі ви нам не брати. І не слов`яни. І не православні, в більшості своїй. Свого часу в творення імперського міфу кинуті величезні ресурси: віками вичищалась історія, дочистились  до того, що від Київської Русі не залишилось жодного документу. Жодного аркуша! За двісті років царат цілеспрямовано винищив всі архіви України-Русі. Але ж відомо, що переважну більшість паперів складають не літописи, а «побутові» документи: скарги, судові рішення, заповіти і т.д. Яка ж потреба була нищити всі ці папери? Яку таємницю вони приховували? Єдине, що приходить на думку – мова. Мабуть, всі вони були написані українською мовою.  Інших версій у мене немає.
   Фахівці з санскриту стверджують, що з слов`янських мов українська – найдавніша, найближча до санскриту. Виходить що «брат» - не старший… Спливають цікаві археологічні дані – на Московії практично відсутні слов`янські  середньовічні поховання. Скрізь – поховання угро-фінського типу. Виходить, що і не брат це зовсім… А якщо придивитися до московського православ’я – так виявиться, що він ще й бусурман. 
    Найбільший слов`янський народ остаточно вийшов з під впливу Москви. Під окупацією залишається одна лише слов`янська нація – білоруси. Та й то бацька вовком дивиться… Кінець панславізму! Але без Державної Ідеї держава існувати не може! Адже кожній державі потрібно щось, що об’єднує її населення і вирізняє його з поміж сусідів, що виправдовує сам факт існування даної держави, причому – в даних межах. Це і є Державна Ідея.
   Що може запропонувати нинішній московський фюрер своїм рабам? Звісно, що не лібералізм і свободу. Національну ідею? Але ж нації немає! Росія – поліетнічна, росіян – меншість. Тому всі спроби організувати всілякі рухи за принципом «Росія для росіян» тільки послаблюють державу. Загарбання Криму – не випадковість. Фюрер біснуватий, але ж не геть дурний. Цей злочин був скоєний саме для того, щоб Росія опинилась в міжнародній ізоляції. Зараз для неї – це єдиний порятунок. Ідеологія «обложеної фортеці» здатна консолідувати різношерсте населення і створити з нього якусь подобу народу. Але тільки на короткий строк. Потім наступає розчарування і апатія.
    Тому фюрер та його посіпаки гарячково шукають об’єднавчу ідею на довгострокову перспективу. Релігія не дуже годиться – серед підданих найбільше мусульман, яких московські православні сприймають дуже негативно, багато також буддистів. А найбільше – атеїстів. Тяжкий спадок СССР… Спробуй знайти між ними всіма компроміс! Культура? Але вона залежить від релігії. Погодьтеся, що християнські, мусульманські та буддистські культури дуже відмінні одна від одної. Тому ставку зроблено на російську мову та засновану на ній облудну субкультуру.
    У численних серіалах, призначений для широких рабських мас, яким телевізор заміняє розум, нав’язливо, цілеспрямовано, безсоромно вихваляють удаваний героїзм своїх предків. І навіть не тих, хвостатих, а зовсім недавніх.
     Останні жертви сталінізму ще не померли, а Сталін уже не упир, а «ефективний менеджер», а його кати – доблесні НКВД-сти, герої серіалів. І що ви думаєте – дивляться і вірять. Навіть ті, кого ці «герої» в дитинстві катували. Крім серіалів – ще «патріотичні» ток-шоу та огидна попса. І в котрий раз свіже переписана на потребу дня історія – для школярів. Щоб виросли справжніми, правильними рабами. І вчасно зайняли місце біля телевізора. От і вся сучасна «російська культура».
    Тому об’єктивно кожен громадянин України, який вживає цю отруйну жвачку для розуму і спілкується хоча б у побуті російською мовою – зараз допомагає Путлеру і його імперії. Ми маємо всі це усвідомити і рішуче відмовитись від російської мови. Добровільно, свідомо, з розумінням необхідності цього кроку для перемоги над ворогом. 
   Російська економіка – перехідна від рабовласницької до ранньофеодальної. «Федерація» їхня є не що інше, як система відкупів, характерна для рабовласницького та феодального суспільства. Фюрер віддає частини імперії на відкуп баскакам (губернаторам). Вони збирають данину, передають її в Москву, на певну частину залишку утримують «правоохоронців», які упокорюють рабів, решту – крадуть. Фюрер за рахунок данини утримує військо та своїх наближених сатрапів. От і вся державна структура. Для 13 сторіччя вона була передовою, для 21 – є безнадійно застарілою. Навіть феодальною її вважати не можна.
     Адже крім властивостей, характерних для феодалізму (нерозділеність гілок влади, роздробленість країни) Росія має риси, характерні для рабовласницького ладу. Насамперед – це концентрація власності в одних руках.  При феодалізмі існує чітка система взаємних зобов’язань, яка зветься васалітетом. Король обмежений у своїх правах, в тому числі і у праві власності, цією системою, зобов’язаний її боронити. Феодальний король не може позбавити васала майна за власною примхою, без законних підстав. При рабовласницькій імперії все навпаки – власник у державі один. Він розпоряджається всім майном і нічим не обмежений в своїх діях. Щодо нього не діють жодні закони чи обмеження. Він роздає майно не у власність, а у користування. І у кожний момент може відняти. Просто з примхи. Ніхто в нього навіть пояснень не має права вимагати. Це саме те, що ми бачимо у нинішній Росії.
   І якщо Путін найбільш подібний саме до Гітлера, то його держава – до Римської імперії часів Нерона, а не до Британської імперії, як багато хто вважає. От тільки Путлер до Нерона не дотягує – той не тільки міста палив, але і вірші встигав писати. Отже – намагався зробити свій внесок в культуру(як він її розумів). Нинішнє ж російське керівництво виробляє лише органічні добрива… 
   З часів Петра І Росія намагалась перейти від рабовласництва до феодалізму і навіть досягла в цьому певних успіхів. Пережитки феодалізму зберігаються навіть зараз, коли вона стрімко рухається назад, у рабовласництво. Насамперед – це суд і закони. Так, вони  вже не діють, нагадуючи швидше декорацію. На те вони й пережитки. 
  Чому ж ця імперія досі не розпалася? Причин дві – економічна і політична.
   Економічна полягає в тому, що Росія експлуатує велетенські природні багатства, що належать поневоленим народам. При сприятливій ринковій кон’юнктурі світових цін на енергоносії експорт сировини підтримує неефективність «відкупної» системи, яка сама по собі дійсно функціонувати не може. Адже в системі відсутні конкуренція і зацікавленість виробника у результатах виробничої діяльності. Конкуренції не допускає баскак, він же забирає прибутки. Тому всі виробники повністю залежать від баскака, а він повністю залежить від фюрера. Капіталістичне виробництво при такій системі неможливе.
   Саме тому його і не було у давньому Римі. Вирахуйте із загального обсягу російського ВВП вартість видобутих корисних копалин. Те, що залишиться – співставне з ВВП України. Ось вам і російська економіка. Що може її повністю зруйнувати? Падіння світових цін на енергоносії або визвольна боротьба поневолених народів. Перше від нас не залежить, адже великих покладів нафти та газу Україна не має. А от у другому ми можемо Росії «допомогти»… 
   Розуміючи небезпеку розпаду на моноетнічні держави російське керівництво завжди робило все можливе, щоб цьому запобігти. Насамперед – зросійщувало поневолені народи. Національні мови та культури гласно або негласно заборонялись. Це призвело до того, що представники поневолених народів забули, хто вони є, втратили власну культуру, мову, історію. Наслідок: більша частина росіян належить до монголоїдної раси, але дуже ображається, якщо хтось висловлює сумнів у їх слов`янському походженні. Ця більшість – безнадійна. 
   Але є і меншість  – народи, що прагнуть волі, а інколи навіть готові за  неї воювати (як чеченці та деякі народності Дагестану). Це насамперед – майже всі народи Кавказу, саха (якути), буряти, казанські татари. Що заважає Україні організувати супутникові  телевізійні канали просвітницько-культурного спрямування, які працювали б на їхніх мовах? Від Росії вони цього не дочекаються. Вона захищає лише російську мову і культуру і лише за кордоном… А Україна могла б цим зайнятися і за порівняно невеликі кошти посприяти національному відродженню та консолідації цих народів.
    Скажете: Україна і свою культуру та мови не підтримує, де вже чужими займатися!? Не підтримувала, бо і держави самої не було. Була колонія з колоніальною адміністрацією. Скажете: колоніальною була лише адміністрація Януковича? Зовсім ні. Геть усі. Адміністрація Януковича відрізнялась від інших тим, що спробувала за прикладом Росії повернути Україну у рабовласницький лад. Але виявилось, що українці -  не росіяни. Бути рабами не бажають. Навпаки, хочуть рухатися від феодалізму, у якому перебувають зараз, до капіталізму. 
    Багатовікове російське панування не змогло знищити потяг української нації до свободи. І це при тому, що цвіт нації систематично і планомірно знищувався російською імперією, починаючи від будівництва каналів силами козаків при Петрі І і закінчуючи останнім голодомором 1947 року. Наша нація вижила навіть попри це. Сьогодні це вже можна сказати напевно.
   Ми маємо величезну перевагу над ворогом: можливість створення сильної національної держави, заснованої на давній і багатій українській культурі, унікальній українській мові, прадавніх традиціях і звичаях нашого народу. Гріх не скористатись такою можливістю. І потрібно для цього небагато: здолати ту мутну хвилю брехні і наклепу, що її підняли щодо українських націоналістів московські професійні брехуни. Українських націоналістів старанно оббріхували віками, розуміючи, що саме вони та сила, яка може знищити імперію. Може, час вже протерти очі? 
   Якщо ми вже переконались, що російська пропагандистська машина жодного слова правди з себе принципово не випускає, може час збагнути, що їх казки про звірства бЕндерівців – теж суцільна брехня? 
  Політична  причина відносної стабільності російської імперії полягає в її закритості від світу та нещадній експлуатації титульної нації. Не дивуйтесь – етнічні росіяни є найбільш експлуатованим і економічно пригніченим народом з усіх, що у Росії мешкають. І це не випадковість. Поневолені народи, які не бачили іншого життя, порівнюють свій життєвий рівень з життєвим рівнем етнічних росіян. Адже більше їм порівнювати ні з чим. І залишаються задоволені таким порівнянням. Етнічні ж росіяни складають меншість населення, а отже ефективно захищати свої інтереси не можуть. Крім цього – вони дуже зайняті. Пишаються величчю.
    Ще Дейл Карнегі довів, що прагнення власної значущості є життєвою потребою людини. Реалізується воно по різному, в залежності від можливостей, бажань, світогляду, виховання конкретної людини. Ідеологія Панславізму та головний її прояв – російський шовінізм тим і небезпечні, що дають можливість реалізувати це прагнення тим, кому пишатися нічим. Чим може пишатися і вихвалятися раб? Адже у нього нічого немає! Правильно: своїм господарем. Його силою, могутністю, положенням у суспільстві, взагалі – «крутістю», як вони кажуть. 
  Це слово, до речі – не нове. Воно вживалось у цьому сенсі ще у «золотий вік» російської поезії. Не вірите – почитайте хоча б Баратинського… Отож не варто дивуватись, що сусіди пишаються своїм фюрером, який поставив на вуха весь світ, зруйнувавши створювану десятиліттями систему безпеки, і при цьому зовсім не переймаються думками про сумні наслідки такої «крутості» для них особисто. Їх не цікавить не лише перспектива повної політичної ізоляції, але навіть питання, чи буде їм чим завтра закусити. Це питання для них другорядне. Вони впевнені, що хазяїн не дасть їм сконати з голоду. Історичний досвід їх не цікавить. Історії вони не знають, а ті, хто сконав з голоду, вже нічого їм не розкажуть. 
   Збочена Державна Ідея ( панславізм ) породжує збочених людей – шовіністів. Шовініст – це людина, яка не живе сама, щоб тільки не дати жити іншим.  Тому час припинити галас навколо сумних перспектив росіян. Він їх тільки смішить і додає підтримки їх фюреру. Натомість треба мовчки робити все можливе, щоб ці наслідки настали якомога швидше і були якомога болючішими. 
  Зараз ми маємо унікальну можливість позбавити Росію справжньої наукової і культурної еліти, тобто тієї її частини, яка не заражена шовінізмом.  Саме зараз це неважко зробити. По-перше можна легко відділити справжню російську еліту від безумних шовіністів, що елітою прикидаються. Це ті люди, які публічно засудили Кримську війну. По-друге зараз легко переманити їх до себе. Уявіть, як тяжко їм зараз в Росії. Їх шельмують і цькують з усіх боків Шарікови і Швондери, їх звільняють з роботи, їм влаштовують обструкцію і бойкот колишні друзі та колеги, над їхніми дітьми збиткуються у садках, школах, університетах. Як би не довелось їм першими Місяць колонізувати…
    Нам потрібно зробити зовсім небагато: запросити їх в Україну, тобто запропонувати їм усім українське громадянство. Одразу і без всяких умов! Ці люди вкрай потрібні Україні! Адже ми ще не маємо еліти, вона лише починає формуватися.  Державна еліта – це не зграйка мерзотників, які вкрали у нашого народу все національне багатство, захопили державну владу і тепер називають себе цим словом! Народ їх зовсім іншими словами називає. Еліта – це люди, здатні поставити державні інтереси понад своїми приватними, нехай не завжди і не в усьому. Українська еліта – це не Кравчук, який все життя з України годувався, нічого для неї не роблячи, а Шухевич, який за Україну воював і загинув у цій війні. 
   До речі, від того, наскільки часто державні інтереси ставляться понад власні, залежить якість еліти. Найбільш якісна еліта на сьогоднішній день – у Японії. Саме завдяки їй позбавлена будь-яких природних ресурсів і перенаселена держава має третю за розміром світову економіку, яка, на відміну від американської і китайської, взагалі не спирається на грубу силу.
   Забравши у Росії її справжню еліту і посиливши нею еліту українську ми можемо остаточно позбавити Росію політичного майбутнього. І не варто боятися російської еліти. Їх небагато, до того ж більшість з них не є етнічними росіянами, тому не варто боятися зросійщення нашої майбутньої еліти через їх вплив. 
  З населенням Росіїї все більш-менш ясно: в переважній більшості це переконані спадкові раби. Недаремно російський буквар починається сакраментальним: ми не раби. Тільки рабам спаде на думку акцентувати на цьому увагу. Вільній людині це і на думку не спаде – адже і так очевидно.  А що ж з правлячим класом? Можливо, це найбільша трагедія сучасної Росії. Важко ставитись з повагою до кривавої династії Романових. Адже вона почалась страшним кривавим злочином, коли за наказом Федора Кобили (він же – патріарх Філарет Романов)  і його сина Михайла Романова  було повішено претендента на трон – трирічного хлопчика, сина Лжедмітрія і Марини Мнішек.
    За триста наступних років Романови в тісному союзі з російською церквою вчинили безліч страшних і кривавих злочинів, тому мабуть і не могло закінчитись це страшне правління нічим іншим, ніж винищенням правлячої династії і церковної ієрархії.
    Але державна еліта в ті часи таки була. Тодішня Росія дала світу безліч талановитих людей, в тому числі – державних діячів. Адже дворянство існувало в умовах відносної свободи, без якої, як відомо, неможливий розвиток творчих особистостей.
    Після революції ситуація змінилась. Якщо в першому поколінні радянських керівників ще траплялись поодинокі представники інтелігенції, то наступні покоління управлінців виродились повністю. Спадкової аристократії в нинішній Росії немає. А отже в рабському суспільстві «спливають» ті, хто не має жодних моральних гальм, готовий іти до багатства і влади по трупах. З античних часів відомо, що найстрашніші рабовласники виходять з рабів…
    А отже не варто дивуватись, чому кремлівські гобліни довірили Крим своєму кримському духовному родичу.  Насправді вони відрізняються тільки масштабом злочинів. Гоблін кримський заради грошей вбивав, викрадав, катував, залякував окремих підприємців. Гобліни кремлівські робили це ж саме з цілими народами та етнічними групами. Вони – одної крові. Тієї, яку проливають. Тому не варто сподіватись, що гоблінів зупинять ріки крові їхніх солдат, які поляжуть у війні з Україною. 
   Ця сторона питання їх зовсім не обходить. Від першого чінгіз–хана Темучина і до останніх дубоподібних  командармів Красної Армії - Орда ніколи не рахувалася з власними втратами.  Людей називали «живою силою» і ніколи нікого не карали за її «перевитрату», лише – за поразку. Так Орда воювала завжди, а отже немає підстав сподіватися, що з нами вона воюватиме інакше.
    Інше питання, скільки «живої сили» вона зможе мобілізувати на цю війну. Якось непоміченою пройшла епохальна подія в житті Росії – перехід на контрактну армію. Це не випадковість. Орда перебуває на порозі свого розпаду, і гобліни це відчувають. Представники поневолених народів, які ще не забули власної мови і історії (за моїми  розрахунками – мільйонів двадцять) і етнічні українці (приблизно ще стільки ж) в обставинах, що склалися, спроможні повернути зброю проти гоблінів. Орда більше не може спиратись на поневолених тубільців.
   У тих же татар чи якутів раз по раз спливає думка – чому 14 народів змогли втікти з тюрми народів, а ми – ні? Чим ми гірші? Розпад СССР привів до незворотних наслідків – показав приклад вдалої втечі з тюрми народів. Переважна більшість українців, що опинились в Росії під час розкуркулення, індустріалізації, молодіжних будівництв, розробки газових і нафтових родовищ Сибіру і Далекого сходу (а все це робилось в основному руками працьовитих українців) хоча і пишеться в переписах росіянами, ще не забули остаточно, хто вони і звідки, а отже теж не захочуть стріляти в братів.
    Не варто сподіватись, що в Росії відбудеться свій Майдан. По-перше, рабам воля ні до чого. Їм треба сильного господаря. А рабів в Росії – переважна більшість. По-друге в Росії для упокорення незгодних створено величезний каральний підрозділ. Російська поліція чисельністю переважає мільйон особин, не обтяжених мораллю та етикою, але чудово відгодованих режимом  (мінімальна зарплатня російського поліцая становить більше 1000 доларів, плюс хабарі, всевладдя і повна безкарність – є що втрачати, є за що помирати самому і вбивати інших). Крім того, вони вже давно втратили зв'язок з рештою населення, з часів НКВД перетворившись на окрему касту, спадкових катів власного народу.
   Мирний протест в таких умовах не можливий. Це вам не Україна. А немирний протест можливий тільки із зброєю в руках або якщо вийдуть всі одразу. Всі одразу можуть вийти тільки з голоду. Це єдина причина, з якої відбуваються знамениті російські бунти – безглузді та нещадні, як відомо. Але до голоду їм ще далеко. Не маючи значних запасів вуглеводнів Україна не має і важелів впливу на їх світові ціни. Хоча дечим їм "допомогти"  можемо і ми. 
     І зброю всім росіянам гобліни вже не довірять. З армії намагаються створити ще одну касту професійних вбивць, фанатично відданих режиму, на кшталт поліцейської.  Саме тому переходять на професійну армію.
    Відміна виборності губернаторів, укрупнення суб’єктів федерації – це все ланки того ж ланцюга, відчайдушні і жалюгідні спроби гоблінів утримати імперію від розпаду.
     Єдине, що їх дійсно лякає – втрата влади. Адже разом з владою вони втратять не лише статки, але і життя. А отже, війни не буде тільки в одному випадку  - якщо гобліни переконаються, що Україну їм не здолати.
    Перевершити їх озброєнням ми не можемо. Але можемо мобілізувати на оборону держави всіх українців, роздати їм бойову зброю та оголосити мобілізаційний план. Цьому Росія не зможе протиставити нічого.  Заберуться тоді гобліни, підібравши хвости. І Крим без бою віддадуть. Все що завгодно зроблять, аби тільки не втратити владу. Бо піддані-раби пробачать їм абсолютно все. Крім поразки. 
  Вся московітська історія свідчить: цар може дозволити собі все що завгодно, крім слабкості.  Одна біда – наші нові владці бояться власного народу більше ніж Путлера. Чого варте лише базікання Турчинова про громадянську війну, якої він не допустить.  Всі вони думають, що Майдан їм наснився. Але суспільство змінилося. Навряд чи люди, які тільки що піднялись з колін і відчули себе Громадянами, дозволять одягти на себе нове ярмо. Українцю ярмо не личить. І життя в Заповіднику Гоблінів – теж не для нас. 

Вперше опубліковано 11.11.2015

Два вали брехні, запущені ними вчора, утворили стоячу хвилю. Українці чешуть чуби: хто правий? Треба знизити ренту на газ, щоб населення могло платити комунальні платежі, чи не треба, бо всі без газу залишимось?
Проаналізуємо обидва виступи.
Сеня утнув: Зниження ренти на газ призведе до відсутності грошей на субсидії.
Рахуємо: газ власного видобутку Нафтогаз закуповує по 1600 гривень за тисячу кубів, імпортний – по 5600гривень. Кролик вже забув, як пояснював нам на Майдані, що для населення вистачить власного газу, а промисловість нехай платить по стільки, по скільки Юля домовилась. Це мерзотник Кіля Бімба примушує населення купувати дорогий російський газ, а ахмєтам різним продає дешевий український, щоб бува не збідніли. Злочинна влада, ніде подітись. Адже загальновідомо, що дорогий газ для промисловості – велике благо і заохочення до впровадження сучасних технологій. Слава Юлі, одним словом.
Кролик-премєр прозрів: промисловості потрібен дешевий газ, щоб була конкурентоспроможною. Населенню ж досить дорогого, бо кого хвилює його конкурентоспроможність… Отож для промисловості газ відпускають за ціною 5600 гривень, за вартістю купівлі, так би мовити. А населенню продають по усередненій ціні. Усереднив кролик 20 мільярдів кубів українського газу по 1600 та 16 мільярдів імпортного по 5600 і вийшло в нього по 7200. Як не перераховую – більше ніж по 3378 гривень за тисячу кубів ніяк не виходить. Але ж я не премєр – міністр, а звичайний кандидат фізико-математичних наук, вища економіка для мене – таємниця за сімома печатями… Може наш кролик просто добрий всередині, а може морквинка не в те горло пішла, але вирішив він ощасливити нас пільговим газом по 3600 гривень, тобто всього трохи вище, аніж по середньозваженій ціні. А безсоромня Юля не дає – дарма, що він так її хвалив. Присікалася за рентні платежі, і не відпускає. Що ж то таке – рентні платежі на газ?
На перший погляд – дурість. Плата державі за видобуток українського газу. Тобто державна компанія – видобувник платить державі такий податок. Перекладають гроші з однієї кишені в іншу. На другий погляд ситуація складніша. Близько четвертини газу в Україні видобувають приватні компанії. Через договори спільної діяльності, що їх так щедро роздавала всяким рудьковським попередня злочинна влада. Забрати в них вкрадене ми не можемо, бо демократичні – пояснював кролик. Отож треба обкласти їх податками, щоб не визискували безкарно наші надра. Але і для державних компаній теж маємо ренту встановити, а то нас захід не зрозуміє. Він такий – як не захоче, то і не зрозуміє, хоч кілок йому на голові теши. Тому ми всі так туди і прагнемо…
Тепер же виявляється, що крім ренти, яка йде в бюджет, треба відкладати ще і гроші на розвиток галузі. На новий особняк для Кобелева, наприклад. Більше мільйона доларів витратив, бідолаха, треба ж йому компенсувати. Та і не один він такий у нафтогазі та уряді. Там за особнячками черга знаєте яка? І всім треба, бо без цього ніякого розвитку бути не може. Хоча звичайна логіка підказує: якщо хтось купує газ за середньозваженою ціною, а хтось інший – за імпортною, вищою, то має бути хтось третій, хто купує за собівартістю українського газу, тобто – по 1600 гривень. Хто б це міг бути, якщо не промисловість і не населення? Я не знаю. Може, і немає такого покупця. Але тоді чимала сума мала б залишатись на розвиток галузі…
Отож: ніяке зниження ренти, навіть до нуля, не може перешкодити кролику продати нам газ вище середньозваженої вартості. А от зажерливість може перешкодити, і перешкодить. Бо другий мільярд ніяк не збирається. Адже що це за кролик такий, що бідніший не лише від ахмета, але навіть від бєні. Такого премєра кури засміють…
Отож можемо зробити висновок: наш премєр – тупий брехун. Себто неспроможний надати своїй брехні хоч мінімальної достовірності. Важко сказати, у кого він вчився – у Паця чи у самого путлера…
Юля хитріша: контракт був чудовий, бо кролик сам його хвалив. Колись. Завдяки цьому контракту ми маємо можливість купувати газ по 217 доларів, а захід нам продає по 230 – 235. Газу по 500 доларів ніколи не було, то все ворожі вигадки. Контрактом таке не пердбачено. Ренту треба знижувати, а то приватні інвестори збанкрутують і видобуток газу впаде. Ці брехні розумні, в тому сенсі, що неочевидні, розвінчати їх нелегко, але ми спробуємо.
Для початку – кролик хвалить не те, що добре для нас, а те, що добре для нього. Вочевидь, з юліного контракту дещиця на розвиток галузі залишалась. Не на нафтогаз, звичайно, а на «Батьківщину» яку він тоді якраз очолював через юліну відсидку.
В тому, що газ кацапи нам пропонують по 217 доларів, юліної заслуги немає. За це подяка арабським шейхам, які збили ціни на нафту. Ціни на газ прямо пропорційні цінам на нафту – цього навіть Юля не заперечує. Отож, якщо при ціні нафти 50 доларів газ вартує 217, то скільки ж він вартував приціні нафти 120? Задача для першого класу… Якщо він і не був по 500, то не через юлін контракт, а через те, що янукович здав наш суверенітет в Криму в обмін на знижку. Знижку він мав просити через те, що умови юліного контракту були для України непідйомними. То хто винен у ганебному рішенні про продовження перебування російського флоту в Криму на 25 років? Вітя? Чи може все-таки разом з Юлею? Тоді чому вона досі не в Ростові?
Який все-таки газ дешевший – російський по 217 чи європейський по 235?
Не віриться, але таки європейський, особливо влітку. Чому? Бо він теж російський. Перед тім, як нам його продати, європейці його у росії купують. А потім через Україну перекачують, за що платять нам близько 20 доларів з тисячі кубометрів. А чому влітку вигідніше? Тому, що ми цей газ отримуємо на західному кордоні, поблизу наших газосховищ, куди його одразу і закачуємо, не треба на транспортування через всю Україну витрачатись. Отож – різниця суттєва. Навіть взимку. Не зрозуміло, навіщо нам взагалі той газ у кацапів брати.
До речі, знаєте, чому газосховища на заході України розташовані, а не в центрі, припустимо? Тому, що газосховища – це старі, вичерпані родовища газу. Правда про українсько-кацапську дружбу і тут неприглядна: у повоєнні роки кацапи наш газ вживали у себе. Безкоштовно, звичайно. Бо ж брати… А коли наші родовища вичерпались, почали видобуток у західному сибіру, і ми тепер той газ маємо купувати втридорога. Бо ж брати…
До того ж, мало хто знає, що газ на заході ми купуємо не у Євросоюзу безпосередньо, а у комерційних газових компаніях. І у ціні 230-235 доларів закладено не лише вартість газу, а і прибуток цих компаній. На те вони і комерційні, щоб прибуток отримувати... А оскільки в природі ніщо внікуди не зникає і нізвідки не береться (це ще кацап Ломоносов помітив, якого наші предки на свою і на його біду непогано в Києві вивчили) то виникає питання: яка ж компанія отримує прибуток із юліного контракту? До речі, знаєте, чому вітя юлю посадив? Бо не зміг впроситися у схему. Не захотіла «вона» цим прибутком ділитися. А у нас цей прибуток з давніх давен зветься президентською рентою. Ніхто не знає, чому. Але Вітя образився. Бо не по понятіях.
Кажуть (особисто я там не був) що найбільшим авторитетом серед вязнів користуються «відмовники», тобто увязнені, які не бажають працювати. Не уявляю, яких висот тюремного авторитету досягла «вона» примудряючись на зоні не лише не працювати, але і продовжувати красти…
Газпром напередодні суду з Нафтогазом взагалі перебуває у неприглядній ситуації – Нафтогазу дешевше купувати російський газ у Європі та ще й у комерційних компаніях. За таких умов неможливо підтвердити ринковий рівень цін на газ для України (за юліним контрактом) – стверджую як фахівець з оцінки майна з міжнародним досвідом.
Верхом блюзнірства і наруги над здоровим глуздом є погроза, що грабіжники на кшалт рудьковського полишать грабунок і підуть з ринку а Україна залишиться без газу. Ще ніде в світі відсутність нахлібника не призводила до банкрутства виробника. Свердловини ж нікуди з України не підуть… Якщо приватні компанії підуть з ринку, видобутком займаться державні, от і все. Раніше вони з цим справлялись. Адже ці свердловини запущені державою, грабіжники присмоктались пізніше.
То що ж робити з газом?
Якби наші владці мали розум і совість (звучить звісно фантастично, але напружте уяву) ми взагалі давно відмовилися б від імпортного газу. Набагато дешевше купувати для ТЕЦ вугілля. Не те, найдорожче в світі, південноафриканське (далі не знайшли), що закуповує кролячий уряд, а дешеве буре чи низькоякісне чорне з Чехії та Польщі. Скільки обійдеться переобладнання ТЕЦ? Ніскільки. Майже всі українські ТЕЦ збудовано ще в радянську добу. Бровасті миролюбці 70-80х років все будували з розрахунку на війну. В тому числі було передбачено альтернативну паливну систему на вугіллі, на випадок пошкодження ворогом газопроводів. Цьому ми мали б у них повчитись… І запас вугілля на кожній ТЕЦ був чималенький. Його звичайно давно вже розкрадено, а от котли залишились. До речі, перевести паливну апаратуру з високоякісного вугілля на низькоякісне – справа кількох днів, як максимум. Адже йдеться лише про переналадку автоматики. Принципових проблем там немає – адже низькоякісне вугілля дає нижчу температуру, ніж антрацит, отож «залізо» витримає, ще й подякує. Важко навпаки перевести котли, призначені для низькоякісного палива на антрацит. Але це нам і не потрібно. Але кролі вішають нам локишну, що маємо закуповувати конче антрацит… Що поробиш – у Євросоюзі важче отримати відкат… Не набагато менша за Україну Польща споживає всього 10 мільярдів кубів газу на рік. Отож ми могли б мати не лише дешеве опалення для всіх, незалежність від окупанта, але і чималу економію – кілька мільярдів доларів на рік. І ставку транзиту газу можна було б підвищити разів у 5-6 – до рівня німецької. Ще мільярдів 10 доларів заробити можна. Чимала сума для країни, бюджет якої складає близько 30 мільярдів доларів на рік. Але мільярд для себе так не заробиш. А народна шана, подяка і довіра – зовсім не те, що потрібно нашим владцям…
Якби наші владці мали совість, але не мали розуму (теж поки що малореальний варіант) – населення отримувало б дешевий вітчизняний газ, промисловість купувала дорогий імпортний, приватні видубувачі були б витіснені з ринку високою рентою і дешевого газу населенню вистачило б (населення споживає разом з теплокомуненерго близько 20 мільярдів кубів, якраз стільки, скільки зараз видобувають в Україні держава і приватники разом). Не важливо, яка рента стягується з державного підприємства – держава завжди має можливість повернути ці кошти державному підприємству у вигляді дотацій – адже це просто перекладання грошей з однієї кишені до іншої. Щоправда, уряд був би позбавлений можливості наповнювати бюджет за рахунок голодаючих пенсіонерів, а гроші на розвиток галузі мали б платити олігархи. Але ж повторююсь, це у випадку, якби владці мали принаймні совість…
Якби наші владці не мали совісті, але мали розум (цілком реалістичний варіант) то залишили б для населення існуючі тарифи, і так зависокі. І крали б собі потихеньку, на особнячки складали… Як влучно сказав Жванецький: «не крадите с убытков, крадите с прибылей». Але оскільки розуму теж немає, вони не спроможні відлучити від корита попередню команду «народних слуг», отож кількість їдунів з кожною зміною влади зростає, що лягає дедалі важчим тягарем на наші плечі. Наближається момент, коли взяти з нас буде вже нічого… Однак жадібність затьмарює все – навіть інстинкт самозбереження. Спрацьовує хибна логіка: «папереднікі» крали, а я чим гірший? Вона підживлюється повною безкарністю через відсутність в Україні судочинства та правоохоронної системи. Однак кожен політолог - початківець знає просту закономірність: потреба суспільства у правосудді є обєктивною. При відсутності правосуддя у державі суспільство використовує самосуд як єдину доступну йому альтернативу.
Наші не наділені розумовим багажем владці теж про це чули. Але… Дупа чешеться в очікуванні вил, а руки продовжують грести під себе… Щоб віддалити неминучий кінець вони намагаються відволікти нас спровокованими ними ж скандалами та беззмістовними дискусіями про ренту чи ще щось між тими хто краде і тими, хто хоче красти. Переформатування коаліції нічого не дасть суспільству – у цьому парламенті обирати ні з кого… Отож – не чекаймо, поки злодії накрадуться (історія не знає таких випадків) а терміново готуємось до Майдану. Що раньше він розпочнеться – то менш запеклим і кривавим буде.
P.S. (ЗЫ – для тих, хто не зрозумів). Як науковець (хоч і колишній) щиро вітаю аргументовану дискусію (з цифрами і фактами), більше того – щиро сподіваюсь на неї. Адже саме для цього і писав, а не тому, що пальці чешуться. На закиди щодо моєї особистості відповідати не буду – завчасно перепрошую всіх представників собачих і кошачих, які так люблять обговорювати мою скромну персону замість суті матеріалу. Це звичайно не заважатиме їм срати в коментах. Чому б і ні, якщо більше нігде. Але краще б – під дерево. Хоча б дереву користь була б…

Не можу не відреагувати на хвилю дурного смутку, яка накрила Україну через … американські вибори. Патріоти разом з ідіотами плачуть над втраченими можливостями і панікують через втрату підтримки з боку нової адміністрації США. Отож, давайте трохи зачекаємо з істерикою і порахуємо наші втрати. Що ж ми отримали від держдепу за майже три роки війни?
Військової допомоги – нуль
Зброї – близько нуля
Фінансової допомоги – нуль. Адже державний борг України скорочується. Тобто, нам ПЕРЕПОЗИЧАЮТЬ ті кошти, які позичили колись. Пролонгацію кредитів неважко замінити дефолтом. (Власне, в умовах війни всі так і роблять, лише ми, дурні, продовжуємо платити як заведені.) Про безоплатну допомогу чи погашення частини боргу навіть не йшлося.
Що з цього нам шкода втратити? Припускаю, що МЗСу доведеться пережити «ломку» через гостру нестачу американських стурбованостей і занепокоєностей. От і все.
Новина про перемогу Дикого Додіка невтішна передусім для країн НАТО, які вважали себе захищеними. ДД прямою мовою послав їх подалі, заохочуючи кацапів прихопити країни Балтії. Власне, там вже вишикувалась черга за памперсами. Я їх цілком розумію і десь навіть трохи співчуваю. Але допомогти не можу.
З цікавістю прочитав думку посла в США, який радить нам не втрачати темп у відносинах. Цікаво, як такий темп можна втратити? Чим взагалі ця людина там займається? Може, нам варто скоротити цю посаду і зекономити трохи валюти, якщо вже не можемо підібрати адекватну людину? Страшно уявити рівень наших послів у інших, менш важливих країнах…
Чорножопий Миротворець Обама, відомий у кацапії за абревіатурою ЧМО, своєю дебільною політикою поставив світ на межу світової війни, а США – на межу розпаду. ДД перейде межу. Хотілося б, щоб другу, а не першу.
Світова історія свідчить, що недоговороспроможна держава приречена. Щоправда, тут переставлені місцями причина і наслідок. Насправді недоговороспроможність є просто симптомом приреченої держави, коли хвороба дається взнаки настільки, що стає очевидною. Якщо хто ще не зрозумів: усі наші «будапештські гаранти» приречені на розпад. Здавалося, що США є найміцнішою з них. Виявляється – все навпаки. ДД спроможний розвалити її за одну каденцію, бо із безпомилковим інстинктом свині риється у найболючіших місцях. Процес дезінтеграції держави вже запущено. Двома доленосними заявами ДД.
1. Нам набридло грати роль світового жандарма. Ми більше не будемо втручатися у закордонні проблеми, принаймні збройно. Хіба що нам за це дорого заплатять.
2. Ми не будемо захищати партнерів по НАТО, тому що вони: а) європейці, живуть далеко,
б) недостатньо витрачаються на власну оборону, в)недостатньо демократичні.
Дурна свиня ніколи не зрозуміє, що викопує того дуба, жолудями якого харчується. Тут потрібен ліричний відступ, оскільки українці перебувають у полоні міфів про американську економіку. Мало хто знає, що США давно пішли з реального сектору світової економіки. Останній телевізор у США зроблений, приміром, у 80 роки минулого століття. Бо ж робоча сила дорога, дешевше в Китаї виробляти. З реального виробництва США залишили собі лише наукомістку промисловість, високі технології, так званий «хай-тек». Але він складає не більше третини загального обсягу економіки США.
Друга третина – це фінансові спекуляції. США беруть гроші в борг у всього світу в середньому під 0.5% і реінвестують у середньому під 5%. На різницю і живуть, як у тому анекдоті…
Третя частина їхньої економіки – доходи від нематеріальних активів. Всі вартісні нематеріальні активи, незалежно від місця їх виникнення, стікаються до США. Скайп найкращий тому приклад. Річ у тім, що їх дуже важко захищати. Взагалі, найпростіше для держави захистити нерухомість. З цим навіть такі кволі і недороблені держави, як наша, якось справляються. Хоча теж не завжди… Біженці з Донбасу розуміють, про що я кажу…
Рухоме майно легше вкрасти і важче знайти. Скажімо, автомобіль можна викрасти і вивезти до кацапії або іншого місця, де не діють закони, і користуватися собі досхочу (поки хтось ще крутіший не відніме). Вкрадений телевізор можна взагалі поставити дома і дивитись решту життя, якщо, звичайно, зайвих гостей не запрошувати…
З нематеріальними активами – найважче. Зупинити їх розповзання по світу неможливо – адже їх взагалі немає за що вхопити. Сказано ж – нематеріальні вони. Як привиди. Наче існують, а одночасно – наче й ні. Залишається лише вимагати з користувачів оплату за їх використання. І вимагати доводиться по всьому світу.
Недарма головним посадовим обов’язком американського посла у будь-якій країні світу, навіть такій злиденній як наша, є боротьба з «піратством», тобто протиправним використанням тих самих нематеріальних активів. Справляється з цією задачею держдеп так собі, на «трієчку» (хто не вірить – подивіться, який софт на Вашій машині стоїть? Виключно ліцензійний?) але все ж краще, ніж будь-хто інший. І не диво, адже США мають повний спектр засобів впливу на інші держави – від політичних та економічних аж до військових. От і стікаються всі нематеріальні активи (тобто права власності на них) туди, де найкращий захист. Чи будуть вони накопичуватись у США і надалі, якщо ті перестануть бути світовим жандармом? Звичайно, з часом вони знайдуть собі кращого, дбайливішого господаря. Не одразу, звичайно.
А от відтік капіталів з фінансового ринку США може розпочатися миттєво, як тільки інвестори переконаються у неспроможності США ефективно стягувати борги. Адже саме через це, а не з альтруїзму, інвестори задовольняються десятою частиною можливого прибутку, віддаючи решту США. Для того, щоб стати світовим фінансовим центром і всесвітнім лихварем, американам знадобилося 200 років розумної фінансової і монетарної політики (без жодного дефолту і конфіскаційної «грошової реформи»), вкрай вигідне географічне положення і дві світові війни. А втратити тяжко здобуті позиції можна за один день. В науці це явище відоме, як біржова паніка.
Отож, дві третини американської економіки критично залежать від статусу наддержави, роль якої на сьогодні відіграють США. Американи ВЖЕ СЬОГОДНІ мають доходи від виконання функції світового жандарма. Причому – головні свої доходи! Жодного альтруїзму, тільки бізнес! При цьому кандидат у президенти США робить заяви, які неминуче підірвуть економіку, принаймні – дві її третини. А виборці обирають його президентом. Що собі думав ДД – не знаю. Скоріше за все, процес мислення не входить до переліку його вмінь і навичок. З ним все просто – він хотів стати президентом США. І став. Завдяки тому, що говорив ВИКЛЮЧНО те, що від нього хотів почути пересічний виборець.
З виборцем все складніше, але і його можна зрозуміти. Могильщиком США стала дебілізація населення, запущена владою у п’ятдесятих роках минулого століття через Голівуд і телебачення.
Здобувши після другої світової війни левову частку світових багатств, справжні владці США зробили стратегічну помилку, вважаючи, що дебільним населенням легше керувати, а владу в таких умовах легше вдержати. І перестаралися. Голівуд, який за сценарієм мав нав’язувати світу американські цінності та спосіб життя, через свою «продукцію» переконав американських обивателів, що США виключно з міркувань альтруїзму захищають закон і порядок у всьому світі. На останні гроші, причому не свої, а їхні. Замість виховати гордість від приналежності до процесу встановлення миру і справедливості у планетарних масштабах, Голівуд розбудив у простакуватому пересічному американці велику зелену ЖАБУ. Замість пишатися власною жертовністю, типовий американ перейнявся думкою «чому це все за мій кошт?!»
А тут ще й тіні минулого нагодилися. Історики чесно пояснили, що джерелом американського багатства стала розумна політика ізоляціонізму під час двох світових воєн. Ну соромно якось їм згадувати, що викрутили вони своїх союзників (передусім багатющу Британську Імперію) досуха, користуючись безвихідним їхнім становищем, перш ніж почали допомогати «безкоштовно». Ізоляціонізм і прагматизм – звучить милозвучніше…
Найкращою ілюстрацією проблеми є чудовий короткометражний фільм геніального режисера Кікабідзе із життя грузинського села. Селянин, втікаючи від собаки, заліз на найвище дерево. Злазити боїться, тому кличе односельців на допомогу. Чуйні сусіди закидають йому мотузку і радять обв’язатися нею. Потім тягнуть за мотузку і спільними зусиллями зривають бідолаху з дерева. Потім схиляються над покаліченим бідолахою і вголос дивуються: як же так?! Іншого сусіда тиждень тому так само з колодязя витягали, так він дякував!
Ізоляціонізм дійсно приніс США незлічені багатства. Але ж тоді США були головною світовою майстернею, левова частка промислової продукції вироблялася саме у них, через занепад змученою війною Європи. Той самий механізм, що приніс дивіденди, будучи застосованим у інших умовах, принесе крах. Але здебілізоване населення США вже не чує голосу розуму. Американській політиці ніколи не був властивий популізм. Демократи ще іноді цим грішили, республіканці – ніколи.
І от настав момент, коли президентом здебілізованого народу може стати ТІЛЬКИ популіст. США як держава була збудована республіканцями. Довгий час демократи приходили до влади лише як виняток. А зараз – демократ змінив демократа, ще і другий термін відбув. Республіканці знайшли вихід, однак вчинили як політики, а не державні діячі. Знайшли популіста в своїх лавах. Кострубатого, нахабного, дикого, але що вдієш – іншого немає. Принаймні – багатий, і то добре. Тактична задача (повернення влади) виконана. Стратегічна – порятунок держави, що балансує на краю прірви, - провалена остаточно. Додік – істота амбітна. Можливо, його навіть тішить можливість стати ОСТАННІМ президентом США.
Уявіть собі ситуацію, коли фінансова піраміда валиться. Виникає величезна спокуса перекласти проблеми на плечі інвесторів, тобто обікрасти їх. Технічна можливість є, адже долар є приватною валютою, імітованою ФРС – мережею приватних банків. Держава юридичної відповідальності за них не несе. Можна будь-коли спокійно вводити талер чи ще щось, залишивши дурних інвесторів з купою зелених папірців. Але наслідки будуть катастрофічними. Саме так Китай вирішив обійтися з японськими інвесторами. Мовляв, гроші ви вже вклали, от і йдіть собі подалі. Ми ядерна держава і найбільша економіка світу, немає такої сили, щоб нам загрожувала. А японці китайців у другу світову забагато вбили. І зараз вони багаті, а ми бідні. З них причитається… Логіка була приблизно такою. Щоправда, реалізація підкачала. Японці – вони дружні і дисципліновані. Інакше в їхньому кліматі не вижити. Інвестори виступили проти китайської держави одним фронтом і змогли видерти майже чотири трильйона доларів своїх грошей. Майже все, що інвестували. Про прибуток, щоправда, вже не йшлося. І що ж?
Японці затамували самурайську лють у чеканні слушної нагоди для помсти. Китай зіштовхнувся з кризою ліквідності активів. Якраз на 4 трильйона доларів. Терпить найглибшу кризу в своїй історії, яка скорше за все теж закінчиться руйнацією держави.
Давніший приклад: Іван Васильович (третій, а не той, якому в Орлі пам’ятник встановлюють) для поповнення казни збанкрутілої кацапії захопив і пограбував багатюще ганзейське місто Новгород. Отримав півтора мільйона талерів (єфимків) і економічні санкції, які навіть Петро Лупоокий не зміг зняти, прорубавши відоме вікно…
Втративши репутацію надійного боржника – америка втратить все, муситиме іти в самоізоляцію. Держава муситиме звикати жити на третину звичного бюджету… А держава федеративна, причому федерація справжня, а не як у кацапів. США створювалися знизу, народними масами. Спочатку сформувались окремі штати із власними парламентами. Потім вони об’єднались для успішної боротьби з могутнім ворогом – Британією. Парламентарі всіх штатів зїхалися на конгрес і об’єднались у єдину державу, делегувавши їй частину своїх владних повноважень. Власне, саме через це парламент США досі носить дивну назву «конгрес»…
Для повноти картини уявіть, що високотехнологічне виробництво розподілене між штатами вкрай нерівномірно, отже Велика Зелена ЖАБА обов’язково задасть питання жителям якоїсь Каліфорнії : а навіщо нам годувати Неваду? Ми що, своїх казино відкрити не можемо?!
Це обов’язково станеться. Питання лише: коли?
Сам факт виборів між Клінтон і Трампом – вирок США як державі. Тридцять років тому участь їх навіть у праймеріз була б неможливою. Але нам не звикати до таких виборів. Нехай до них американи звикають.
Я не зловтішаюсь з американців, навпаки, тихо сумую, згадуючи такі традиційні в нас вибори без вибору. Кравчук чи Кучма? Кучма чи Симоненко? Тимошенко чи Янукович? На останні я навіть сходив, примусив себе проголосувати за бліду з косою. Дуже вже соромно було жити з презом - уркаганом… Хоча за той похід мені досі соромно. Адже вибираючи менше зло все одно – ВИБИРАЄШ ЗЛО. А що ж робити нам, поки та клята америка загниває? Будувати власну державу. Дорослішати, як нації. Гнати взаший популістів із влади. Можна звичайно глузувати з дурних американців, як один відомий кацап. Але продуктивніше – глянути в дзеркало. І згадати наші вибори.
Кого ви підтримали свого часу? Патріотів, які сказали вам правду: війна на роки, попереду кров, сльози, втрати… і перемога. Важка, страшна, але неминуча. Чи свиноподібного баригу, який пообіцяв владнати проблему протягом двох тижнів? Хто з них був миліший вашому серцю?
Головна відмінність між нами в тому, що їхня держава догниває, а наша лише формується. Важко, болісно, повільно, але ми йдемо у правильному напрямку. Формування нації вже почалося. Ми вже усвідомили спільну мету і спільний інтерес. Залишився останній, найболючіший урок. Який ми мусимо засвоїти. За будь яку ціну. Рано чи пізно. Краще, звичайно, рано…
Полягає він у тому, що НІХТО НАМ НЕ ДОПОМОЖЕ, НІ ЗОВНІШНІ СОЮЗНИКИ НІ ВНУТРІШНІ БАРИГИ-ПОПУЛІСТИ. ХОЧЕШ ЩОСЬ ЗРОБИТИ - ЗРОБИ САМ. Хочемо мати модерну, багату, справедливу державу – маємо створити її самі. Дикий Додік допоможе нам засвоїти урок раніше. Отож, випємо за нього. Нехай йому, дурню, гикнеться.
А вам всім, шановні співвітчизники, щиро бажаю так обирати свого президента, щоб потім не доводилось ловити дрижаки під час виборів чужого.

Півтора місяця тому в Україні почався процес зміни влади. Саме почався, а не завершився, (як декому б хотілось). Український народ, сяк-так керований опозиційними депутатами, обрав еволюційний, легітимний шлях зміни влади. За що трійці опозиційних лідерів та їх партіям – окреме спасибі. Вони виявились куди розумнішими, ніж здавались. Переважна більшість учасників Майдану вимагали революції, тобто миттєвої зміни правлячого класу насильницьким методом. Не варто сперечатися, який шлях правильний. Не варто тому, що іншого шляху, ніж еволюційний, просто не було. Уявімо собі хід російсько-української війни у разі революційної зміни нашого державного керівництва. Єдине, жалюгідне, виправдання путлеровської агресії – звинувачення української влади в нелегітимності. Це звинувачення зараз викликає у всього світу лише зневагу і відразу до російськофашистського режиму, як і всі інші брехні їхніх гебельсів і заяви рібентропів. А якби ці звинувачення були виправдані, нехай і цілком справедливим народним гнівом щодо банди шапкокрадів? Де б зараз проходила лінія фронту? По Дніпру? Це в кращому разі, оскільки Путлер і не приховує, що хоче отримати все, не рахуючись з наслідками. Скільки часу пішло б на створення нової вертикалі влади, відновлення керованості армії та її боєздатності? Навіть в умовах еволюційної зміни влади ці завдання в повній мірі не виконані і досі. Скільки часу дав би нам Путлер на побудову державності? Зараз вже очевидно, що планувалось завоювання всієї України, причому в умовах української революції. Саме тому так по-дурному виглядають "виправдання" російської влади – вони були заздалегідь заготовані для іншої ситуації. Вочевидь, лідери Майдану добре знали про цей сценарій. І принесли в жертву Україні найдорожче, що є у політика – власну популярність, спромігшись перевести хід подій в еволюційну площину. В першу чергу завдяки їм ми маємо сьогодні хоч і обкорнану, але незалежну Україну. На Майдані ми побачили з іншого боку і майбутнього лідера нації Олега Тягнибока – не оратора-популіста, на кшталт Троцького, а мудрого, спокійного та далекоглядного політика, готового пожертвувати власними амбіціями, репутацією безкомпромісного борця з режимом, навіть своїм політичним майбутнім задля державних інтересів. Хтось вірить, що йому і його партнерам було приємно вести багатогодинні пустопорожні перемовини з бандитом, потискати скривавлені руки, спостерігати, як гинуть їхні побратими і тануть їхні "рейтинги", як чимдалі стриманіше і підозріліше сприймають їх люди на Майдані? Але кращого шляху не було. Кращого саме для України, а не для них. Тепер і ми всі це бачимо. Принаймні ті з нас, хто звик думати самостійно та аналізувати ситуацію. Після повалення влади клептократів кожен з них пішов своїм шляхом. Яценюк "допалює" свою популярність на посаді прем'єр – міністра, свідомо відмовившись від боротьби за президентську посаду, виконуючи невдячну, але необхідну роботу. Кличко не зміг змиритися з втратою популярності і здався без бою (чого ніколи не робив у боксі). Можливо – отримав удар нижче пояса від того, кого вважав соратником. Можливо – отримав спокусливу пропозицію від Фірташа (не хочеться так думати). Можливо – відчув свою неготовність стати лідером нації. Реальна причина назавжди залишиться таємницею. Одне можна сказати точно – це не жертва на користь єдності держави та світлого майбутнього, як він сам задекларував. По-перше тому, що обрання когось януковичеподібного на цих виборах повністю виключене – партія регіонів дискредитована і тане на очах, запропонувати яскравого лідера вони не можуть, про це Янукович подбав заздалегідь. По друге – тому, що підтримав не партнера по опозиції, а ставленика олігархату. Кожен, хто слідкує за політичним життям України, чудово знає справжнє обличчя нового "лідера рейтингу" і "борця за Україну". Це один з найбагатших українських олігархів, співзасновник СДПУ(О) та партії регіонів, "любий друзь" зрадника Ющенка та міністр економіки уряду клептократів Януковича. Яка це "економіка" - Яценюк вже розповів, в загальних рисах. Єдиною заслугою Порошенка є далекоглядність – він перший з олігархів усвідомив, що майдан не розійдеться, а Янукович – приречений. Не бог зна яка заслуга – на той час більшість українців це вже зрозуміла. Олігархат сподівається, що у народу коротка пам'ять, що нав'язливою рекламою можна задурити людям голови, а з олігарха зробити борця за інтереси пересічного українця. Що гроші в черговий раз переможуть правду. Чи можуть українці сподіватися, що олігарх Порошенко очолить боротьбу з олігархією та встановить соціальну справедливість, колишній чиновник Порошенко – проведе люстрацію державного управління, політичний перебіжчик Порошенко – забезпечить послідовну державну зовнішню політику? Ті, хто вірив, що президент Янукович не крастиме, бо вже накрав досить – можуть. Решта – навряд чи. Принаймні – я на це сподіваюсь. З часів проголошення незалежності спостерігаю за рейтингами наших політиків. Висновок невтішний – державна політика і в цьому непослідовна. Необхідно або заборонити соціологію або дозволити проституцію. Українська соціологія – не більше, ніж проститутка українського олігархату, політична технологія, що полегшує промивання мізків "пересічних" українців. Для тих, хто сумнівається, найближчий приклад: напередодні виборів 2012 року всі провідні "соціологічні служби" агітували не голосувати за "Свободу", адже п'ятивідсотковий бар`єр вона не долає, голоси, віддані за неї – пропадуть. "Свобода" набрала офіційно більше 10 відсотків. Реально – не менше 15, адже жодного представника в ЦВК "Свобода" не мала, ефективно захистити результати виборів – не могла. Головна слабкість "Свободи" - патологічне невміння і небажання красти чи продаватися. Як наслідок – перманентна відсутність фінансових ресурсів для повноцінної виборчої кампанії. Народ наш занадто убогий, щоб утримувати належним чином бодай одну власну партію. Отож і маємо засилля олігархів, які керують розореною ними ж країною з нашої мовчазної згоди. Важко сказати, чому Тягнибок продовжує виборчі перегони в таких умовах. Можливо – не хоче позбавляти народ права вибору, можливості побудови тієї держави, за яку ми всі боролися на Майдані. Можливо – щоб консолідувати виборців перед позачерговими парламентськими виборами, які все ще можливі. Можливо – просто звик до останнього тримати удар. А можливо – щиро вірить, що після Майдану українці спроможні на свідомий вибір і правда вперше в нашій історії переможе гроші. Одне очевидно – грошей на повноцінну кампанію в нього немає. В той час, коли Порошенко не вилазить з телевізора (в якому не поміщається), Тимошенко – влаштовує сеанси публічної істерії, обіцяючи боротись з олігархатом, тобто – сама з собою, про Тягнибока якщо і згадують, то лише для того, щоб приписати йому черговий "рейтинг", який стрімко рухається до абсолютно нереальної позначки 1%. Значить – його все ще реально бояться. Це надихає. Враховуючи, що "Свобода" не зрадила своїх виборців, нічого в них не вкрала і нічим себе не зганьбила, можна сподыватись, що Тягнибок отримає принаймні ті ж 15% підтримки, які мала "Свобода" у 2012 році. Тому і бояться. Адже в нинішній ситуації (прогнозується вкрай низька явка виборців на сході) цього може вистачити для другого кола. А якщо в друге коло вийдуть Тягнибок і Тимошенко, навіть виборці сходу прийдуть підтримати Тягнибока. Не тому, що так його люблять, звичайно, а тому, що так "люблять" Тимошенко. Адже її антирейтинг зашкалює. Саме він вартував їй президентства. Тупий шантаж (оберуть мене, щоб тільки не Януковича) обернувся їй трирічним ув'язненням. Майже 6 % громадян проголосувало проти обох. Це є ціна за небажання йти на поступки і висувати компромісну фігуру, яка б не викликала відрази у "помаранчевого" виборця. Адже найвищі свої здобутки – десятирічний контракт на закупівлю найдорожчого в світі газу без можливості дострокового розірвання але із штрафами за недобір та рішуче засудження грузинської агресії проти миролюбної путлерівської Росії "вона" на той час вже "напрацювала". Чи винна Тимошенко в приписаних їй злочинах? Не відомо, і скорше всього ніколи відомо не буде. Адже суду не було. Була театральна вистава (дуже поганого режисера) коли людина, зовні схожа на суддю, винесла рішення ім`ям чогось, зовні схожого на державу. Чи шкода мені засуджену Тимошенко? Ні, не шкода. Адже це саме вона перетворила суд на театр. Щоправда, вона розраховувала, що це вона судитиме там нас, а не Янукович – її. Досить поглянути пильним оком на її оточення, її учнів у політиці: кривавий серійний вбивця Портнов (автор судової реформи, що знищила судочинство в Україні), мисливець на людей Лозинський, Губський, Буряки, Яценко. Список можна продовжувати – далі не краще… Чи можуть українці сподіватися, що Тимошенко, яка купила для України газ за подвійну ціну, причому на 10 років уперед, поборе корупцію та олігархію? Чи можуть українці сподіватися, що Тимошенко, яка засудила грузинську агресію щодо Росії, поверне Україні Крим? Чи можуть українці сподіватися, що Тимошенко, яка оточила себе такою "командою" проведе чесну люстрацію судів та держапарату? Чи можуть українці сподіватися, що пані Григян/Тєлєгіна, яка вийшла заміж за сина першого секретаря обкому КПСС Тимошенка, забезпечить захист та розвиток української національної культури та доб'ється заборони людиноненависницької комуністичної ідеології, яка коштувала Україні цвіту нації? Ті, хто звик замість мозку послуговуватись телевізором – можуть. Чи влаштує олігархат перемога Тимошенко? Так, певною мірою. Оскільки вона одна з них. Певною мірою – бо декому доведеться поплатитись. Але заплатять не всі. І не нам. Тому "вона" - запасний варіант. А от перемога Тягнибока – для них не варіант. Тому що він з ними не пов'язаний і нічого їм не винен. Тому що за ним – потужна і дисциплінована партія однодумців, на яких він може спиратись. Тому що, якщо Тягнибок переможе на президентських виборах, а "Свобода" - на парламентських, всі олігархи можуть миттєво втратити все, награбоване непосильною працею за 22 роки. Навіть валютні кошти на офшорних рахунках. Ці кошти дійсно майже неможливо повернути до України. Якщо у влади немає такого бажання. Написати цю статтю мене змусили події сьогоднішнього дня, а саме – дивні метаморфози, що відбуваються з паном Турчиновим, зокрема його сьогоднішні гарантії державним зрадникам, які він обіцяє ухвалити власним указом, навіть без згоди парламенту. Ким вважає себе ця людина? Явно не президентом навіть, оскільки президент самостійно не ухвалює рішень про помилування, для цього існує спеціальна комісія. Можливо, Виконуючим Обов'язки Царя, як Іван Васильович Бунша? Якщо суспільство йому це дозволить, найперспективнішою в Україні стане професія терориста-державного зрадника. Якщо пощастило відірвати шматок від Батьківщини – можеш стати міністром чергової російської "автономії". Якщо не пощастило – випускай заручників, кидай зброю, отримуй турчинівське помилування. Після нього можна спробувати ще раз, збагатившись досвідом та засвоївши практичні навички… Коли Турчинова обирали Головою Верховної Ради, такий крок здавався виправданим. Не варто забувати, що це та ж сама Рада, яка ухвалювала "закони про диктатуру". В ній, як у Камасутрі, змінюються не люди, а пози. Потрібна була людина, яка з одного боку може бути підтримана такими "обранцями", з другого – відносно "своя" і для майданівців, з третього – готова на компроміси з власним сумлінням, адже за підтримку "обранцям" треба платити. Як мінімум – дозволяючи їм далі розграбовувати бюджет, в той час як ми всі затягуємо паски. А можливо – і посадами для кандидатів, що не сприймаються (м'яко кажучи) майданівцями. Пишу без осуду, адже при еволюційній зміні влади іншого шляху немає, на жаль. А революційний був неможливий з зовнішньополітичних міркувань. Тому ніхто багато від Турчинова і не чекав. Але спогади про зраду Ющенка змушує придивлятись до метаморфоз Турчинова і мучитись страшними підозрами: може десь там у президентському кабінеті причаїлись якісь бактерії або віруси, що виїдають власнику кабінету певні ділянки мозку? В день обрання на посаду Турчинов обіцяв Майдану через місяць подати у відставку. Може, вже час йому про це нагадати? Щоб не довелось потім в'язати і заспокоювати? Казатиме, що на переправі коней не міняють? Дохлих – ще й як міняють. Все одно не вивезуть, ще й на дно потягнуть. На сьогодні Аваков та Турчинов – саме ті (не дуже живі) коні і є… Результати життєдіяльності Авакова просто приголомшують – йому вдалось не затримати жодного з замовників та організаторів наймаштабнійшого масового вбивства в історії України. Важко повірити, що це випадковість. Адже серед фігурантів небагато гігантів думки. Найбільш пригальмованого (самого Януковича – старшого) довелось три доби залякувати та ганяти по всій Україні, аж поки він таки збагнув, що треба тікати. На керівні посади в міліції призначаються такі монстри, що це раз по раз збурює суспільство. Нарешті, через півтора місяці після обрання на посаду, міністр помітив, що міліції в Україні практично немає – затримати сепаратистів і захистити державні установи нікому. Страшний сюжет показало телебачення з Харкова. Якісь злі дядьки з палицями напали на міліціянтів. Та не на одного-двох, а на цілий автобус! А вони, бідолашні, поховались, голови руками понакривали, та й сидять тихенько – щоб злі дядьки їх бува не побили... Сльози на очі навертаються – ну хто ж їх нещасних захистить! Хоч кидай усі справи та їдь сам до Харкова. Якби в Авакова крім розуму була ще й совість, він міг би легко вирішити ці питання, принаймні – тимчасово. Для цього не потрібно жодного нового справедливого закону, на які така скупа наша Рада, в тому числі і закону про зброю, лобійованого "Свободою". Достатньо було нагородити іменною зброєю всіх Лицарів Революції (учасників Самооборони майдану). Списки їх у Авакова є, а от совісті – немає. Луценко колись видав сотні іменних пістолетів, у нинішніх умовах міністр внутрішніх справ міг би видати тисячі, навіть – десятки тисяч, і ніхто б йому не дорікнув, що він залучає до організації безпеки і правопорядку в державі перевірених патріотів, які за Україну ризикували життям. Адже наперед відомо, що це люди, які "відбулись", мають роботу або бізнес, родини, а тому на військову службу не підуть. Не випадково Національна Гвардія України не відрізняється від внутрішніх військ. А мала б. Національна Гвардія – це патріотичне напівпрофесійне напіввійськове формування. Гвардійці не отримують платню, самі собі заробляють на прожиття (тому нічого не вартують бюджету), однак є чітко структуровані по підрозділах, зберігають дома зброю, знають, де і як збиратися по тривозі, проходять регулярний вишкіл (у вільний від основної роботи час). Так є всюди у світі. Тільки не у нас. У нас –"особий путь". Замовчати або заговорити ідею створення Національної Гвардії не вдалося – надто вже велика і очевидна суспільству потреба в ній. Тому відбулась свідома підміна понять. Замість національної була створена по суті військова гвардія. Тому що нинішні владці бояться, що Національна Гвардія змете їх самих, як тільки вони почнуть згортати ідеали майдану, що вона захистить новий майдан. Тепер вже – від них. Щоб відклякнути від цієї структури найзапекліших патріотів, готових заради України залишити всі свої справи та йти служити до війська, керувати гвардійцями поставили тих, хто керував внутрішніми військами, розганяючи майдан. Тобто – ворогів цих самих патріотів. Чи може це теж випадковість? А чого варті вимоги до патріотів здати зброю і перейти під захист Авакова та його міліції (те, що міліції фактично немає, Аваков заявив вже після завершення термінів здачі зброї, раніше він цього якось не помічав). До речі, міліція, хоч її фактично немає, регулярно отримує заробітну платню з нашого порожнього бюджету. Більше трьохсот тисяч окладів – скажені гроші. Новим владцям грошей тих звісно шкода, але ж "цінні кадри", здатні розганяти беззбройних мирних громадян, тобто нас з вами, можуть знадобитися в будь-який момент. І так найкращих, готових на "мокру справу" довелось випустити в Крим. Путлеру вони ще потрібніші. То за відсутності вбивць хоча б садистів треба вберегти. Як же тут не випустити на волю "ягуарівця", який знущався з Гаврилюка. Гаврилюк же його пробачив. І ви б пробачили, якби вас відповідно попросити… Такі "кадри" зараз дуже цінні. Адже нові владці не знають, скільки ще ми їх терпітимемо. Ми й самі цього не знаємо. Український терпець, як відомо, найдовший, найтовщий і взагалі ні з чим не зрівняний… Але, як виявилося, теж іноді рветься. Вбити – не вб`є, але контузити може, як з`ясувалось. В світлі обрання Турчинова та Яценюка особливо цікаво звучать заяви пані Тимошенко, що вона не має жодного відношення до нинішньої влади. Мимоволі виникає пікантне питання: кого ж вона тоді представляє на засіданнях РНБО? Путлера? І чи варто було взагалі "Свободі" йти у таку владу? Дилема: залишитись чистим і чекати, поки тебе народ закличе навести лад, чи бруднитись об таких партнерів, намагаючись зробити бодай щось корисне для України? На перший погляд, перший варіант приємніший. Сиди собі такий чистий, весь в білому, і чекай, поки тобі виборці більшість у Раді віддадуть… А якщо душа болить за Україну, і біль пересилює той сморід від "партнерів"? І як би сприймали їх виборці, якби вони самі відійшли в сторону, залишивши Україну турчиновим і аваковим? Заздалегідь відкидаю звинувачення в заангажованості – я не є і ніколи не був членом "Свободи". Жоден з представників цієї партії не входить до мого кола спілкування. Я взагалі жодним чином не пов'язаний з цією організацією. Я зацікавлений не у перемозі "Свободи" а у перемозі Майдану. Свого часу я щиро вірив Ющенку, Тимошенко, Морозу, Кінаху… аж соромно згадувати… Що робити, якщо "Свобода" нас зрадить? Та не голосувати за неї, і все. І відправиться вона хутенько слідом за Ющенком, Морозом, Кінахом, і (сподіваюсь) Тимошенко. Український виборець (не плутати з донбаською біомасою!) зради не прощає і другого шансу політикам не дає. Це дарує надію, що ще житимемо, як люди. Колись. Але ж нехай ще спочатку "Свобода" зрадить. Деякі "дрібниці" дозволяють сподіватися, що цього не станеться. Насамперед – це поява в нетрях нашої журналістики (яка недалеко пішла від соціології) фахівців нового виду – політичних нострадамусів. Це спеціально навчені люди, які із запалом розповідають, (себто "прогнозують") як "Свобода" (і не тільки вона, список довгий) крастиме у майбутньому, оскільки доказів крадіжок у минулому не мають. Це порівняно нова технологія, невідома в часи Гебельса, сучасна, так би мовити, розробка. До того ж абсолютно безпечна – можна будь-кого обстріляти з великокаліберного говномета, а потім виправдатись: ну – помилився, з ким не буває, по собі міряв… Або: та вони ще не встигли розгорнутись! Ось почекайте, побачите, що далі буде! Хто не вірить – перечитайте ці статті на колись поважних опозиційних сайтах:http://blogs.pravda.com.ua/authors/zablodsky/53445e7fb0e12/http://gazeta.ua/blog/42894/voznya-vokrug-lyustracionnoj-kormushki#comment_3117835 . Схоже, що їх об'єктивність закінчується в унісон з 5 каналом телебачення. План дій олігархії визначився. З одного боку – роздування Порошенка до розмірів національного лідера (це небезпечно не тільки для України а навіть для нього самого, надто зважаючи на його комплекцію). З другого – поливання брудом Тягнибока. Придивіться – хіба ще кого так активно поливають? Навіть Добкіну в телевізорі завжди знаходиться тепле місце і чемний, шустрий ведучий… Чи є у "Свободи" альтернатива? Ще тиждень тому здавалося, що є. І це було прекрасно – відчувати, що в переддень виборів у тебе є вибір. Дві партії, не замарані в брудній українській політиці – нечувана розкіш для нашої злиденної держави, невичерпне джерело оптимізму… Однак, після вчиненого Кличком акту політичної самокастрації альтернативи, на жаль, не залишилось. Почуваюся обкраденим. "Удар" розділить політичну долю свого лідера вже на найближчих парламентських виборах. Хоча в разі перемоги Порошенка дострокових виборів може і не бути, хіба що Майдан примусить. Порошенку з цими "обранцями" комфортно. Він їхньої крові. А оскільки центр влади знову перенесено в парламент, Порошенко і його куми зроблять все можливе, щоб цей аморфний, напівмажоритарний склад працював якнайдовше. Варіант перемоги Тимошенко не варто навіть розглядати – якщо вже її не обрали тоді, під загрозою обрання Януковича, то про що зараз говорити. Вона й сама це розуміє. Та хтось інший, хто слабко орієнтується в українському політичному житті, грубо штовхає її вперед, до ганьби… Але може – це й на краще. В парі з Тимошенко Тягнибок матиме чудові шанси. В парі з Порошенком – жодних (будьмо реалістами – в цій парі весь схід підтримає Порошенка). Так що Тимошенко може ще дечим прислужитись українському народу, навіть мимоволі. І слова Тимошенко про необхідність розпуску цього "гадючника" слід розуміти правильно. Розпускати треба, але для того, щоб змінити якість української політики, а не для того, щоб запустити туди нових гадюк, більших, лютіших та отруйніших, як прагне Тимошенко. Нинішня виборча кампанія Тимошенко та її найближчого оточення більше нагадує десант китів на сушу… Розуміючи це, в паніці розбігаються навіть давні та близькі її соратники. Нечувана річ – масова втеча депутатів провладної партії… І це при тому, що Тимошенко ще не випрацювала свій ресурс – вона обов'язково потрапить до нового парламенту, як і відібрана нею особисто зграя її гадюк, як би сумно нам від цього не було... Ще й переконуватиме нас: ота що у Добкіна - гадюка так гадюка! А у мене – яка ж це гадюка?! Це – Мудрий Змій. Ну був колись гадюкою, з ким не буває, так я ж його перевиховала!

Але в довготривалій перспективі Тимошенко в українській політиці вже немає. Тому й утікають найдалекоглядніші. Які шанси у Тягнибока потрапити в другий тур, причому саме з Тимошенко? Не хочу навіть прогнозувати. Дякувати Богу, я не соціолог. Але шанси є. Навіть за таких складних умов. Адже Майдан справді відбувся, нам це не наснилося. Хочеться, щоправда, щоб Майдан ще й переміг… А що ж, як олігархи знову нас переможуть? Вийдемо на Майдан знову, та й заспіваємо: "…зги-и-нуть ва-а-ші По-ро-ше-е-енки…"

З повагою до всіх, хто зберіг розум і совість в ці непрості часи.

Володимир Митус.

Вперше опубліковано 18.09.2015.

З болем і сумом мушу визнати: Рада продала нас і наше майбутнє.
Не маючи жодних ілюзій щодо яценюка, ярески та їм подібного, а також щодо того, кого вони насправді представляють, все ж до останньогшо сподівався не на совість депутатів (чого нема – того нема) а на інстинкт самозбереження. Не справдилось. ЯСАК ЯЦЕНЮКА-ЯРЕСЬКИ став страшною дійсністю. Проголосували навіть ті, хто ще вчора вдавали з себе «борців за народ» та «продовжувачів справи майдана» - садонеміч і … оте саме, ніяк слів не підберу, як його назвати, але точно не святим словом «Батьківщина». Вирішили, що кинути кісточку перед виборами голодним людям важливіше. Зараз вони сподіваються, що ми не розберемося, що саме вони накоїли. Отож конче мусимо розібратися, щоб зірвати їх плани. Читати про економіку майже всім сумно, але це той випадок, коли ДУЖЕ ТРЕБА. Отож приділіть кілька хвилин. Оскільки більшість читачів слабо обізнані з економікою, розглянемо проблему по частинах і без складних термінів.
Що таке ВВП, кожен мабуть здогадується. Для кацапів це путін, для решти світу – валовий внутрішній продукт, тобто загальна вартість всього, що в державі вироблено за рік. Визначається у номіналі (тобто за цінами країни – виробника) і у ПКС (паритеті купівельної спроможності), тобто у цінах США. Із загальних міркувань зрозуміло, що у бідних країнах ціни нижчі, ніж у розвинутих, а отже ВВП у ПКС у рази більший, ніж у номіналі.
Після початку війни ВВП України у номіналі впав вдвічі – із приблизно 170 мільярдів доларів до приблизно 84. Це не означає, що виробництво в Україні скоротилося вдвічі. Просто долар став утричі дорогший, а отже, все що ми виробляємо для внутрішнього споживання – втричі подешевшало. В доларах, звичайно. ВВП у ПКС впав несуттєво – насамперед за рахунок окупованих територій та частки експорту. Більшість виробленого реалізується і споживається саме на внутрішньому ринку, за гривні, саме тому ми досі живі. Адже не відбулось подорожчання продуктів харчування (крім імпортних) утричі, слідом за доларом.
Курс долара до гривні не має нічого спільного з економікою. Це наслідок змови «еліт». Річ у тім, що наша мафія – експортна. Заробляє, передусім, експортуючи залізну руду, метали та вироби з них. Для зниження собівартості, а отже – збільшення прибутків, мафія зацікавлена у низькому курсі гривні до долара. Адже продукцію вони реалізують за долари, а зарплати платять у гривнях. Але гривня не має дешевшати нескінчено, адже однією із складових собівартості є енергоносії. А їх доводиться купувати за долари. Якщо занадто обвалити гривню, їх частка у собівартості збільшується, компенсуючи економію на решті видатків.
Таким чином в Україні встановлюється курс валют. Як оптимум, що дозволяє олігархам отримувати максимальні прибутки. Здешевлення нафти мало б оживити економіку і призвести до здешевлення всієї продукції. Адже вартість нафти закладена до всього, що ми виробляємо, де - більше, де - менше. Хоча б тому, що товар треба транспортувати. В світі все взаємоповязано: якщо десь зникло – в іншому місці прибуде. Цей нехитрий закон вивів колись мудрий кацап Ломоносов, позашлюбний син петра першого і за сумісництвом – вчений. Отже, недоотримані арабськими шейхами і кремлівською дзюдохерією кошти мали б поповнити гаманці всіх споживачів товарів широкого вжитку – скрізь по всьому світу.
Однак у нас все інакше – всі доходи забрали собі олігархи. Примітивним чином – девальвувавши гривню. З початку року зубожіле населення продає останню валюту, щоб купити поїсти. Курс валют мав би падати, курс гривні – зростати. Це – якби в Україні був ринок. Але замість ринкумаємо лупооку відьму, яка друкує порожні папірці і скуповує за них валюту, грабуючи зубожілий народ.

Зібрані з населення долари і євро осідають у резервах НБУ – щоб нинішній окупаційній владі було з чим втікати, як нам терпець урветься…
Хто не вірить і потребує додаткових доказів – зверніть увагу на роздрібні ціни на бензин. Ті, що у гривнях. Рівень цін на пальне у грвнях стабільний і майже незмінний за весь період від початку обвалу нафтових цін і по сьогодення.
Отож маємо зробити висновок: як тільки ми оберемо народну українську владу замість окупаційного режиму, що править нами вже 24 роки, курс гривні до ВКВ зросте мінімім удвічі.
Що ж станеться з ВВП? З тім, що обраховується у ПКС нічого особливого не станеться, ясна річ. А от той, що у номіналі, різко зросте. Важко зараз прогнозувати, на скільки, але точно вище 125 мільярдів доларів.
До чого це я? А до угоди про репарації, що підписала яреска і освятила Рада. Взамін «списання» 20% нашого комерційного боргу (яке насправді компенсується збільшенням грабіжницького відсотку з 7,25 до 7,75 (під такі відсотки гроші крім України не позичає ніхто – ну хіба бананові республіки, але ж вони повертати не збираються) ми ще погодились на ганебний ясак. Після досягнення рівня ВВП 125 мільярдів доларів у разі, якщо подальше зростання ВВП перевищуватиме 3% на рік, ми віддаватимемо міжнародним спекулянтам 15% від четвертого - шостого відсотка і 40% від кожного наступного! Віддаватиме бюджет, отже – кожен з нас. Але бюджет і ВВП – не одне й те ж. Навіть наша влада не спроможна забрати все. В Україні часів януковича бюджет складав близько 30% від ВВП. У розвинених країн - близько 20%. Отже, з третього – шостого відсотку ми віддаватимемо більше половини, а при більш інтенсивному розвитку – більше, ніж від цього розвитку оримаємо. І так – ДВАДЦЯТЬ РОКІВ.
Починаючи із 2019 року! Тому що саме до цього року окупаційна влада сподівається безкарно грабувати Україну – до чергових виборів…
Яйценюк і яреська дружно брехали нам з трибуни, що доплачувати не доведеться, адже середній ріст економіки за всі роки незалежності не перевищував 4 % на рік. Може й так, але тільки якщо ми і далі терпітимемо їх та їм подібних мерзотників у владі. Дійсно, економіки найрозвиненіших країн світу зростають повільно – один-два відсотки на рік. Але ключове слово тут – найрозвиненіших. Ми до них не належимо. А якщо плани яреськи-яйценюка здійсняться – ніколи і не належатимемо.
Економісти добре знають, але ретельно від народу приховують, що таке наздоганяючий розвиток.
Річ у тім, що економіки бідних країн після усунення факторів, що робили їх бідними, починають стрімко зростати. Скажімо, економіка Японії у 60х-70х росла швидше, ніж 10% на рік. І доросла до другої у світі! А потім зупинилась. Чому? Тому що після досягнення певного рівня настає насичення – адже всі ресурси, і сировинні, і інтелектуальні, і трудові вже ефективно використовуються. Рівень насичення на сьогодні – 40-50 тисяч доларів на людину. В цьому діапазоні перебувають всі економіки «великої сімки» крім Італії та більшість інших заможних держав. Винятки бувають, але стосуються вони тих, хто вміє багатіти за чужий рахунок. Це карликові держави, що вміло використовують недоліки у законодавстві та особливості ментальності більших сусідів для забезпечення власного добробуту.
Ще раз наголошую: для розвитку не потрібно створювати якихось хитромудрих моделей, якими дурять нам голови пройдисвіти. Достатньо усунути штучні перешкоди.
Що ми бачимо в Україні? Колосальні резерви для розвитку! Освічене населення, багатющі природні ресурси, вдале розташування і мякий клімат, розвинена енергетика, колосальний обєм тіньової економіки. Не дивуйтесь! Останнє – найважливіший резерв. Адже набагато легше вивести з тіні те, що вже існує, ніж створювати з нуля! В Україні обсяг тіньової економіки значно перевищує обсяг легальної (рази в півтора, за приблизними підрахунками). Вивівши її з тіні можна подвоїти ВВП протягом року. Зараз ми маємо 2000 доларів ВВП на людину в номіналі. Завдяки детінизації економіки і нормалізації курсу валют можемо за рік мати 8000. Ресурси країни дозволяють наздоганяюче зростання 12 – 15% на рік! При зростанні на 15% за 5 років економіка подвоюється, а отже, з урахуванням неминучого спомалення по мірі насичення можна вийти на рівень світових лідерів (40 тисяч доларів на рік) за 15 років!
Порахуйте самі, скільки років (чи віків) потрібно, щоб досягти цього рівня при зростанні економіки 3%.
Маски зірвано – професійні брехуни, які обіцяли нам нечуване зростання добробуту після асоціації з ЕС, нарешті публічно визнали, яке майбутнє нам готують. Міжнародні спекулянти отримають надприбутки на 20 років вперед, ЄС – тверді гарантії, що ми не станемо конкурентом на їхньому ринку, залишившись лише ринком для них, окупаційний режим – право грабувати нас до 2019 року, путін – гарантії, що Україна не стане успішною і заможною раніше, ніж він здохне. Ми залишимось копирсатись у багні. Головною задачею буде виживання, люди думатимуть, що поїсти, батьки не матимуть змоги забезпечити гідне навчання дітям, діти муситимуть дивитися, як помирають їхні батьки, не отримуючи належної медичної допомоги…
Зараз влада пояснює нам, що ми маємо платити всі борги. Навіть перед росією. Янукович взяв 3 мільярди доларів у путіна, втік з ним до путіна, а ми маємо гроші путіну повернути. Бо бачте, той борг оформлений на предявника, як цінні папери. Отож путін може зобовязання продати «добросовісному набувачу» який з нас гроші через суд стягне. Які ж висновки зроьила з цієї халепи «народна влада»? Оформлює ясак цінними паперами на предявника, щоб ми навіть теоретично не могли потім оскаржити умови угоди, підписаної під тиском у скруті. Гроші з нас вмагатимуть не нинішні кредитори, а їхні партнери, «добросовісні набувачі». Є ще інший шанс позбутися ярма. Перекласти ці зобовязання на росію. Після перемоги, звичайно. ТЕЖ НЕ ВИЙДЕ. Не тому, що не переможемо, а тому, що росія зникне з карти, розвалиться на шматки. Ні з кого буде борги вимагати! Думаєте, яреська дурна, що голову в зашморг суне. Та не дурна, підла. Вона ж нашу голову суне, не свою. Собі ж залишила громадянство США, всупереч нашому законодавству. Щоб було куди тікати. Ще перед голосуванням за цей уряд нас попереджали – вона має широкі звязки в американських ділових колах. От за них ми і розплачуємось. Непоганий гешефт для її хазяїв – задурно закабалити велику країну, отримати можливість нажити сотні мільярдів доларів на рівному місці. Вчора яреська вже казала, що при ВВП 1 трильйон доларів не шкода заплатити 50 мільярдів на рік… З трильйону ВВП до бюджету потрапить мільярдів 200. Міністру фінансів України не шкода вддавати задурно міжнародним спекулянтам четвертину майбутнього бюджету. Коментувати це важко. Хочеться плакати…
Ви все ще розраховуєте, що нам хтось допоможе? Давайте подивимось, як нам вже допомогли. Насамперед: ніяких кредитів нам ніхто не дає. Це чергова брехня. Наш борг складається з 2 частин – гроші МВФ, отримані під низькі відсотки, та комерційні кредити, набрані тимошенко та януковичем під грабіжницькі відсотки. МВФ позичає нам зараз рівно стільки, щоб ми могли повертати раніше взяте у них же, тобто обслуговувати борг перед ними. Йдеться лише про пролонгацію кредитів. Нам перепозичають гроші на тіх же умовах, тобто дають відсрочку, не більше! А комерційні кредити маємо сплачувати самі. Платити нічим, адже відсотки грабіжницькі. Подивіться статистику державного боргу – він зменшується! Воююча країна, жертва агресії, сплачує зовнішній борг, а наші «партнери» на це спокійно дивляться! ЕС, маючи 3 трильйони річного сукупного бюджету, не бажає виділити Україні 20 мільярдів, тобто свої доходи за 2 дні!
Не подарувати, позичити, під звичайні для ЕС відсотки – країні, що власним коштом боронить Європу від Орди!
Порівняємо з Грецією. Греки роками брали кредити під низькі відсотки (2-3%), проїдали їх, підробляли звітність про зростання економіки, аж поки не втратили можливість позичати далі. Піраміда рухнула. І що? Та нічого… Половину боргу їм списали, решту – перепозичили під низькі відсотки. Однак вони продовжують проїдати більше, ніж заробляють. Маючи виробництво, як у Чехії, забезпечують собі споживання, як у Німеччині. От і вся криза… Зараз торгуються за подальші позики. Майбутнє своїх дітей не продають.
З фінансовою підтримкою України все зрозуміло – немає її. Що ж з політичною? Меркель та Оланд тиснуть на нас, примушуючи в односторонньому порядку виконувати мінські угоди. Чорножопий «миротворець» умиває руки. Про те, що вони роззброїли Україну під брехливі гарантії і віддали на поталу ворогу – ніхто вже й не згадує! Наша доля їх не цікавить. Вони хочуть миру. Для себе. За будь-яку ціну. Нашим коштом, звичайно. Не тому, що підтримують росію. Просто ми слабші. Та ще і не відстоюємо власні інтереси. Їм усім теж потрібна убога, голодна Україна – на неї легше тиснути.
Що мала б робити українська влада, якби була українською? Те, що всі роблять у такій ситуації – оголошувати дефолт. Ми не проїли позичене, у нас війна, агресія – маємо повне право припинити виплати по зовнішніх зобовязаннях у такій ситуації. Розлякаємо інвесторів?! Та немає їх, прокиньтеся! Янукович вже розлякав, віджавши в них все, що вони вклали. Росія он 1997 року оголошувала дефолт, і що? З 2000 року вже мала зовнішні інвестиції. Так у них війни тоді не було… Чим загрожує Україні дефолт? Та нічим! Кредитів ми й так не отримуємо. Заробляємо самі – і на себе, і на війну, і на окупаційну владу, яка продовжує нас обкрадати. Отож, відмовившись сплачувати кредити, матимемо профіцитний бюджет. Тобто не потребуватимемо нових запозичень. Так, борги потрібно сплачувати. Але не під час війни. А от окупаційна влада при оголошенні дефолту втратить не лише престиж, але і реальні гроші. Не можна оголосити лише зовнішній дефолт. Якщо держава неплатоспроможна, то перед всіма одночасно. Олігархи не отримають борги з ПДВ та інші. Тому при цій владі дефолту не буде.
Згадайте, як верещав один відомий кролик – воххабіт про 30 мільярдів доларів, які щороку краде банда януковича. Поки був в опозиції, поти й верещав. Повертати вкрадене - справа марудна, тривала. Гаразд. Але де НЕ ВКРАДЕНЕ? Нова влада «працює» вже майже 2 роки, за цей час ми мали б отримати до бюджету додатково 50 мільярдів, які вже не вкрав янукович. Але весь наш бюджет зараз менший за 30 мільярдів доларів на рік! Крадії змінилися, крадіжка продовжується. Янукович продав Україну путлеру за право 10 років її безкарно грабувати і потім втікти до нього з награбованим. Нинішні «владці» прагнуть грабувати нас хоча б до 2019 року і втікти з награбованим до своїх господарів. Заради цього вони готові на все. Продадуть наше майбутнє на 20 років вперед, аби кинути нашим батькам по 200 гривень до пенсії, оголосять всіх незгодних агентами путіна, кидатимуть до вязниці патріотів.
А як може бути інакше? 24 роки вони прожили в повній безкарності. Колишні «лідери нації» та їх кодло спокійно живуть поруч, проїдаючи награбоване в нас, янукович лише втік. Так втік із награбованим, а його поплічники досі продовжують безкарно грабувати. Не знаю, чи є Мосійчук корупціонером. Якщо і є, то аматором. Професіонали сидять у Раді - і жопоблок, і мажоритарщики, і частина коаліції. Навіть Бойко, відомий на весь світ своїми вишками, втопив сервера, та й розкошує собі, повчає нас, як жити далі. В тюрмах сидять патріоти, що боронили Україну на фронті. Сидить Сиротюк, автор терміну «революція гідності», герой майдану та доброволець, що захищав нас на фронті. Сидять «терористи», «вбивці бузини»… Влада добре знає, що для неї небезпечні саме вони. Ригів боятися нічого. Нехай гуляють на свободі, крадуть далі. Може – поділяться. А може дурні і зневірені люди знову приведуть їх до влади. Тоді і вони нинішніх не забудуть…
Що потрібно Україні?
1. Українська влада, складена з патріотів.
Зараз виявити патріота легко. «Дякуючи» війні. Патріот України – це той, хто захищає нас на фронті, а не той, хто краде в тилу. Колишній заступник голови Ради, який пішов на фронт добровольцем, а не президент, який заховав сина в парламенті.
2. Система правосуддя. Зараз її немає взагалі. Саме тому всі грабіжники і вбивці, навіть вбивці Небесної Сотні, залишаються безкарними. А непокаране зло завжди повертається. Структура пшонкіна/собакова не виконує навіть декоративну функцію. Замість реформи маємо імітацію. Судді і прокурори не люстровані. Щоб замилити нам очі створено поліцію. Вчора по телевізору жінка – поліцай зі сльозами на очах розказувала, як спійманих нею злочинців міліція випускає одразу. Ви дивуєтесь? Я – ні… «Реформа» покликана не забезпечити правосуддя, а посіяти зневіру в тих, хто прийшов до поліції змінювати суспільство.
Чи може нинішній окупаційний режим встановити в Україні правосуддя?
Щоб їх потім самих пересаджали?!
Чи можемо ми змінити їх на виборах?
Після того, як місцеві вибори проводить ЦВК часів януковича, з простроченими повноваженнями?! Рада за рік не знайшла часу створити нову ЦВК, охрендовський отримав ордена. Випадковий збіг?!
Чи стануть вальцмани - гросмани патріотами України?!
Що маємо робити? Те ж, що і раніше. Виходити на Майдан. Гнати до біса кліку вальцмана-гройсмана-яйценюка. Вимагати нову ЦВК, затверджену Майданом, новий закон про вибори за відкритими списками, негайні вибори до Ради. Страшно, що росія скористається? А в рабстві жити не страшно? Думаєте, патріоти, воїни-добровольці, що вийшли на протест 31 серпня, забули про війну? Чи їм байдужа Україна, за яку вони кров проливають? Чому патріоти терпіли вальцманів півтора роки, а зараз почали протестувати? Тому, що режим укріпився і вже становить для України більшу небезпеку, ніж росія.
Чи маємо альтернативу? Звичайно. Можемо спокійно сидіти вдома, вірити вальцману, який в житті правди не казав, погодитись із владою, що віддавати четвертину бюджету спекулянтам – благо для країни, що воїни-добровольці є агентами кремля і чекати поки відомства пшонкіна/собакова встановлять правосуддя в Україні, а яйценюк та яреська витягнуть економіку з прірви. Або поки вальцман з муденком здолають росію. А якщо ні того ні іншого чомусь не станеться – дочекатись чергових виборів, коли охрендовський оголосить про їхню поразку.
От тільки за що тоді віддали життя тисячі наших героїв?

Незчисленні публікації щодо націоналізації Приватбанку  і її наслідків для нас усіх не пролили світло на причини  процесу  а лише дали можливість владцям заговорити проблему. Тому мушу здолавши природні лінощі написати ґрунтовний аналіз всього комплексу подій, у яких націоналізація є лише епізодом, хоча і суттєвим.
Спочатку мушу розповісти  про банк, а то інакше  про Бєню буде незрозуміло.
«Банк – це місце, де вам можуть позичити грошей, якщо ви спроможні довести, що вони вам не потрібні» - це найкраще визначення банку як явища належить перу геніального американського винахідника Генрі Форда. Кращого я не зустрічав. 
Банк – це певний акумулятор, який збирає велику кількість дрібних фінансових потоків  (здебільшого від  населення) і перетворює їх на невелику кількість більш потужних потоків, які спрямовуються у економіку. Це явище називається консолідацією капіталу.  Для мінімізації ризиків таких потоків має бути не менше 20-30, і всі вони мають текти до різних позичальників. Це називається диверсифікацією.
Банк бере гроші у борг без застави, а віддає під заставу. Відсутність застави частково компенсується державним контролем і солідарною відповідальністю, тобто наявністю у власників банку власного капіталу, який інвестується  банком разом з капіталом запозиченим. У випадку банкрутства цей капітал «згоряє» першим, тобто недостача покривається за його рахунок, і лише якщо його не вистачило, решта покривається за рахунок усіх вкладників рівномірно, пропорційно сумі вкладу кожного.  У цивілізованих країнах норма власного капіталу банків  визначена законодавчо і не змінюється протягом віків. Якщо це, скажімо, 10 %, то для того, щоб зібрати 1 мільярд франків запозиченого капіталу, власники банку мають вкласти у нього 100 мільйонів свого власного. Де вони його візьмуть  – їхня проблема.  Можна взяти у справу нових компаньйонів (продати акції банку), позичити у страховій компанії, обмежити прийом депозитів. Не можна тільки продовжувати приймати депозити не забезпечивши зростання власного капіталу. 
Так от – ПРИВАТНИХ БАНКІВ В УКРАЇНІ НЕМАЄ! І ніколи не було. Установи, які у нас прийнято називати банками,насправді є приватними інвестиційними компаніями, оскільки вони не відповідають вимогам диверсифікації ризиків. Український «банк» витрачає кілька відсотків запозиченого капіталу на споживчі або іпотечні кредити, виключно для того, щоб вдавати з себе банк. Не менше 90% капіталу банку інвестується у бізнес його власника. Тому як тільки виникають проблеми у, скажімо, Київського Ювелірного Заводу, вони тут же перекладаються на банк «Столичний», роблячи його банкрутом, а вкладників – заручниками.  Звичайно, приватні інвестиційні компанії існують і на Заході, але там вони не називаються банками і не вводять в оману клієнтів. Просто пропонують вищий відсоток по вкладах як премію за ризик.
А як же іноземні банки в Україні?  А немає їх! Згідно українського законодавства банком може бути виключно юридична особа, зареєстрована в Україні. Отож, усі «Райфайзени –Піреуси-Юнікредити» мають таке ж відношення до іноземних банків з тими ж назвами, як Макдональдс  у якому ви можливо обідаєте (бережи вас Бог) до однойменної американської фірми. Тобто, іноземці беруть з них гроші за прокат назви але не відповідають за їхні проблеми. Науковою мовою це зветься франчайзинг. Народною – афера. Кмітливі покидьки платять довірливим вкладникам менші відсотки, пояснюючи це мінімальними ризиками і стійкістю великого іноземного банку. А насправді внески гарантуються тим же самим Фондом гарантування вкладів, тобто державою, а отже – нашими кишенями. Така система створена олігархами навмисно – вони вважають, що  навіть ті копійки, які вони не змогли в нас відібрати, повинні працювати виключно на їхній бізнес. Саме через це в Україні фактично немає ні іноземних банків ні фондового ринку, права дрібних акціонерів державою не захищаються,  дрібний бізнес усіляко утискається. Єдиною можливістю альтернативного інвестування залишається нерухомість.  Інвестиції у нерухомість, які в усьому світі вважаються дуже ризикованими, у нас мають дохідність У РАЗИ меншу, ніж банківський депозит. Оце і є  справжній показник довіри до банківської системи. 
Тепер конкретно щодо Приватбанку.  Дані про обсяг активів я проігнорую, оскільки, як професійний оцінювач розумію, що ця цифра з реальністю не дружить. Набагато важливіші дані про обсяг залучених депозитів, виданих кредитів  та частку інсайдерських  (виданих власникам банку) кредитів (до 97%). Обсяг залучених депозитів приблизно відповідає обсягу виданих кредитів і складає близько 170 мільярдів гривень. Одразу ж виникає питання: де подівся власний капітал банку? Весь пішов на резервування? (Норма резервування – це фіксована Нацбанком частина активів банку, яка має зберігатися у готівковому вигляді для компенсації коливань у надходженні депозитів і видачі кредитів). Чому лупоока відьма заявляє про потребу докапіталізації банку на 137 мільярдів? Вочевидь, із 170 мільярдів кредитів може бути повернуто не більше 33-х. Решта – отримані під неліквідні застави і розкрадено. Це і є ті борги, які Бєня собі пробачив. Навіщо це йому – зрозуміло. Грошей багато не буває. Принаймні – для нього. (Окреме вітаннячко всім експертам – мерзотникам, які перед виборами голосять: не змінюйте їх, вони вже накралися…»).
Але навіщо це державі?
Тут справа дещо складніша і вимагає пояснень щодо курсу гривні. Маю для вас ще одну неприємну новину: в Україні НІКОЛИ НЕ БУЛО РИНКОВОГО КУРСУ ГРИВНІ. Курс завжди встановлювався олігархічним консенсусом з метою якнайкращого визискування народу. Наша мафія – експортна. Заробляє, продаючи за кордоном вироблене в Україні. Чим дешевша гривня – тим нижчі видатки на зарплати, податки, сировину та матеріали українського виробництва. Єдине, що стримує курс – дорогі імпортні енергоносії, які теж мають суттєву частку у собівартості.  Обвал цін на нафту утричі дозволив олігархам обвалити утричі гривню. Це і було зроблено через механізм рефінансування. Власники банків публічно пускали слину і соплі, плакали над долею своїх вкладників, які, бідолашні, збанкрутують разом з банками, і просили рефінансування для порятунку української економіки. Саме під цим благовидним соусом нам подали чергову грошову емісію. Адже грошей на рефінансування ні у відомого «г..роя майдану» ні у лупоокої відьми не було. Їх надрукували. Але ці гроші не пішли у економіку України, як вони всі брехали нам з екрану. На ці гривні були куплені долари, які потім вивели у закордонні банки. По-перше, таким чином одразу ж обвалили курс гривні. По-друге, у закордонних банках гроші можна розмістити максимум під 3%, а депозити банки брали у населення під мінімум 9%. Отже, банки стають зацікавлені у подальшому обвалі гривні, інфляція розкручується. Звичайно, керівництво держави знало про цю оборудку і схвалило її. А найбільші потоки рефінансування йшли якраз через Приватбанк. Не тому, що нові нащі шкуродери так люблять Бєню, а просто через те, що це найбільший банк України. Адже важко дати дрібному банку десятки мільярдів рефінансування, у нього навіть на папері немає застави під такі кошти.  От і вливали у Приватбанк десятки мільярдів гривень. Таким чином Бєня отримав компромат на всю владну верхівку, до преза включно. І почав шантажувати, що все це оприлюднить, якщо держава не викупить його банк, тобто – не забере на себе його борги. 
Влада спочатку не повірила у серйозність намірів, адже Бєня не свідок, а співучасник злочину, тому всі нагорі вірили, що він мовчатиме. Щоб розвіяти ці ілюзії Беня злив Антикорупційному бюро не лише докази злочинної приватизації Укррудпрому, на якій держава втратила щонайменше 80 мільярдів доларів, але і докази передачі хабарів кучму через пінчука. У другому випадку він не лише свідок, але і співучасник. Бєня показав, що така дрібниця його не спинить, оскільки гроші – не найголовніше в його мерзенному житті. А єдине! І злодійкуваті бариги, що досі нами керують, тупо злякались. Тим більше, що платити за цей банкет не їм, а нам. 
Отож, шановні співвітчизники, готуйтесь платити. Приблизно – по три тисячі гривень з кожного. Щоб Бєня не збіднів. І хоча вся ця історія звісно ж видумана, а всі співпадіння з відомими бізнесовими і політичними фігурами випадкова, гроші за виставу ми заплатимо цілком реальні.
А що ж ви хотіли – дурість вартує дорого. Раз терпимо далі – значить ми того варті.